Castigare ridendo mores

Сміхом виправляти норов

Хоч я й коза, але поваги варта,

Сиджу, як кажуть, міцно на коні,

Бо сам Петро Ребро «Козацькі жарти»

Подарував з присвятою мені!

Десята книга! Скільки ще їх буде!

Дай, Боже, сили автору й снаги!

Нехай сміються на здоров'я люди,

Нехай скриплять зубами вороги!

Я знаю: ще й моя зіграє карта –

Про це загал уже давно гуде,

Я вірю: будуть ще й «Козині жарти»,

Коли до мене черга підійде.

А цап Гаврило бекає, ревнує

І в нашій дружбі бачить корінь зла.

Отак життя без гумору марнує…

А що візьмеш з нещасного козла?

Не розуміє, бісова дитина,

Того, що повторяла я стократ:

Хто не сміється – той вже не людина,

А «гомо цапієнс», Гаврила рідний брат.

І навіть я, бува, сміюся часом,

Сміюся так, що треба пити бром,

І над собою, і над Козопасом,

Але ніколи – над Петром Ребром!

За нього буду скільки стане духу

Молити Бога ревно день і ніч,

Бо Козопаса витягнув за вуха

Із «гомо цапієнс» - аж у «Веселу Січ».

В латину я ударилась недаром –

На ній шліфую я своє перо.

Vivat gens pulchrioris poetarum

Et pater familias Petro Rebro!

Перекладаю коротко і ясно

Слова прадавні, як святий Дніпро:

Нехай живе поетів плем’я красне

І їхній батько (pater) П. Ребро!