Жив колись в селі одному
Чоловік-дивак.
Звавсь Охрім. З усіх напоїв
Полюбляв первак.
І хоч в нього зроду-віку
Не варив казан,
Був при силі чоловік той,
Дужий, як Тарзан.
Ходить вічно напівсонний,
Все, було, куня,
А за пляшку самогону
Підіймав коня.
Й не траплялося при тому
(Це вже кожен знав),
Щоб, вертаючись додому,
Щось він не украв.
Діжку, шкворінь, банку лою,
Ступу, макогін
На плечах чи під полою
Пре додому він.
Якось в дядька Никодима
Цей "важкоатлет"
(От же капосна людина!)
Свиснув... туалет.
Вранці вийшов дядько з хати,
Очі протира,
Глядь - аж там, де мав сідати,
Лиш одна діра.
- Хай його, - кричить він гнівно, —
Та побив би грім!
Хто таке важке підніме?
Тільки лиш Охрім.
До Охріма прибігає,
Той в дворі блука.
Гульк! - стовбичить край сараю
Те, що він шука.
— Ей, - кричить він, — ти, злодюга,
Чортова чума!
В тебе й справді, у бандюги,
Совісті нема!
Віднеси назад цю штуку,
Дурнуватий біс!
...Взяв Охрім на плечі будку
Мовчки - і поніс.
Ще й поставив там, де треба,
Й мимрить:
— За таку
Службу... требую із тебе
Літру перваку.
Став літруху - лучче буде,
А не то я, брат,
Цю дурацьку халабуду
Однесу назад.
Що було робити в хріна,
Біс йому в ребро?..
Довелось платить Охріму
За своє ж добро.