Розділ тринадцятий (2 кн. 1 ч. Яром-долиною)

присвячений бідам та нещастям кримського хана Магомета—Герая та його меншого брата Шагіна—Герая у дні важкої оборони Бахчисарая від війська Кантеміра

Загнавши добру тисячу коней, рештки війська Шагіна—Герая дісталися столиці — Ескі—Кирима.[30] Магомет—Ге—рай, ясна ж річ, не здогадався втекти до Бахчисарая, де оборонятися від Кантеміра було б, безумовно, легше, та й знайти прихильників, які стали б під прапори братів, було набагато більше…

— Брате, — ледь стоячи на ногах від утоми й недосипання, від голоду й розпуки, вигукнув Шагін, — брате мій! Невже ти не чув про нещастя, яке спіткало мене й наше військо?

— Чув, — тихо й безнадійно відповів Магомет—Ге—рай: — Усе — в руках Аллаха!

Шагін—Герай щосили стьобнув гарапником, наче стрілив з пістоля.

— При чім тут Аллах, брате?! При чім?! Нам треба діяти! Нам треба збирати військо і оборонятися!

— Де військо? Яке військо? — запитав блідий Магомет. — Скільки залишилося твого війська?

— П’ять сотень…

— І це — все?

— Але ці п’ять сотень дійдуть із нами до Бахчисарая! Нам треба достояти до того часу, коли прийде нам на поміч Дорошенко.

— Чи ж прийде? — засумнівався хан.

— Обов’язково прийде! Поки він живий, він не дасть туркам топтати землю Криму…

— Твій Дорошенко, поки ти воював за Дунаєм, захопив і знищив Іслам—Кермен! — люто витріщившись на молодшого брата, крикнув Магомет.

— А Акрам—баші і тисяча його воїнів? Загинули? — Щось важке, страшне й холодне стисло серце Шагіна. Про фортецю він зараз не турбувався. Вона йому була, власне, й не потрібна. Вона навіть заважала зміцненню дружніх стосунків з козаками. Але тисячний гарнізон Акрама—баші?..

— Мерзотний боягуз Акрам—баші здав фортецю гяурам! Він прибіг сюди, як боягуз, він просився до мене, хотів щось пояснити! Які можуть бути пояснення у боягуза! Я наказав відрубати йому голову і настромити на пакіл, а його боягузи—вояки зараз обеззброєні і сидять у зіндані…

— Чому я не бачив голови Акрама—баші, коли їхав сюди? — запитав Шагін—Герай.

— Його буде страчено за півгодини. Він вимолив у мене, сподіваючись, напевне, на твою загибель, відстрочки у виконанні вироку до твого приїзду. Я сказав: гаразд, почекаємо прибуття калги, але май на увазі, хан своїх рішень ніколи не скасовує; через півгодини після прибуття мого брата твою голову буде виставлено на палі — і всі милуватимуться нею…

Шагін—Герай перечепився через килим і впав. Упав не тільки тому, що перечепився, не тільки тому, що був смертельно втомлений, а й тому, що його потрясла дурість свого вінценосного брата. Воістину, Аллах, якщо хоче когось покарати, то він відбирає у того розум. Аллах уже відібрав волю і хоробрість у Магомета! А тепер починає забирати розум!..

— Брате, — безсило сидячи на підлозі, тремтячим голосом мовив Шагін—Герай. — Віддай наказ про відстрочку страти Акрама—баші. Нехай його приведуть негайно до тебе. І ти його помилуй, брате, помилуй в ім’я мене, помилуй в ім’я порятунку свого престолу, помилуй в ім’я волі й незалежності Криму!..

— Ти що так пишно? — здивувався Магомет—Герай. — Ти довго не спав — і тепер нездатен думку до думки притулити? Поспи, спочинь!..

— Через три—чотири години ось тут, в Ескі—Киримі, будуть воїни Кантеміра, будуть його сеймени й турецькі яничари! — закричав Шагін—Герай. — Ми повинні негайно втікати до Бахчисарая! Негайно!.. І разом з нами Акрам—баші та його воїни. Яке щастя, що Дорошенко вмовив його здати Іслам—Кермен без бою й залишив життя і зброю його воїнам!.. Брате, я благаю тебе помилувати їх і збиратися в дорогу. Негайно!..

Через годину кіннотники Шагіна—Герая, що їх аж хитало на потомлених конях, а також піші воїни Акрама—баші, яким було зле від голоду і недавнього страху смерті, вирушили разом з братами Гераями на Бахчисарай. Крім них було ще півтисячі чоловік з двірцевої охорони та особисті охоронці хана Магомета. Звісна річ, везли також гарем, везли всю челядь. Везли ще тюремників та катів — один з них навіть не встиг зняти з себе ритуального вбрання: сьогодні він мав відрубати руду голову високого злочинця Акрама—баші, який не виявив героїзму при обороні від невірних якоїсь там фортеці. О Аллаху, тих фортець у хана так багато — на Ор—Капу тільки сімнадцять!.. А все одно трудно оборонитися від недолі!..

В останній мент Шагін—Герай післав кількох вояків на Карадаг — до розбійника Амета—Киримли. Записка, яку йому мали передати, гласила: «Розбійнику Амете! Рятуй мене і мого брата! Кантемір іде разом з турками на Бахчисарай! Удар по ньому з тилу. Шагін—Герай».

Ех, якби ж ото в розбійника Амета—Киримли та була не сотня—дві хлопців у ватазі, а хоча б разів у десять! Що можуть вдіяти вони проти величезних сил Кантеміра?

І все ж — хай навіть ця невелика сила, і то — поміч…

Згадав тепер Шагін—Герай, як колись він збирався ізнищити розбійницьке гніздо на Карадазі, та все було якось ніколи, та все було якось ніяк. Думав: ось доведу війну з турецьким засиллям у Криму до кінця — тоді візьмуся й за Амета—Киримли. Жорстокий був Шагін—Герай з непокірливцями, а особливо жорстокий був з тими мурзами, які молилися на Османську імперію. Не жалував їх, нищив, як нещодавно у Московії цар Іван Грозний нищив бояр. Правда, Іван нищив їх і за діло й без діла, навіть сина власного вбив ні за що, але це для Шагіна — річ звичайна. Хіба не прирікають на смерть своїх синів османські султани? І серця в них за своїми дітьми не болять. Кантемір, мерзотний Кантемір, хоче встановити в Криму османські закони та звичаї, хоче, щоб Кримське ханство, яке зараз виривається з—під турецької залежності, стало звичайним бейлербейством.[31] Не хоче цього Шагін—Герай, не тому що сам не такий жорстокий, як османські правителі, — він такий же в жорстокості, як і вони, — а тому, що розуміє: якщо Крим не вирветься на шлях самостійності, то це буде смерть ханству. Ну, чому не розуміє цього Кантемір, чому не розуміє цього Джанібек? Адже Кримові та його народові жити й після них! А вони про це не думають!..

Дорогою до Бахчисарая Шагін—Герай подумки благав Аллаха, аби той дав сили ханові й калзі врятуватися, заховатися за мурами нової столиці, втриматися хоч кілька днів, — а там прийде поміч з півночі, прийде поміч від Дорошенка.

Згадувалися слова гетьмана, мовлені при зустрічі в степу. Дорошенко — здоровенний, замислений, густобровий, чорнявий із світлими очима богатир — говорив непоспішно, але вагомо:

— Нам, людям, кажуть, не дано збагнути те, що замишляють боги на небесах. Але якщо добре подумати та порівняти те, що було зрозуміти… Я думаю ось про що. Якби ми, козаки і взагалі вся людність України, об’єднали свої зусилля з вами, татарами, і спільно вирвалися з неволі — ви з неволі османської, ми з неволі католицької! Ніхто нашого народу не перенесе ні на північ, ні на захід, ні на схід — жити йому тут вічно. Так і вашого Криму не перетягнеш ні на Босфор, ні на Кандію, ні в Новий Світ. Жити вам тут — під боком у нас. А коли так — то навіщо нам воювати? Дружити треба. У вас своя мова, свої звичаї, віра своя. А у нас — усе не таке, як у вас. А жити треба! Бо всі ми люди. Від ваших жінок гарні козаки народжуються. А від наших жінок у вас красиві татарчуки виходять. Щороку воюємо і щороку родичаємося. То ліпше — родичатися, Шагіне…

Шагін—Герай думав те ж саме. І проникливий Дорошенко бачив, що Шагін не викаже його ні Конецпольсь—кому, ні Сигізмундові. Немає такої потреби, немає такої причини.

І зараз Шагін—Герай знав, що Дорошенко негайно прийде йому на допомогу. Треба тільки протриматися бодай кілька днів!

Ох, які ж важкі вони виявилися, ці кілька днів!

Щодня оборонці Бахчисарая відбивали по кілька штурмів військ Кантеміра. Шагін—Герай, залишивши свого безвільного брата Магомета в палаці, дні й ночі проводив на мурах міста, вислуховував донесення розвідників, радився з Акрамом—баші щодо тих чи інших деталей оборони. Військо Акрама—баші виявилося дуже доречним. Кантемірівці не мали досвіду штурму фортець — вони були сильними у степу, на відкритому полі бою. Акрам же добре вишколив свій тисячний гарнізон в Іс—лам—Кермені — і тепер цей вишкіл дуже й дуже придався при обороні Бахчисарая.

Шагін—Герай рахував дні, навіть години, поглядаючи на північ, звідки мала прийти — в цьому він був твердо переконаний — підмога. А підмога була конче необхідна. Зараз під мурами Бахчисарая зібралося Кантеміро—вого війська удвадцятеро більше, ніж було в Шагіна—Герая. Ночами під Бахчисараєм розливалося море вогнів — і оборонцям аж страшно було дивитися вниз. До Кантеміра сходилися ті мурзи, які раніше дотримувалися невтручання, — тепер вони бачили, що Кантемір ось—ось переможе, й поспішали йому на допомогу, щоб потім, після взяття Бахчисарая, поживитися й собі від здобутого пирога. Палали вогні під мурами, дим підіймався вгору й доносив у Бахчисарай пахощі смаженого м’яса.

А вранці, після намазу, орди Кантеміра йшли на приступ. І вже якось, на п’ятий день, коли оборонці смертельно потомилися від невщухаючого наступу ворога, кантемірівцям удалося здолати мури. Але й тут сталося чудо, яке, мабуть, востаннє врятувало Шагіна.

Раптом у тилу Кантемірових військ почалося замішання. Якісь вершники, стріляючи та рубаючи шаблями направо й наліво, пробивалися до брами Бахчисарая. Наскок цих вершників був такий несподіваний, що ті сеймени й яничари, яким удалося вибратися на мури, застигли від подиву й розгубленості. Це, між іншим, коштувало їм життя. Бо воїни Акрама—баші негайно поскидали ворогів з мурів, поперекидали їхні штурмові драбини, обвішані цілими гронами вояків. І знову мури Бахчисарая стали неприступними, і знову відхлинув вал тих, хто штурмував нову столицю Кримського ханства…

Зверху Шагін—Герай дивився на тих сміливців, що намагалися прорватися до брами. Хто вони? їх зовсім небагато — душ із двісті! Але як завзято прорубуються вони крізь лави яничарів, сейменів, сипахів до брами!

— Їм треба допомогти! — сказав Акрам—баші. Акрам був уже не рудий — він посивів у темниці, коли чекав смерті від Магомета—Герая. Вчасна поява Шагіна врятувала йому життя, але пам’ять про несправедливість хана ятрила серце. І Акрам тепер з більшим розумінням ставився до тих, хто потребував допомоги…

— Кому допомогти? — обернувся Шагін—Герай. — їм? — він кивнув головою вниз, де одчайдушно рубалися сміливі вершники.

— Так, їм! — відповідав Акрам—баші. — Вони нас щойно врятували!

— Але як ми їм допоможемо?

— Відкриємо браму й вийдемо на допомогу. Вдаримо по сейменах ізвідси! — сказав Акрам—баші.

— А якщо сеймени на наших плечах увірвуться в Бахчисарай? Ми не можемо ризикувати собою заради тих двохсот чи ста п’ятдесяти.

— Вони щойно врятували нас! Ми не можемо платити чорною невдячністю тим, хто прийшов нам на допомогу!

Шагін—Герай з досадою поглянув на Акрама, якого він нещодавно врятував од страти. Тепер, дивись, цей врятований вояка хоче рятувати й інших! Але ж є питання доцільності! Відкриваючи браму тим нещасним, які увірвалися в ряди Кантемірового війська, Шагін ризикує Бахчисараєм і ханством! Ні, тільки не це!

— Ні, — промовив Шагін—Герай. — Я не можу ризикувати Бахчисараєм і всім ханством!

Лице Акрама—баші налилося кров’ю. Він схопився за шаблю…

Оті хоробрі воїни, що врятували Бахчисарай у п’ятий день облоги й штурму, були розбійниками, що їх привів сюди з Карадагу ешкийя Амет—Киримли.

Розбійницький ватажок, побачивши довкола Бахчисарая таку силу—силенну війська, не розгубився. Він, знаючи, що серед Кантемірової орди вештається чимало різного прийшлого люду, наказав хлопцям зі своєї ватаги розсипатися серед шатрів, вивідати що тільки можливо. Хлопці й доповіли, що п’ятий день може стати вирішальним для долі Бахчисарая. На цю днину намічався генеральний штурм міста, в якому засіли ненависний Кантемірові хан і ще ненависніший калга.

Хоробрий ешкийя знав, чим він ризикує. Якщо навіть вдасться у вирішальний момент ударити кантемірівцям у спину й зірвати штурм, то це не гарантує порятунку Бахчисарая, але це майже гарантує загибель усієї ватаги. Бо розлючені кантемірівці накинуться на розбійників і розірвуть їх живцем. Що таке двісті розбійників, навіть найхоробріших, супроти у сто крат із гаком більшого війська Кантеміра й тих мурз, які приєдналися до нього?! Єдиний порятунок — це якщо Шагін—Герай, який покликав розбійників на допомогу, відкриє міську браму…

Амет—Киримли знав, що великі державці Криму (та й хіба тільки Криму?!) часто не люблять дотримувати своїх обіцянок, посилаючись на вищі інтереси держави та її політики. Він розумів, що для Шагіна життя якихось двохсот розбійників не варте нічого, — і все ж сподівався, що калга не забуде, що він сам запросив хоробрих хлопців з Карадагу рятувати життя хана Магомета й його молодшого брата Шагіна.

Момент для удару по кантемірівцях та їхніх союзниках розбійницький отаман вибрав найкращий. Якраз тоді, коли в одному місці сеймени з яничарами вже вибралися на мур і стали порядкувати там, а в трьох інших місцях воїни Кантеміра вже ось—ось мали ступити на вершини мурів, — от саме тоді з розбійницьким свистом і гиком смільчаки з Карадагу налетіли на штурмові порядки атакуючих. І почалася січа! Під шаблями розбійників лягла не одна сотня добірних воїнів мурзи Кантеміра та султана Амурата, перш ніж хтось із командирів збагнув, що коїться щось не те. Зверху, з мурів Бахчисарая, все це було видно, як на долоні, саме це й додало сміливості та відваги оборонцям, а атакуючі ще не могли збагнути, що сталося! Але що сталася якась незбагненна річ, вони відчули!

І тільки аж потім, коли штурм зірвався, коли з мурів полетіли тіла тих, хто уже побував і встиг зрадіти довгоочікуваній перемозі, — тільки аж тоді збагнули кантемірівці, що в їхні лави затесався ворог! І, не чекаючи команди, облишивши мури, кинулися тисячні юрми розлючених вояків Кантеміра на ненависну жменьку розбійників.

Але сліпа лють дуже багатьох людей — не підмога в битві. Кантемірівці лізли, не розбираючи дороги, давили один одного, підставлялися під шаблі хлопців з Карадагу, а тим нічого не залишалося, як прорубуватися до брами. Крок за кроком, мов крізь густі зарості очерету, прорубувалися вони до рятівної брами, яка, звісно ж, розкриється, розчахнеться, коли вони до неї проб’ються!.. Ось уже залишилося якихось сто кроків, ось іще менше лишилося їх! Але ж і воїни Кантеміра рвуться, мов потік з гір, і падає то один, то другий розбійник їм під ноги! Ех, зараз би якби хтось прийшов на допомогу їм!.. Коли ж, коли ж розчахнеться рятівна брама — і вискочать ізвідти воїни Шагіна!..

Але воїни не вискакують! Брама не розчиняється!

І тоді Амет—Киримли розуміє: Шагін не відчинить браму!..

Можна було б у розпачі впасти на землю і чекати смерті, можна було б загнати собі в серце ножа, щоб умерти й не бачити торжества ворога!

Але найбільший ешкийя Криму, сміливець з Карадагу Амет не знає, що таке безнадія. Він звик до всього — навіть до зради тих, кому приходив на допомогу.

Кинув оком на мури. Побачив кілька штурмових драбин, залишених атакуючими. Там повинно лежати ще кілька! Ну, що ж, треба пробитися до них!

Розбійницький ватажок гукає своїм спільникам: «За мною!» — і ватага, що зменшилася вже на третину, пробивається до мурів. Кантемірівці, впевнені, що розбійникам потрібна брама, а не драбини, спочатку розгубилися. Вони нічого не можуть збагнути. А розбійники, напруживши останні сили, прорубуються до драбин. І от уже оіжать вони один за одним нагору, біжать чимдуж, а розгублені кантемірівці навіть не пускають стріл, бо ті, що подалі, не можуть збагнути, хто ж це біжить і навіщо…

Внизу, біля драбин, залишаються тільки коні й кілька розбійників на чолі з ватажком. Ще кільканадцять секунд — і вони врятуються!

Та саме тоді з задніх рядів кантемірівців бахкає гармата — і важке ядро розбиває драбину. Кілька розбійників падає вниз. Всі інші — на мурі.

Аметові—Киримли не пробитися до іншої драбини. Доведеться дорого віддавати своє життя чи кінчати життя самогубством.

Але розбійницький ватажок — не з тих, хто поспішає розлучитися з найсолодшим даром Аллаха — життям. Розбійницький ватажок вважає, що людину не повинна лишати надія навіть тоді, коли її саджають на палю. А зараз до палі ще далеко. Треба відбиватися до кінця! Може, вдасться все—таки пробитися до другої драбини!..

Та пробитися не вдається. Втомилася вже рука ватажка карадазьких сміливців. Не так м’яко йде крізь ворожі тіла його шабля — уже пощербилася на яничарських кістках. Навіть дамаська сталь пощербилася. Ех, була б у нього переяславська шаблюка, зроблена під дамаську, — ця б не пощербилася ніколи! Ця рубала б і кості, і кольчуги, і лати. Чув про такі шаблі Амет—Киримли, але, на жаль, не тримав у руках!..

Чимдалі — ближче вороги. Ось—ось знесуть гарячу голову розбійницького ватажка! Але не зносять!

— Беріть живцем! — кричать аж троє чаушларів на кольорових конях.

Шкода — далеко вони від нього! А то б навчив їх, як кричати, щоб брати розбійника живцем!

Нарешті, на Амета накидають сітку. Де вона в них узялася — бозна! Накинули сітку, а потім накинулися всі! Накинулися — і розірвали б разом із сіткою, якби не скажений крик чаушларів:

— Беріть живцем!

Акрам—баші з ненавистю поглянув на Шагіна. Підступний татарин, хоч і з каплями чінгізханової крові в жилах! Злякався відкрити браму і врятувати свого ж рятівника! Мерзотно!.. Дорошенко так не зробив би ніколи!

Шагін—Герай відвів очі вбік. Він розумів, що мав кинути йому в обличчя Акрам—баші. Закипіло бажання знести з полководця голову за такі думки. Та — стримав себе. Після поразки за Дунаєм, де командували його військом слухняні нездари, Шагін—Герай дійшов висновку: ліпше полководець хай буде й неслухняний, але розумний. Треба було б послухатися Акрама—баші…

— Акраме, — сказав Шагін—Герай, пересилюючи себе. — Я був винен. Але побачив це тільки зараз.

— Я думаю, — трохи заспокоївшись, промовив Акрам—баші, — що полководцеві й державцеві ніколи не треба запізнюватися в своєму думанні. Можна запізнитися з думкою на одну хвилину — і втратити свою державу, свою честь і свою голову.

— Я поки що не втратив ні голови, ні держави… — почав був Шагін—Герай.

— А честь?.. — запитав Акрам—баші.

Сказав — і одвернувся, навмисне підставивши не—захищену спину озброєному Шагінові. Мабуть, розумів, що калга не насмілиться завдати йому підступного удару!

«А честь?..» І це питає вчорашній гяур, який мусить до кінця своїх днів дякувати Шагінові за врятоване життя!

На шостий день Кантемір знову кинув свої війська на Бахчисарай. Але яничари й сеймени, які вчора були вже майже переможцями — і в них із рук вирвали ту перемогу, — на цей раз ішли до бою не з таким завзяттям, як раніше. Військо, яке переважало сили Шагіна—Герая, утомилося. Йому треба було дати спочинок.

Але Кантемір затявся. Йому здавалося: іще один ривок, іще одне зусилля — і все! І він знову посилав своїх воїнів на бій. І воїни йшли, а потім відступали, залишаючи під мурами вбитих.

Кантемір стояв біля свого шатра й дивився, як його воїни намагаються прорватися в Бахчисарай — і не можуть. Турецькі яничари — воїни, перед завзяттям яких схиляється вся Європа й Азія, — не можуть подолати малий гарнізон Бахчисарая! Яничари, які з дитинства пройшли девшірме,[32] які звиклися з своєю почесною роллю грози гяурів, зараз не можуть подолати невеликого гарнізону — решток розгромленого ними ж великого війська Шагіна—Герая.

«Ті, що пройшли девшірме, — думав Кантемір, — стали гордістю Османської імперії. Не тільки великих воїнів виховано в яничарських ортах. Грек Сінан, пройшовши девшірме, став найбільшим турецьким мімаром — зодчим. Його будови прикрашають Анатолію і Крим… Та хіба тільки Анатолію і Крим? А інші місця! Та якби Османська імперія простяглася до Серендіпу, Голконди, Індії й Нового Світу, то й там би стояли творіння великого Сінана! А колишній грек—християнин Пірі Реїс — великий мореплавець і картограф, що зафіксував на папері навіть нікому ще не відомі землі! А колишній хорват, що став великим візиром за часів Сулеймана Кануні — Рустем—паша! А Мехмед—паша Соколлу — великий візир після Сулеймана, що був дійсним господарем Османської імперії цілих одинадцять літ! Він же — серб на прізвище Соколович!.. Весь світ повинен пройти девшірме і віддати найкращих своїх юнаків Османській імперії… Чом же зараз яничари й сеймени не можуть узяти Бахчисарай? Невже й залізо може втомлюватися? Невже й дамаська шабля може щербитися! Може, навіть дамаська сталь може…»

Вчора воїни показали Кантемірові ту шаблю, якою відбивався отой розбійник, що стільки літ воював проти можновладців Криму і ховався на Карадазі! Пощербленою виявилася шабля, хоч і дамаської сталі…

Втомлюється навіть метал…

І Кантемірові захотілося побесідувати з полоненим розбійником.

Цікаво, що скаже путнього ця приречена людина.

Та й розважитися якось треба.

Сьогодні вночі він пофілософствує зі смертником.