у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу…
Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя—Софії:
— Диви!
Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно—блакитного, поцяткованого зорями неба.
— Що там таке? — знизав плечима.
— Хмарку бачиш? Он випливає з—за мінарету… На що схожа?
— На дівчину… Ух ти, і справді — мов дівчина—гяурка.
— Ото ж то воно й є.
Справді, з—за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя—Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці—тюрми Єді—куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру.
Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина… Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі… І раптом сам створив отаке зображення на темно—блакитному небі.
Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса.
Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно—блакитного неба.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.
— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.
— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою[34] отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.
«Бути біді над Стамбулом», — лячно вдарило в серце Лазіза.
А Селім наче почув думку приятеля.
— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?
Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська.
— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя—Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.
— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе.
— Усе в руках аллахових.
Наче у відповідь знедалеку почулося:
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля.
— …і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.
Повз них пройшов дервіш. Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками, що були причеплені до посоха.
Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:
— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо—синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..
— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка… Ти знаєш, про що зараз наші говорять?
— Трохи.
— Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат — майдан[39]і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера — паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться… Кажуть, що має повернутися на трон султан Мустафа. Той недоумок, що був раніше.
— Тс—с, — приклав пальці до губ Лазіз, — а то ще хтось почує.
— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся потерплими вустами Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі божій. Його першого спіткає біда.
— Я перший побачив ту дівчину, — осілим голосом сказав Лазіз.
— Ми разом її побачили.
— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Та ти ж бачив, як я воював під Хотином.
— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти коней та собак… Я бачив, як один турок їв свиняче м'ясо… Аллах од нас відвернувся, бо правди з нами не було.
Лазіз мовчав.
Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… Потім його було украдено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя.
Чому зараз згадалися гори далекі. Чорні гори? Чи не Селімові бентежні слова навіяли Лазізові таку згадку? Чи, може, оці провалля темних вулиць чимось нагадали прямовисні бескиди Чорногорії?
Не витримав — озирнувся. Полонянка вже піднеслася високо—високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця… А повний місяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро — простісінько на Стамбул. Бути біді… Коли це настане — сьогодні, взавтра, післязавтра?..
Грало, мерехтіло, танцювало синє море… Вічно юне, вічно молоде.
А над Стамбулом підіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму.
Орта за ортою сходилися на Ат—майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби.
До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали султанові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але йди без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера—пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»
Султан вигнав яничарських посланців і сказав, що повідрубує голови всім яничарам, якщо вони не розійдуться по своїх казармах.
Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все, що попадало під руки.
Вдруге пішли до султана посланці.
І вдруге їх було вигнано.
Грало, мерехтіло, танцювало синє море.
Так грало воно й п'ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — султаном Османом Другим.
То були славні дні. То був блаженний час.
Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих, Селім Явуз, Сулейман Кануні та Селім Мест, те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи — стан… Ляхистан давно б улігся перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — збрід голодранців, що іменує себе козаками. Він розгромить цю дику орду — і ніщо не загрожуватиме його флангам та його тилам.
Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити корпус яничарів. Яничари стали горлохватами. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові. А йому, Османові, потрібна армія, яка корилася б тільки йому, виконувала б тільки його накази, будь—які накази.
…Делавер—паша вбіг у султанів покій. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.
— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!
Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом, мов перед плювком, стислися губи.
«О аллах! Я ще маю відповідати бунтівникам! І цей переляканий мішок з гусячим кізяком крутиться під ногами!..»
Хай тікає через бічний хід чи ховається під перинами в гаремі… А він, Осман Другий, який не раз при Хотині дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами. Навіть оцього мішка з кізяком не видасть їм.
«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Навіть ім'я їхнє зникне!»
Султан стис кулаки. Перед очима пропливли яничарські орти, промайоріли їхні прапори кольору свіжої крові. Що ж. Вони хвацько воюють. Але вони не знають свого роду—племені, а тому їм не дорога імперія. Вони знають: поки живий, урви собі найбільше. Вони живуть одним днем. А імперія мусить жити сторіччя сторіч.
Галас за вікнами все дужчав.
На душі в Османа не було страху. Був тільки гнів.
«Я, — думав султан, — стоятиму до кінця, що б там не було. Навіть — якщо смерть. Я, Осман Другий, невартий жити, якщо це життя буде куплене дорогою ціною загибелі моєї держави…»
Делавер, про якого султан забув, дивився на свого володаря переляканими очима.
— Щ—що р—робити, найясніший, х—хондкаре? — проскиглив він.
Султан зволив подивитися на великого візира і навіть усміхнутися:
— Вони й досі вимагають твоєї голови? Делавер мовчки заплакав, розмазуючи сльози. Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули, мов іскри з—під кресала.
— Тобі давно голову треба знести, — просичав султан. — І будь певен — тільки — но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути, як кремінь. Інакше — гине вся держава. Ти хоч це розумієш?
Делавер догідливе закивав головою.
Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.
— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім'я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов на смерть не вагаючись… А ти про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..
— Аллах, аллах, вря—туй нас.
— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б'ються оті козаки, яких ми називаємо збродом? їм нагород од польського короля чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають?..
— Дикуни, — трохи заспокоївшись, відповів Делавер.
— Не дикуни, — твердо відповів султан. — Аллах дав мені розум, щоб це зрозуміти. Але аллах не дає мені часу, сили й мудрості — так, і мудрості, Делавере, — щоб зрозуміти більше.
Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежмв за кожним його кроком.
— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.
Делавер мовчав.
Отже, ні на яке. Тільки двірцева охорона. Ці умруть, але за ними умре й султан.
А якщо дати їм Делавера і тих вісьмох — що тоді?
Тоді яничари сядуть на голову і змусять султана робити те, що захочуть. А це значить — загибель імперії.
— То чому ж вони й досі не йдуть на приступ? — похмуро запитав Осман.
Якщо кінець — то хай хоч швидше.
— Ще не всі орти приєдналися, — відповів сам собі. Делавер дивився переляканими очима і плакав.
У яничарських кішлах було неспокійно.
«Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Польщу! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Тільки з походу прийшли — і йди в Мекку?»
В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який поведе її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав'язати пояси тугіше, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті розмови про те, що от—от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося», — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман. «Та хто нас буде ліквідовувати? — сердився Урхан. — Хоробрим воякам завше буде робота».
Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком. Лазіз сказав:
— Нас під Хотином спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах є на султані. Може, той, що в нього жінка українка.
— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його і прозвали Ешеком.
— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, у нас взагалі кругом самі мерзотники — від ода—баші[48] до самого султана.
— Тихше, онде Калин Дудакли зайшов!
Ода—баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима, підійшов до тих, що сперечалися.
— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?
— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?
— А те, що я тобі заткну твою богази! — і Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носком чобота в лице. Той упав на спину, його обличчя миттю скров'яніло. Він затулив обличчя руками.
— Кьопек! Гяур! — лаявся ода—баші, б'ючи Лазіза ногами. Усі яничари стояли по кутках не дихаючи. Будь—який вчинок начальства вважався священним.
А Калин Дудакли гамселив яничара під боки, в живіт, у груди.
— Ану, прибери руки з обличчя! — загорлав він.
Лазіз мовчав.
— Прибери руки, тобі кажуть!
Лазіз несміливо виглянув з—під пальців. Тільки він це зробив, як Калин Дудакли садонув його в скроню… Лазіз повалився навзнак. Тіло його конвульсійне здригалося. З розкритого рота стриміли уламки зубів і текла кров.
— Ти убив його! — почулося від дверей. То якраз зайшов Селім.
— І тебе уб'ю, якщо ти посмієш щось сказати проти хондкара!
— Я теж не збираюся замолювати хондкарових гріхів. Ну? Чув?! А тепер спробуй убити мене, алчак! — і Селім жбурнув в обличчя ода—баші жменю піску.
Калин Дудакли вихопив ножа.
На землі непорушне лежав Лазіз.
— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди треба.
Ода—баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, що він зараз жбурне на землю й цього яничара і розтопче ногами.
Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калин Дудакли. І — відскочив убік.
Не говорячи ані слова, Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода—баші не падав. Він мовчки йшов просто на Селіма. Той не відступав. Але тільки—но Калин Дудакли підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стриміла кабза ханчера.
Ноги Калин Дудакли підігнулися — і він упав.
Селім спокійно наблизився до вбитого, нахилився, вирвав з його грудей ножа, гидливо тріпнув ним, змахуючи краплі крові, й повернувся до своїх товаришів.
Яничари стояли застигло.
— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми ходили воювати проти невірних?
— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?
— Ми навіть проти своїх, правовірних ходили. Так?
— Було й це.
— Хай то був бунтівник Каландар—оглу, але він такий же османли, як і ми. Так?
— Не так.
— А як?
— Його біда змусила воювати, — озвалися з кутка.
— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали, нам казали, що воюємо за боже діло. Так? А тепер султан Осман хоче їхати в Мекку, бо зрозумів, що помилявся. Так? Так! За що ж тоді загинули тисячі наших товаришів? Нізащо? Так?! Ходять чутки, що султан хоче знищити нас! Завести в пустелі Аравії і знищити… Нас хіба мало загинуло з голоду під Хотином?
Яничари мовчали, напружено чекаючи на те, що ж далі скаже Селім.
— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду.
— І я не піду! — з кутка в куток вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик, бо був високий і худий.
— І я не піду! — озвався Абдуррахман.
— І я!
— І я!
— Хай він сам іде в Мекку!
Через хвилину вся кішла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.
— Селіме, будь нашим ода—баші! — вигукнув Сирик.
— Добре, я буду вашим ода—баші. Тільки наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.
Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, схожа здаля на родимку, потемніла.
Орта яничарів висипала з кішли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд із Селімом і вигукував:
— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишимося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат—майдан! На Ат—майдані.
Яничари повсталої орти йшли, розмахуючи зброєю, вигукуючи грізні слова.
— До палацу! Ходімо до самого візира! — крикнув хтось з натовпу.
— Аллах з нами! — дружно підтримала вся орта. Селім переглянувся з Урханом. Йти? Чи не йти?
— До палацу! Веди нас, Селіме!
Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:
— Йдемо до палацу Делавера!
Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувались групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки.
— Куди йдете?
— До Ат—майдану, а потім до Делавера—паші! — відповідав Мустафа Сирик.
— І ми з вами!
— Ходімо.
По дорозі ті, що приєднувалися, озброювалися кілками, ножами, дехто уже мав і пістолі.
Коли орта була вже зовсім недалеко від Ат—майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів, загрозливо здіймалися кулаки, палки, пістолі, каменюки.
«Ого! Тепер цей натовп не змогла б заспокоїти ціла армія яничарів! А як весь їхній гнів на нас виллється — що тоді? Шмаття полетить!»
— Чого зупинилися? — кричали ззаду. — Вперед, до візира!
— Вперед!
Що ж це буде? Ось—ось їхній загін вийде на двірцевий майдан. Селімові стало моторошно. Те, що він убив ода—баші, — зрозуміло: ода—баші убив Лазіза. Те, що він. Селім, став на чолі повсталої орти, — це теж пояснити можна: хвилювання після тривалого поєдинку. Але чим він пояснить появу свого загону отут, на двірцевому майдані?
Він розгублено глянув на Урхана. У того в очах був жах перед тим, що має статися.
Але натовп суне вперед — і вже немає такої сили, крім хіба що гармат, яка була б здатна його зупинити.
Озирнувся на ходу. Побачив сяючу пику Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню! Мабуть, тобі не тільки за регіт і упертість дали віслюче назвисько! Чи думаєш ти про те, що станеться через хвилину? Чи ти хоч коли—небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик[54] — може, хоч там уперше замислишся.
Селім ладен би зупинитися, та його несла юрба розгарячілих яничарів і голоти.
«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а тепер маєш: іс'янчи, відступник, злочинець!»
З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.
Тут усе кипіло, шуміло, колобродило.
«Еге, та ми тут не перші!» — на душі в Селіма трохи полегшало.
— Не хочемо йти в Мекку! — чулися крики яничарів. Якийсь вояк у формі сипаха, піднявшись на барило, вигукував у натовп:
— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Нас побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті тисяч, у нас було триста гармат і чотири слони, а що було в ілляхів? Їх разом із запорожцями було втричі менше… А що вийшло?..
— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!
— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п'ють горілку і славлять свого поганського Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай сам іде! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом!
— Ніхто не винен!
— Хай менше п'є вина! Аллах казав: не пий вина! Це — гюнах!
— Гюнах! Той, що кричав з барила, повернувся до палацу і заволав:
— Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми… З палацу почувся постріл.
— Це — сарай—мухафизлар! — скажено закричали в юрбі. — Вони нізащо вбивають наших людей!..
— Бий охоронців! — заволали навколо.
— Тихо, ви! Тихо! — загукали з іншого боку. — Посланці повертаються.
Майдан потроху стихав.
— Що сказав найясніший султан? Що? Він видасть нам Делавера—пашу?
Яничар з нашивками юзбаші прудко виліз на барило і закричав:
— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера—пашу, а нас не шанує.
— А—а–а—а! — заревів натовп. — Ми самі витягнемо Делавера з палацу! Ми його віддамо на корм собакам!
Голодранець, який, напевно, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з барила і, відчайдушне махаючи руками, заволав:
— Ходімо громити Делавера—пашу!
— І справді! — закричав Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися на Ат—майдані, то треба йти на хюджум[59] Делаверового палацу.
— На Делавера—пашу!!!
Хапали на ходу дошки й каміння, тягли за собою озброєних яничарів та сипахів і з лайкою, з криком, з ревом бігли до високої кам'яної громади, яку воздвиг для себе великий візир.
— На Делавера! Йаша!
Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки напіврозтоптаний дервіш, кашляючи кров'ю, кричав під ногами: «Машалла».
В палаці візира були міцні ворота й добра варта. Тільки—но повстанці наблизились, як їх зустрів убивчий вогонь. Та зупинитись не можна було. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдерлися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали сундуки й хапали усе, що попадало під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця — так слізниця.
Делавер—паша упав на коліна й став цілувати брудні ноги яничарів.
Його підвели й почали бити по обличчю. Злетіла чалма, Делавер—паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.
Деяавер—паша знов упав на коліна.
Згори долинув пронизливий крик, який тут же урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна.
Його знову підняли й ударили спиною об стіну. «Боляче, ой, боляче, що вони роблять? Вони мені одіб'ють геть усе…»
Його ударили ще раз — і він скрикнув од пекучого болю.
Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя й били, били, били.
«Боляче ж, ой як боляче… Це ж нелюдяне, це ж звірство, аллах милосердний…»
Ще один удар — із рота ринула кров. Йому на мить полегшало, а юрма, коли уздріла це, стала бити його об стіну з новим веселим азартом і натхненням.
Потім Делавер—паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив'язували до ноги.
«Вони думають, що я мертвий», — з жахом майнуло в голові.
Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. Йому заболіло в очах, але він дивився, дивився, бо вже не мав сил заплющитися… А над Стамбулом весело грало—вигравало сонце. І голубі хвилі весело били в береги Босфору. І підіймався чорний дим над палацом Делавера—паші.
— Вар олсун айякланма!
Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він! Біжить, сміється, по щоці кров тече, блищать оченята, обличчя розчервонілося від збудження.
— Де султан?
І справді — де султан? Вони ж ішли до нього. Ішли сказати йому: ми не хочемо йти в Мекку, йди сам, султане!
— Де султан? Де султан?
Відлуння:
— Де султан? Де султан?
І відповідь:
— Мустафа в нас султан! Той, що був п'ять літ тому… А Осман у палаці сховався!
— Мустафа? Отой кретин? О аллах!
Селім, забувши про все, побіг уперед. Він мусить бачити султана зараз. Він мусить сказати йому, що він і його орта не хочуть іти в Мекку, він мусить сказати, що яничарам осточортіло.
Але — кому сказати? Османові чи Мустафі? Ай—ай—ай, що буде? Мустафа — знов султан? Так супроти нього Абдуррахман Ешек — все одно, що дев'яносто дев'ять багдадських мудреців супроти віслюка. О аллах! Ми робили, а хтось їсть!
— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.
Усі кинулися до палацу. Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев.
А над Стамбулом весело грало—вигравало призахідне сонце!
І голубі хвилі весело били об береги Істанбул—богааи! І грізно шуміли, мов штормове море, вулиці столиці. Селім незчувся, як вихопив з піхов свою шаблюку й подався за всіма до двірцевої брами. Поряд бігли Урхан і Абдуррахман, вони розмахували шаблями й кричали: «Бий охоронців!»
Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлютована юрба увірвалася в найсвященніше місце імперії.
На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини, розкидаючи книги й папери.
Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали захисники султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар—аги.
Мухафизлар—ага, високий і товстий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою в правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які йому весь час подавали ушаки. Його обличчя було налите кров'ю, очі горіли ненавистю, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.
Юрба повстанців затупцювала на місці.
Ще трохи — і передні, ряди яких катастрофічне ріділи, одхлинуть назад.
Та назад ходу не було. В палац вливалися й вливалися маси народу.
І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців та ряди бійців двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар—ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, він був проколений списами, пробитий кулями, але все рубав і рубав, доки під натиском живих і мертвих тіл не впав на землю, під нещадні багатотисячні ноги юрби.
Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, зачепив ліктем по носі якогось обшарпанця, і той став тут же сякатися на всіх кров'ю і кричати:
— Яничари людей калічать!
— Ану, цить! — гарикнув на нього Селім і вирвався назовні.
Посеред майдану сидів на мулі обірваний молодий чоловік. Він презирливо дивився на тих, хто його оточував. Одяг на чоловікові був подертий, як на дервіші, а шию обвила зашморгом товста мотузка.
«Кого це збираються вішати? — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.
Селім від несподіванки зупинився так різко, що ледь не впав.
Це — султан?
Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді.
А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот.
Османа схопили в палаці, витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого владику. Але на його обличчі не радість і не обожнювання — жах і здивування… Султан скреготнув зубами.
Мула смикнули за повід і повели вулицею. Попереду бігла дітлашня, свистіла, кидала камінням у нього, вже не султана, і він нічого не міг зробити.
Його везуть, як спійманого злодія, його, що стільки хотів зробити — і зробив! — для величі Туреччини!
Що це тягнуть попереду? Ах, то тіло Делавера—паші.
Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, змилуйтеся, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»
О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх цих зрадників та падлюк. Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про вічну ганьбу зрадників.
Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.
Було 19 травня 1622 року.
— Вар олсун айякланма!
Султана з мотузкою на шиї возили по столиці імперії. І небо не падало на землю. І Босфор не вихлюпувався на вулиці.
Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло його в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.
Його возили й возили, возили по вибоїстих вузьких вулицях, де смерділо гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, і йому вже здавалося, що весь Стамбул перетворився на айякйолу.
Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це, мабуть, останній день його життя… І жалкував, що так мало знищив своїх ворогів.
Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Одий тільки лишився — дядько Ях'я. Передали, що він тридцять літ тому помер від віспи. А зовсім недавно, місяць тому, довідався Осман, що Ях'я живий, тільки носить інше ім'я. Він ще встиг відправити Кемаля—Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса, до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях'ї.
Він, султан, припустився благодушності. П'ять років тому було скинуто ним, Османом, султана Мустафу. Той Мустафа був його дядьком—недоумком. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей кретин не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, цього йолопа через якийсь там рік замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!..
Не встиг… Не встиг.
Попереду — Єді—куле. Це останнє, що він бачитиме в своєму житті. Бо того султана, якого везуть отак у Єді—куле, чекає тільки одно — смерть.
— Змилуйтеся! Змилуйтеся!
Хто це там репетує? Він, Осмая Другий, не принизиться прохати в цих плебеїв життя.
«Прощай, дурна моя країно, — гірко подумав. — Ти ще не знаєш, як тяжко поплатишся за свою дурість…»
І раптом його кинуло в жар: відчув, що сльози течуть по щоках:
«Невже в усьому цьому — воля аллаха?» Озирнувся. Побачив — наче крізь туман — вишкірені зуби натовпу.
Божевільний дервіш біжить слідом і, тремтячи мов у пропасниці, гукає: