По закінченню військового училища мене направили в гвардійський винищувальний авіаційний полк, який базувався в місті Кременчуці. Там, до речі, мені довелося служити в першій ескадрильї разом з майбутнім космонавтом О.Леоновим. Але це так, між іншим.
Так от прибули ми, кілька молодих лейтенантів, в свою частину десь у жовтні 1958 року і відразу ж попали під гарячу руку якоїсь високої комісії, що проводила підсумкову річну перевірку бойової і політичної підготовки. Не пам’ятаю вже, що і як ми там здавали, але мені, та, мабуть, і багатьом іншим офіцерам добре запам’ятався «екзамен» з фізичної підготовки, а точніше – крос на 10 кілометрів.
Ми, молоді двадцятилітні вчорашні випускники училища, того кросу абсолютно не боялися – всі на «відмінно» вкладалися в норматив. За роки навчання набігали по кілька тисяч кілометрів – підраховували. Здивувало нас те, що значно старші за віком капітани та майори теж не проявляли ніяких ознак стурбованості. «Як же пройде дистанцію отой майор П. зі своїм черевцем? А капітан Ч. – ще огрядніший?» - думалось мені. Адже що там не кажіть, а 10 кілометрів – це все-таки поважна відстань! Її просто пробігти – для багатьох проблема, не кажучи вже про той норматив…
І ось день випробування настав. Нас вишикували на злітній смузі рідного аеродрому, провели інструктаж і дали команду «Бігом – марш!». Ми рвонули. Легко подолали частину злітної смуги, з кілометр «нічийого» поля і вибігли на асфальтову дорогу. По ній потрібно було добігти до міської околиці, потім ще кілометрів зо два по місту, до штабу полку. Там – фініш, або, як кажуть в авіації, КПМ, тобто кінцевий пункт маршруту. Зі своїм однокашником лейтенантом Я. ми зразу ж захопили лідерство. Першими вибігли на асфальтову дорогу і «лягли на бойовий курс». Тут нас обігнав Газ-69, в якому поважна комісія помчала зустрічати нас на фініші, зафіксувавши, звичайно, момент старту.
Бігли ми з товаришем легко, дотримувалися вивіреного темпу і були впевнені, що в той норматив укладемося без особливої напруги. Впевнені ми були і в тому, що до фінішу прийдемо першими – всі наші однополчани залишилися далеко позаду. В училищі, звичайно, були хлопці, що бігали і краще, ніж ми, але тут, в полку, гідних конкурентів ми не мали. Отже, біжимо. Зрідка проходять зустрічні машини, інші обганяють нас. Тоді транспортних засобів було набагато менше, та й дорога була якоюсь другорядною… Ось ще одна вантажівка, про всяк випадок посигналивши, обходить нас. Але що це?! Кузов автомобіля вщерть заповнений нашими офіцерами! Чуємо всілякі вигуки й поради:
— Дихайте рівномірно! Носом, носом!
— Натискайте, хлопчики, натискайте!
— Руками працюйте енергійніше!
Зціпивши зуби, біжимо. Прикро, звичайно, що не будемо першими. Залишалося одне – прискорити темп, щоб хоч не дуже відстати. Ми розуміли, що наші колеги не під’їдуть на машині до самого фінішу. Десь відсидяться, поглядаючи на годинники, а останні 200 – 300 метрів чесно здолають своїми ногами. Але будуть першими…
Знову нас обходить вантажівка. Потім автобус, легковичок. І всі вони переповнені нашими «братами по зброї». В авіаційному полку офіцерів багато…
Ми з товаришем біжимо, здається, на межі людських можливостей. Мабуть, так швидко я ще ніколи не бігав. Нарешті, попереду з’явився палац культури автозаводу. Там потрібно звернути вліво і через якусь сотню метрів – штаб полку і кінець нашого вбивчого марафону. Та що це? Біля стін палацу якийсь натовп. Придивилися – та це ж офіцери, котрі давно обігнали нас на вантажівках, автобусах та легковиках! Ось тут і відчули ми, що таке офіцерські благородство і порядність! Ніхто з однополчан не побіг до фінішу. Всі одностайно вирішили: якщо вже двоє цих дурнів чесно пробігли всю дистанцію, то вони повинні бути першими і на фініші!
Командир полку, начальник фізпідготовки і члени комісії зустріли нас нищівними поглядами вирячених очей. Ми з товаришем не надали тому особливого значення, бо вкрай знесилені, важко дихаючи, упали на травичку штабного газону…
Через деякий час із-за рогу з’явилися інші «марафонці». Важко долаючи останні метри дистанції, фінішували і «знесилені» падали біля нас. Коли прибіг останній, на «відмінно» вклавшись у норматив, начальник штабу вишикував полк. І тут почалося! Мене з товаришем викликали зі строю і почали нагороджувати всілякими немилозвучними епітетами: і безсовісні, і безсоромні, і молоді, а вже такі нахабні… Особливо лютував начальник фізичної підготовки капітан С.
— Вони під’їхали якоюсь машиною! Це ж треба: олімпійський рекорд перекрили! — репетував старий служака з піною на губах. — Під суд часті!..
Ми стояли розгублені. Пробували сказати щось, та куди там! Начальство не давало й рота розкрити. Коли хмари скупчилися остаточно і от-от мали вдарити громом з блискавкою, в рядах полку почав наростати глухий гомін. Командир частини Герой Радянського Союзу підполковник З. став допитуватися, в чому річ. І тут наші побратими, перебиваючи один одного, розповіли, що ми бігли чесно. Про себе, правда, нічого не говорили…
Командир наказав розійтися і чекати, а сам сів у «бобика» і, захвативши з собою фізрука, помчав на аеродром. Повернулися вони за півгодини. Знову нас вишикували і тут командир оголосив, що дистанція в 10 кілометрів виявилася рівною 8 кілометрам! Сміялися всі – і начальство, і офіцери-бігуни, і високоповажна комісія. Адже цю дистанцію вже скільки років «бігали» на різних перевірках і всі щиро вірили, що вона й справді десятикілометрова!
Начальник фізпідготовки стояв червоний, як буряк. Згодом стало відомо, що командир вліпив йому сувору догану, але нам, лейтенантам, про те не говорили – субординація… Ми з товаришем одержали подяку «за високі спортивні досягнення». Боялися всі лише одного – щоб та комісія не примусила нас ще раз бігти тепер уже справжніх 10 кілометрів. Але обійшлося. В авіації таке буває…
В тому полку я прослужив років зо три. І кожного разу десятикілометровий крос ми бігали по тому ж маршруту, що я пробіг вперше. Тільки тепер уже я був хитрішим і олімпійських рекордів більше не бив.