Наворожила (Михайло Буряк)

Я вже й забув той день, коли циганка,

Наворожила пальчиком мені...

І кирпатенький носик у веснянках

І очі по весняному ясні...

Було б так мабуть вічно, та сьогодні,

Коли в моєму серці тріснув лід,

Я з сірої буденності безодні

Сором"язливо вийшов в білий світ.

І озирнувшись врешті-решт на людях,

Я зрозумів відразу - це Вона...

Бо калатати так душа у грудях

Не вміла в мене навіть від вина.

Бо хоч і пережив я заметілі,

Пізнав вуста і доторки долонь...,

Але ніразу у моєму тілі,

Ще не горів, не жив такий вогонь...

Бо затяглись, загоїлися ранки,

І принцем став казковим хижий звір...

Коли мені,хтось голосом циганки,

Сказав з під хмар: "Отак нам і невір..."