Розділ шостий (1 кн. 1 част. Яром-долиною)

у якому допитливий чительник має нагоду познайомитися з городом Уманню, зі славними панами Калиновськими, з ніжною панною Анелькою та хоробрими козаками

По обіді двадцятисотенний загін козаків Андрія Закривидороги їхав вулицями славного города Умані!

Кінь—бахмат Урхан нового полковника війська запорізького весело пряв ушима і позирав у всі боки. Козаки їхали організованим строєм, наче то були не галайбухи—нетяги, а добре навчені й дисципліновані жовніри самого регіментара Брацлавського полку коронного хорунжого Стефана Хмелецького. Пилюка курілася за козацтвом, сонце весело гріло, вершники здавалися орлами!

Вони їхали мовчки, не співали, бо не хотіли тривожити уманських міщан і дратувати магнатів панів Калиновських, чий замок виднівся над містом.

Андрій Закривидорога не хотів, щоб пани мали привід для причіпки: козаки, мовляв, шуміли, бешкетували на землях Калиновських.

Бомага на право постою у володіннях Калиновських, підписана брацлавським регіментаром коронним хорунжим Стефаном Хмелецьким, лежала у кишені полковника Андрія Закривидороги.

На обличчях уманських міщан не було ні радості, ні привітного усміху — всі вони були понасуплювані, як сичі. Євреї та вірмени позачиняли свої крамниці, мадяри позамикали свої корчми. Навіть пообідати козакам не було де!

Андрій Закривидорога, обернувшись, гукнув:

— Спокій, товариство!

І товариство дотримувало спокою.

Хоч на душі в Андрія було важко. Як же це так?! Адже вони, козаки, не на веселу прогулянку їдуть! Адже їдуть вони захищати цей край, де поосідали всі ці магнати, корчмарі, крамарі, захищати його від турків! І оце — така зустріч!

Красиві костьоли, церкви, палаци, кам’яниці, крамниці, постоялі двори відверталися од козаків. Велетенська цитадель дивилася з—за ровів на козаків, мов би промовляючи: «А що ви мені зробите? Та сюди хоч самого Чінгісхана приведи — і то встоять ці мури!»

Перед магістратом Закривидорога спішився, наказавши козакам не злазити з коней. Ніхто його не стрів. Чудесно! Все відбувалося так, як знав наперед Михайло Дорошенко. Володарі цього краю не хотіли знати ніяких козаків, та й королівську владу ігнорували теж…

Козаки стояли на своїх місцях, коли Закривидорога вийшов з магістрату:

— Товариство! Магістрат не дозволяє нам ставати на постій у городі Умані. Наказ коронного хорунжого Хмелецького для них є ніц не вартим папірцем. Запам’ятаймо це, товариство!.. А тепер — їдемо до палацу Калиновських!

Дві тисячі вершників у суворому мовчанні, яке не обіцяло нічого доброго, промчало вулицями Умані…

Палац Калиновського був дивом зодчества. Між замком і містом — ріка, через ріку — міст, за рікою — рів, наповнений водою, за ровом — дерев’яний мур, у бійницях дрімали гармати.

Андрій Закривидорога зупинив свого Урхана і, притримуючи шапку—бирку, подивився на верхні поверхи палацу Калиновських. Йому навіть здалося, іцо в одному з вікон він побачив бундючну пику з вусами та борідкою. «Ех, пустити б йому в пику татарську стрілу!» — майнула думка, але тут же Андрій відігнав її від себе. Буде ще час поквитатися і з Калиновськими, і з Потоцькими, і з Конецпольськими! Та й зі своїми, православними, магнатами теж — Острозькими та іншими!..

За муром з’явилися голови вояків Калиновського, вийшов пишно вбраний поляк при зброї.

— Єстем комісарем Треп’ядьковським! Що треба?

— Я полковник війська запорізького Закривидорога! Ось мої клейноди!

— Що треба?

— Маю доручення коронного хорунжого до самого Калиновського!

— Пан Марцін Калиновський нікого не приймає!

— І це — все, що ви можете сказати, комісаре Треп’ядьковський?

— Це — все!.. А більше можуть сказати оці гармати й фальконети!..

— Гаразд! З вашими гарматами й фальконетами поговоримо пізніше. Нехай комісар Треп’ядьковський передасть мою обіцянку Калиновському!..

Кінь—бахмат Урхан здибився, повернув крупом до пана Треп’ядьковського. Андрій Закривидорога осадив коня і спокійно наказав своїм воякам виїздити на брацлав—ський шлях. Власне, цей спокій надто дорого йому давався, кортіло сказати Треп’ядьковському найобразливіші слова, але з його вуст не вирвалося жодного слова. Нічого! Він, Закривидорога, знаменито розправиться з Калиновським та Треп’ядьковським. У нього для цього є причина. А зараз треба негайно написати цидулу до гетьмана про те, як козаків прийняла Умань та її магнат Калиновський. Хай знає круль Сигізмунд, хай знає сейм, — і хай вони всі не дивуються, якщо полковник Закривидорога покарає самозакоханого поляка, котрий корчить із себе іспанського гранда.

Через півгодини, коли козаки опинилися в чистому полі, полковник зупинив свого Урхана і гукнув:

— Цабекала і Ляскала — до мене! Продиктував писареві цидулу до гетьмана. Зміст був короткий, але для Михайла Дорошенка зрозумілий:

«11 маія року Божого 1735. Умань і Калиновський не взяли нас на постій. Маю право на сатисфакцію. Полковник його королівської милості війська запорізького Закривидорога».

Козаки Цабекало і Ляскало були нерозлучні друзі та найкращі гінці. Здавалося, самі не вельми показні, здавалося, й коні в них не найкращі, — але будь—яку найважливішу й найтерміновішу цидулу доручалося передати їм. Мехтодь Цабекало мав вуса й оселедець, мов у козака Мамая, обличчям був кругловидий, циганкуватий, любив грати на нерозлучній бандурі. Яким Ляскало був світловолосий, оселедець — ріденький та й вуса нікудишні, зате ж співав, брехав і задурював голови молодичкам та дівкам знаменито! І там, де нерозлий—друзі з’являлися, завше було весело.

— Отако, хлопці, — мовив Закривидорога. — Оцю вістку донесете до гетьмана, а потім — назад. Якщо нас не наздоженете біля Бугу — то йдіть прямісінько до регіментара Хмелецького і з його регіментом провадьте всі дії. Рано чи пізно він пішле вас до мене зі своїми цидулами.

— Рушати зараз?

— А коли ж іще?

— Та… може б, повечеряли та переспали, а уранці ви — на Брацлав, а ми — на Канів?

— Можна було б і так, але ліпше зараз! Ми ночуватимемо в такому місці, куди вас пускати не можна!

— Ото ж бо й є, — скрушно, в один голос, погодилися Ляскало й Цабекало…

— Ну, з богом, орли!

— І вам — щасти!

Помчали козаки, тільки під копитами їхніх коней залопотіло, застріляло, задимилося…

Загін заночував цілим табором у вельми веселому місці — веселому, звісно, для Ляскала й Цабекала. Цим місцем виявився жіночий православний монастир, де ігуменею була рідна сестра Мокрини Закривидорожихи Параскева.

Коли двадцять сотень козаків з’явилося біля брами монастиря, всі черниці облишили свої пізні справи й вибігли у двір. Мати Параскева, взявши ліхтар, підійшла до брами — і побачила свого небожа Андрія.

— Відчиняйте, сестри, браму якнайширше, — сказала вона, усміхаючись, — Славні оборонці віри нашої й люду православного прибули! Просимо до нашої господи, добрі люди!

Козаки спішилися і повільно заходили в браму. Власне, всі вони вперше опинилися в жіночому монастирі, куди чоловікам вхід було заказано. Але ж це були запорожці, захисники православної віри…

Тут же знайшовся нічліг, знайшовся фураж, знайшлася така—сяка вечеря, знайшлася нагода для доброї, розумної, ласкавої бесіди.

Мати Параскева не мала ні чоловіка, ні дітей. У юні літа покохала вона батька Андрієвого — Михайла Закривидорогу, і йшлося вже до весілля, та перейшла Парасці дорогу менша сестричка Мокрина. Страшенно покохав її Михайло Закривидорога, украв уночі, кинув на бистрого коня — і махнув з нею аж у Канів. А там домовився з попом, обвінчалися без батьківського благословення та й зажили удвох. Недовго вони й жили разом. Ще до народження Андрія пішов батько в похід на турків — та так і не повернувся. Вся чайка батькова десь загинула, пропала…

Лишилася Мокрина вдовою, а Параска постриглася в черниці, сестрою Параскевою стала, а згодом до ігумені дійшла своїм праведним життям, ученістю, мудрістю і справедливістю своєю… Помирилися сестри, не раз Параскева приїздила до Мокрини, не раз і Мокрина з малим Андрійком у монастир заїздила. Ось так і жили, ось так і зналися…

Красивою була мати Параскева. Навіть у старості Бог не забрав блиску з її чорних великих очей, навіть зараз пишне волосся її не била сивина. Була вона по—дівочому стрункою, і коли, поривисто—швидка, йшла у своєму чернецькому одіянні двором монастиря, то здавалося, саме небо нею милується. Не цуралася чесна мати Параскева ніякої роботи, часто й найчорнішу селянську роботу робила, і господарство монастирське вела розумно, гроші, які давало те господарство, йшли на будування монастирських укріплень, на порох та ядра, на переписування мудрих божественних книг, а останнім часом і на друкування їх, на братські школи, на іконописні майстерні, на викуп невольників з турецького полону…

Обитель, де ігуменею була чесна мати Параскева, не належала до відомих, але йшли сюди прочани звідусіль помолитися за свій край. А коли доходила вість про ту чи іншу перемогу козацтва на суші чи на морі, в монастирі з полегкістю осіняли себе хресним знаменням: дійшла—таки й наша молитва до Бога.

Після вечері міряли монастирське дворище мати Параскева та її небіж Андрій, ходили й бесідували. Матір Параскеву теж дуже турбувало, що турки надумали відгородити Україну від Чорного моря цілим ланцюгом фортець, а ще обурювало її й те, що поляки поводять себе на Вкраїні пихато, топчуться по православній вірі, не виявляють поваги до війська запорізького.

— Знаю я, про що думає люд і по цей, і по той бік Дніпра, — мовила мати Параскева. — Великий гнів накликають на свої голови ляхи…

— Тітко Парасю, — зворушено мовив Андрій. — Оце стрінемося з турками біля Бугу — і постараємося усе зробити, щоб отой залізний ланцюг, який кують на нас турки при допомозі польського круля, сейму й магнатів, розсипався, розпався, зник навіки.

— Хай вам Бог допомагає. Якщо не відмовите, то й ми допоможемо вам, чим зможемо. Візьміть у нас три гармати, та ядер, та пороху. Калиновські ж не дали…

— Спасибі, тітко Парасю!.. А ви знаєте — я й радий, що Калиновські нам нічого не дали. Не для них ми йдемо обороняти свій край. Не хотів би я ні їхніх гармат, ні пороху, ні хліба їхнього, ні солі. Ми самі себе повинні обороняти. Не дасть—бо нам свободи ні круль, ні хан, ні цар, ні султан — тільки шабля наша! Ось це — запорука і наших прав, і нашої волі, і нашої майбутності!..

Вони йшли під деревами, що розкидали свої віти. Між віттям гуляло місячне світло — мов хтось розвішав великі білі полотна…

— Красиво тут у вас, — зітхнув Андрій. — І мирно—мирно… Наче ніде й кров людська не ллється…

— Наче… — погодилася мати Параскева.

І тут Андрій побачив під деревом на лавочці двох жінок — одна у чернецькому вбранні, а інша — у світському.

— Хто це такі?

— Ой, сину, — зітхнула мати Параскева. — За кожною людиною — цілий сонм печалей… Хіба ти не знаєш черницю Єфросинію? Ну, оту, що має дитя яничарське?

— Чув про неї, але не бачив… Кажуть люди, що гарні пісні складає черниця Єфросинія.

— Гарні… Тільки все світські… Все про любов та про тугу людську, все про дитя своє, яке зростає у її батьків, а вона тут молиться…

— Гріх свій замолює?..

Чесна мати Параскева аж відступила від Андрія. Блиснули її очі, мов дві зірки:

— Сину мій, про який гріх ти говориш?.. Силою взяв її яничар, а був же він з нашого, християнського, роду, він же син Усті—воїтельниці, що на Чорній Горі з турками довго—довго воювала… Так що цей младенець — це онук праведниці—воїтельниці Усті! Який це гріх, сину мій? Це Бог дав!.. Вічна дяка йому за младенця!..

— Хочу підійти до черниці Єфросинії, — сказав Андрій.

— Не треба перебивати їй розмову з панєнкою Анелькою.

— Анелькою? Вона що — полячка? І в православному монастирі?

Знову помовчала мати Параскева.

— Сину мій, сину… Всі люди є люди… Чи православні, чи католики, чи мусульмани, чи юдеї… І якщо в когось є печаль, то хіба ж брама нашої обителі буде зачинена для нього?

Загадково дивився крізь віття дерев місяць. Видно було, як черниця Єфросинія щось розповідала Анельці, а та слухала—слухала, киваючи головою. А потім Анелька в розпачі затулила лице руками і побігла, зірвавшись із місця, побігла просто на матір Параскеву та Андрія Закривидорогу.

Вона спіткнулася і впала, і тоді Андрій кинувся до неї, щоб підвести її.

— Вам недобре? — запитав він її.

Він допоміг їй підвестися. Посадив на лаву. З другого боку присіла мати Параскева.

— Я зараз принесу водички, — промовила черниця Єфросинія.

— Не треба, — слабо промовила Анелька. — Не треба, дзенькуєм.

Була вона білява. По худеньких іцоках її текли сльози. Довге сріблясте волосся вилося і спадало на плечі. Літ двадцять п’ять було Анельці.

— Сідайте, будьте ласкаві, — сказав Андрій, підводячись із лави й припрошуючи сісти черницю Єфросинію.

— Нічого, нічого… — відмовилася черниця.

— А я постою біля вас чи ось на травичці посиджу. Козакові скрізь рідна хата — чи в степу, чи в лісі, чи на морі…

— Ну, гаразд, — погодилася Єфросинія і сіла. Панна Анелька подивилася на Андрія.

— Ви — козак, — промовила вона. — Ви — щасливий!

— Чим же?

— Бо щасливий. Ви — вільна людина… От зараз ви згадали, що море — то ваш рідний дім… Ви бували на морі?

— Бував, — якось аж трохи розгублено відповів Андрій Закривидорога. — Не раз бував…

— А чи стрічалися вам на морі турецькі галери?

— Ого! Скільки разів! Не одну турецьку галеру ми брали в свої руки… А бувало, що й вони нас брали…

— Слухайте, пане козаче! Я вас благаю: ідіть на море і захоплюйте в полон турецькі галери!.. Там — мій коханий Владек! Владек Гостинський!..

І вона знову затулила обличчя:

— Я приходжу… до сестри Єфросинії… вона мене втішає, вона молиться православному Богові… а я до свого Бога молюся… щоб визволив Владислава Гостинського, хороброго шляхтича, з турецької неволі…

— Чує тебе бог, чує молитви твої, бачить сльози чисті твої, — і він допоможе!.. — мовила мати Параскева.

— Ой, пане козаче, — схлипнула Анелька. — Майонтек Гостинських силою й неправедністю відібрав пан Сулятицький, а потім усе там було понищено турками, коли була Хотинська війна. А мої батьки — що вони могли вдіяти? Вони не хотіли, аби я єдналася з паном Владком. Бо він бідний шляхтич, але ж він хоробрий, пане козаче! Він чесний і благородний, пане козаче!.. А потім моя мама померли, а тато від горя згоріли од паленки. Як мені врятувати пана Владка, мого Владка Гостинського?.. Може, десь на тих галерах уже й помер… — І вона знову залилася сльозами…

— Всіляко буває, панно Анелю, всіляко… Скількох невольників довелося козакам виручати з галер! Може, й вашого Владка виручать! Давайте будемо сподіватися!.. А чи ж знає він, де вас шукати?..

— Чи знає! Приїде, якщо живий, у наше село, та піде на польський пмєнтаж, та побачить на могилках прізвища та імена моїх мами й тата, та побачить свіжі квіти з моїми сльозами — то й збагне, що я тут і на нього чекаю… Благаю вас, пане козаче, коли визволятимете невольників, то запитуйте у них: хто з вас є Владислав Гостинський? І якщо… — тут її голос затремтів, — і якщо почуєте, цо хтось мувіць: «Єстем Владиславем Гостинським!», то скажіть йому: «На тебе Анелька чекає…»

— Скажу, панно Анелю, скажу обов’язково, — промовив Андрій. — У всіх невольників питатиму: хто тут Владислав Гостинський! Я запам’ятав його прізвище й ім’я. А як вас на прізвище?

— Ай, пане козаче, чи ж має це значення? Ожеховські ми — та ви скажіть йому просто: Анелька — і він геть усе зрозуміє! Бо більше нікого в нього немає… Якщо він сам є… ще…

Світив місяць — мов заблукав між деревами та й завмер, дослухаючись до тихих людських голосів.

— Ну, бач, — стиха промовила черниця Єфросинія, — з’явилася в тебе надія, Анельцю. Пан козак не забуде своєї обіцянки…

— Іди, дитино, помолися Богові, — сказала ласкаво мати Параскева, — помолися Богові та упокорися його волі…

Анелька гаряче припала до руки Параскеви.

Уранці козаки вирушали в дорогу. Коні перед монастирською брамою перебирали ногами… їм хотілося руху, хотілося вітру.

Туман танув між деревами.

Разом з ігуменею Параскевою вийшла проводжати козаків і черниця Єфросинія. Андрій задивився на її красу…

Він провів рукою по чолу, намацав над правою бровою темний невеликий шрам — колись у бою свинцевим шротом влучило йому в лоба: кістка витримала, та й свинець був уже наприкінці свого польоту — з дула фальконета. Але темний шрам залишився над бровою.

Андрій припав до руки матері Параскеви, вклонився черниці Єфросинії, вклонився іншим черницям, скочив на свого бахмата і з місця помчав учвал.

Коли через хвилину озирнувся, то побачив, як його двадцять сотень козаків, дотримуючись похідного порядку, рівно—красиво мчать за ним. І знамено має над ними, прикликаючи!..

Ще раз побачив ігуменю, черниць, і трохи збоку світліло плаття панни Анельки. Вона теж вийшла проводжати козаків у похід, тільки, напевне, посоромилася ще раз підходити до Андрія, аби нагадати йому про її коханого Владка Гостинського…

Черниця Єфросинія дивилася услід козацькому регі—ентові і пошепки повторювала молитву. її душа відчула щось таке, чого так давно й так довго не відчувала. І тому вона шепотіла молитву, аби Божа мати вберегла її від спокус мирського життя, аби Божа мати дала їй забуття минулого.

Шепотіла, повторюючи слова молитви, а перед очима стояло обличчя козака Андрія… Його добрі й ласкаві очі… Ласкаві й беззахисні…

А над правою бровою — шрам…

Мати Божа, помилуй мя…