Гонорар

І навіщо я попхався в літературу? Ну написав якось гумореску, відіслав у «Веселі вісті», а вони, спасибі їм, надрукували. Тут би мені й заспокоїтися, вкластися на дивані й милуватися своїм прізвищем, видрукуваним жирним шрифтом. Так ні ж! Як навіжений вибіг на вулицю й почав хапати за груди кожного стрічного, тицяючи йому під носа газету.

— Читали мою поему? Оце так дав! Тепер про наше село вся Україна знатиме!

Дядьки мружили очі, намагаючись щось прочитати, і всі при цьому запитували:

— То це ж тобі ще й гроші заплатять? А скільки?

— Аякже, — кажу, — щось та заплатять. Гонорар мені тепер забезпечений! А скільки – не знаю. Та мені багато й не треба. Аби дали 3 гривні 50 копійок, то й вистачило б…

Річ у тому, що в нашому селі самогонку продають по 3 гривні 50 копійок за півлітри. Тільки не беріть у Райки Псючки: у неї є спиртомір і вона ніколи не дає потрібного градусу. Хоч на один чи два, а збреше. Не беріть і в Катьки: у неї самогонка дуже страшна. Вип’єш грамів двісті – і вранці дверей, щоб вийти з хати, не знайдеш. Якщо, звичайно, ночував удома. А від голови, здається, прямо шматки відриваються… Що вона туди кладе? Люди різне брешуть: і про стару калошу, і про курячий послід… Хто зна. Але краще у неї не брати. Добрий продукт жене Ряба Валька, тільки в неї завжди дефіцит: ще з корита дзюрчить, а її Микола вже розговляється за повіткою. Пробу знімає… Рідко кому вдається добути пляшку у Вальки. Найстабільніше працює Любка Горинша. У неї завжди є товар, і до того ж, не буду брехати, високоякісний. Бо якось один відомий запорізький поет (не буду називати прізвища) попросив мене привезти йому пляшку добрячої самогонки, щоб розтирати ноги від якоїсь болячки. Я привіз. Через тиждень зустрічає і тицяє 5 гривень:

— Привези ще, бо так ноги крутить – спасу нема! Тільки й рятуюся тим розтиранням…

З того часу так і ведеться. Щотижня везу йому ті ліки, а він кожного разу все більше нарікає на здоров'я, дає гроші і очі ховає…

Але, вибачте, я відхилився від теми. Отож гасав я селом, кожному стрічному межи очі газету тицяв, ну і про гонорар, звичайно, пояснював. Бо питають же…

А другого дня почалося! Десь годині о шостій ранку чую – мій Душман гавкає, аж захлинається. Я до хвіртки – Грицько Рябожаба стоїть.

— Ну, ти вже одержав горо… гонору?..

— Гонорар?

— Ну да! Бо я оце розбудив Вальку Рябу. Каже, що в неї набереться на пляшку. Микола ще спить. Так що давай в темпі! Бо як проснеться той аспид, то пиши пропало!

— Та нічого я ще не одержав! Це ж не так швидко робиться. Поки там нарахують, поки перешлють, поки листоноша повідомлення принесе… Газета ж київська. Це далеко.

— Тю, — каже Грицько, — що ж то за газета така?

— «Веселі вісті», — кажу. — Найвеселіша газета в Україні. От і мені випала честь…

— Що там тобі випало! От у мене Вальчина пляшка точно випала! Писаки чортові!..

І Рябожаба зробив такий ривок у напрямі Вальчиної хати – куди тому Андрію Шевченку!

А через півгодини знову Душман ланцюга рве. Виходжу. На воротах висить Андрій (не буду називати його сільського прізвиська, всеодно не надрукують). Так от, висить він, голова й руки в моєму дворі, а зігнуті в колінах ноги – за парканом. Алкоголік – ніде проби ставити! А обличчя в нього як ото синяк, буває, під оком: спочатку фіолетово-синій, потім зелений, потім жовтий. Тільки синяк змінює кольори повільно, за кілька днів, а обличчя Андрія виграє всіма тими барвами одночасно. Підходжу: чого, мовляв, тобі?

— Тебе, кажуть, чимось нагородили? То, може, той… - і намагається себе пальцем по горлянці луснути, але не може влучити.

— Іди, — кажу, — додому. Нічим мене не нагородили.

Про що з п’яним теревенити?

Згодом принесло Вітьку Шкварку. Той телепень ще з вулиці кричить:

— Діду! Давайте обмивати вашу гонору… гоноре..! У мене ось і чвертка є. Несіть закуску!

— Дурню! Це називається гонорар! Так я його ще не одержав.

— Не знаю, як воно тепер називається, але знаю, що то паскудна штука. То несіть кусок хліба й огірка!

Ледве спровадив. Потім приходили ще Степан Пичка, Льонька Пшик, Федько (не буду називати прізвиська). Бачу – не буде спокою. Хоч з дому втікай. То я й подався на другий кінець села до магазину, саме було потрібно хліба купити. Йду вулицею і дивуюся: чому це всі стрічні дивляться на мене якось не так? Хто з осудом, хто співчутливо якось, хто відверто єхидно, а деякі навіть з відразою…

Ось стара, як брехня, Гапка сперлася на свою ломаку, дивиться вицвілими очима й головою похитує. А це дві дівиці-старшокласниці глипнули на мене, щось пошепотіли одна одній і хихочуть. Та що ж це робиться? Перевірив – ні, все застебнуто…

Приходжу додому, а у дворі Пантелеймонович сидить, наш сільський фельдшер. Я до нього вітатися, а він руки за спину ховає. Посиділи, помовчали, а потім він і питає:

— Василівна вже знає?

Василівна – це моя дружина.

— Ні, — кажу, — ще не знає. Вона поїхала в Київ до дочки на день народження. А газета ж тільки вчора прийшла.

Він слухає якось неуважно, а потім каже:

— У мене є імпортні ліки. Дуже сильне средство, — і витягує з кишені якусь коробочку. — Оце коштує триста гривень. Можу дати у розстрочку місяців на три.

— А на біса мені твої імпортні ліки, та ще й такі дорогі? — питаю.

— Здрастуйте! Ти що ж, лікуватися не будеш? Та ти знаєш, чим усе це закінчитися може?

— Від чого лікуватися?

— Як від чого? Та від гонореї ж!

— Ти що, старий, з печі впав? Звідки ти взяв, що в мене ця болячка? Хто тобі набрехав такого? — я аж підскочив.

— Та все ж село говорить, що тебе нею в Києві нагородили! Давай так: я тобі ліки віддаю за сотню, але на два місяці.

— Іди ти під три чорти зі своїми ліками! – закричав я, а сам уже подумки малював картину…

Жінка приїде київським поїздом, потім тролейбусом на автостанцію, а звідти автобусом до села. Якраз наші сільські баби з базару повертатимуться. Вони їй і розкажуть про мій «гонорар»…

Пантелеймонович уже з-за воріт кричить:

— П’ятдесят – і ні копійки менше!

Господи! Навіщо ж я попхався в літературу!