з нагоди Дня сміху
Я, запоріжці, низько вам вклонюся,
Засвідчивши захоплення своє!
Оце диктую, а сама сміюся,
Бо День такий веселий настає.
Нащадки славних лицарів! Я знаю,
Сутужно вам, та лихо те мине.
Настане час – і пісня залунає,
І сміх прийде – згадаєте мене!
Я хочу, щоб в біді ви не зламались,
Для сміху й пісні сили віднайшли,
Бо козаки над ворогом сміялись
Навіть тоді, коли на палю йшли!
Отож пора закінчити дебати
Та, засукавши міцно рукави,
І про сім’ю, і про державу дбати,
Бо хто ж усе це зробить, як не ви?
А то ж таки дійшло до анекдоту,
Вже навіть кіт змінив котячу суть:
Мишей не ловить, плюнув на роботу –
Чекає, коли «Віскас» принесуть!
Собаку ви байдикувать навчили –
Не хоче брати кістку навіть в грі.
Вона тепер сотає ваші жили:
Їй подавай якесь там «Педігрі»…
Та й ви самі, пробачте, царство сонне,
Вас розбудить – не вистачає слів!
Якого біса ви із закордоння
Прете «Віагру» для своїх козлів…е…чоловіків?
Чому ж тепер, а не в часи минулі,
Вироджуватись древній рід почав?
Ви чули, щоб ковтав козак пілюлі,
Коли гарненьку жінку зустрічав?
Наш цап Гаврило, хоч легкої вдачі,
Та не змінив характеру свого:
Аж труситься, коли козу побачить!
Ми й без «Віагри» любимо його…
Підказує мені чуття козяче,
Що сміх – то наші ліки відтепер,
Бо хто сміється – той уже не плаче,
Ну а від сміху ще ніхто не вмер!
Хай оминуть вас біди і напасті,
Хай обійдуть негода і гроза,
І щиро вам усім бажаю щастя
Я – звичайнісінька сільська коза!