До запоріжців

з нагоди Дня сміху

Я, запоріжці, низько вам вклонюся,

Засвідчивши захоплення своє!

Оце диктую, а сама сміюся,

Бо День такий веселий настає.

Нащадки славних лицарів! Я знаю,

Сутужно вам, та лихо те мине.

Настане час – і пісня залунає,

І сміх прийде – згадаєте мене!

Я хочу, щоб в біді ви не зламались,

Для сміху й пісні сили віднайшли,

Бо козаки над ворогом сміялись

Навіть тоді, коли на палю йшли!

Отож пора закінчити дебати

Та, засукавши міцно рукави,

І про сім’ю, і про державу дбати,

Бо хто ж усе це зробить, як не ви?

А то ж таки дійшло до анекдоту,

Вже навіть кіт змінив котячу суть:

Мишей не ловить, плюнув на роботу –

Чекає, коли «Віскас» принесуть!

Собаку ви байдикувать навчили –

Не хоче брати кістку навіть в грі.

Вона тепер сотає ваші жили:

Їй подавай якесь там «Педігрі»…

Та й ви самі, пробачте, царство сонне,

Вас розбудить – не вистачає слів!

Якого біса ви із закордоння

Прете «Віагру» для своїх козлів…е…чоловіків?

Чому ж тепер, а не в часи минулі,

Вироджуватись древній рід почав?

Ви чули, щоб ковтав козак пілюлі,

Коли гарненьку жінку зустрічав?

Наш цап Гаврило, хоч легкої вдачі,

Та не змінив характеру свого:

Аж труситься, коли козу побачить!

Ми й без «Віагри» любимо його…

Підказує мені чуття козяче,

Що сміх – то наші ліки відтепер,

Бо хто сміється – той уже не плаче,

Ну а від сміху ще ніхто не вмер!

Хай оминуть вас біди і напасті,

Хай обійдуть негода і гроза,

І щиро вам усім бажаю щастя

Я – звичайнісінька сільська коза!