До школи я пішов у 1944 році. Ще тривала війна, але наша територія вже була звільнена від окупантів. Коли моя перша вчителька Ганна Федорівна назвала мене Олександром, я не здивувався, бо вже знав, що я Олександр, хоча всі мене називали Шурою. Але коли вона й Сашка Кобзаря назвала Олександром – я обурився! Як це так? Він же Сашко! Олександр – це ж я! Було, пам’ятаю, таке відчуття, що мене той Сашко обікрав…
Я ще й сьогодні дивуюся: як ми могли навчатися в таких умовах? Адже не було абсолютно нічого – ні ручок, ні олівців, ні паперу. Навіть чорнило було величезною проблемою. Один підручник припадав на кількох учнів і часто доводилося йти за ним на другий кінець села, щоб потім передати наступному в черзі. Паперу, як я вже казав, не було. Писали на всьому, де могли залишитися сліди від «чорнила» (я про нього ще розповім). Мені «пощастило»: колись моя мати працювала кравчинею і в неї залишилося багато викройок-шаблонів з досить цупкого паперу, з одного боку синього, а з другого – сірого. Тож і писав на отих штанах, сорочках та жилетах… В нашому глухому селі не було і газет – звідки б їм узятися в 1944 році? Дехто користувався ще довоєнними газетами, але й таких «щасливчиків» було мало. Згодом нам видали зошити, за які наші батьки розраховувались курячими яйцями. Папір в тих зошитах мало відрізнявся від моїх викройок.
Тепер про чорнило. Вичавлювали ми його з бузини та озимини, цими «соками» і писали. Мабуть, ними користувалися і шпигуни, бо написане зникало буквально через кілька днів! Потім на базарах з’явилися таблетки фіолетового чорнила, але то був, як тепер кажуть, фальсифікат – виготовлена з «синьки» пігулка фарбувалася зверху у фіолетовий колір - і «товар» готовий! Отже, всілякі підробки – це не «досягнення» сьогоднішнього дня. Вони прийшли до нас ще з далеких повоєнних часів.
На тих же базарах продавалися і підручники, які «пережили» війну і тепер знову стали в пригоді. Ходив і я купувати їх. Одного разу з товаришем, вставши (а точніше – батьки підняли) дуже рано, бо до базару було далеко, ми пішли «за знаннями». Батьки, звичайно ж, виділили нам на цю святу справу певні суми зі своїх скудних бюджетів.
Блукаючи поміж торговими рядами, ми шукали потрібні нам підручники. Нарешті, мій товариш надибав щось із того, що шукав. Коли бабка назвала ціну, втрутився її сусід, що продавав балалайку:
— Нащо тобі та книжка? Купи краще в мене балалайку за ту ж ціну!
Товариш вагатися не став – віддав дядькові гроші і з радісною посмішкою вчепився в інструмент. Щастя було безмежним!
Через багато років ми випадково зустрілися. Я був курсантом військового училища, а він проходив строкову службу. Возив на легковику якогось високого чиновника з командування Київського військового округу. Ми довгенько говорили, згадували дитинство, школу, друзів. Тоді він мені і розповів продовження історії з балалайкою. Якщо коротко, то своє існування вона припинила того ж дня, коли він приніс її додому. Розлючений марнотратством сина, батько розбив її об спину (точніше – об те, що нижче) юного Паганіні. Пам’ятаймо, що то були голодні сорокові роки і всі ми перебували в страшенній нужді, кожна копійка була на обліку, а тут – балалайка…
Ну от, позбиткувався над товаришем, а про себе нічого не сказав. А сказати було що. Адже я теж вирішив, що без книжки можна якось прожити, а от без іграшки-літака, якого я надибав поряд з продавцем балалайки, вже не проживеш. Я купив того літака. У мене, правда, справа не дійшла до батькового рукоприкладства, але наслухався я різних епітетів на свою адресу предостатньо… Що ж подієш – дуже тягнуло в авіацію. Як видно, моя повитуха свою справу знала. Тому після закінчення школи я пішов у військове авіаційне училище.