у якому герої слухають правдиві історії Джузеппе, стріляють з пістолів і сваряться між собою…
На сьомий день подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано—вранці виїхали до преславного города Киева.
Хто з піших чи кінних не стрічався, в усіх Петро перепитував:
— До Києва скоро?
Й усі всміхалися й відповідали:
— Скоро, скоро! До вечора будете!
Навіть коні, яких добре—таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось—ось кінець путі.
Вони їхали битим шляхом п'ятеро в ряд, і коненята весело їх несли, і кожному хотілося співати.
А Джузеппе розповідав свою чергову побрехеньку.
Попереду показався якийсь екіпаж, запряжений четвіркою коней.
— Цікаво, хто це? — примружився Петро.
Вершники спинилися. Назустріч їм швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах, торохтіли колеса, здіймалася пилюка, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив'язані довгими мотузками до карети.
Трохи позаду — ступнів за сто чи сто п'ятдесят — скакало щось близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.
— Петре, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.
— Бачу!
— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.
Стангрит і вухом не повів. Коні мчали, мов показилися, карета гуркотіла, а ззаду бігли прив'язані люди…
— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас перестріляю!
Він вихопив пістоль і націлився.
— Джузеппе! — вигукнув Олександр.
Але італієць, люто витріщившись на карету, удав, що нічого не чує.
Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов'язані люди попадали в пилюку.
Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого дерева й міді. Всі дерев'яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені прибрязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з скла.
Тільки—но карета спинилася, як її дверцята розчинилися і з них виглянула товста червона пика.
— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!
— Що він кричить? — запитав Джузеппе у Петра.
— Що ти — собача кров, — відповів Петро по—турецьки.
— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Скажи йому, щоб негайно вилазив із своєї буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому він людей мучить?
— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? А варта якраз набігала. Вершники летіли на п'ятірку мандрівників.
Джузеппе вихопив ще одного пістоля. Вихопили зброю і його товариші, крім Олександра.
— Графе! — не повертаючи голови, промовив по—сербськи Йован. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.
Олександр промовчав, але пістоль вийняв.
В цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, стрибнув убік і впаз на передні коліна. Та італієць, вже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і почули, як страшенно закричав пикатий у кареті.
Джузеппе вихопив шаблюку і загорлав:
— Зупиніться!
Супротивники тут же натягли поводи й стали.
— Зброю — на землю! — наказав Петро. — Ну? За криком хазяїна карети нічого не було чути. Петро гарикнув:
— Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подіяло одразу. Пан замовк. Тепер чувся тільки стогін, та й то слабкий.
— Зброю — на землю! — повторив Петро й вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.
— Слухаємо пана, — відповів передній вояк, що впав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік. За ним те ж зробили інші.
— А тепер вийміть з карети свого пана і перев'яжіть йому рану, — наказав Петро. — Хто він, до речі, такий?
— То є славнозвісний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблідлого пана Болеслава вивели з карети. Куля італійця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя. З графового рукава текла кров.
— Хто вам дозволив, — українською мовою звернувся Олександр до Болеслава, — отак поводитися з людьми?
— Не розумєм, — відповів, кривлячись од болю, Болеслав.
— Ось я тобі запечу ще кулю в дупу, тоді ти все зрозумієш, — скипів Петро.
— Ну? — нетерпляче повторив Олександр. — Хто вам дозволив отак мучити людей?
— То мої голдовники, то мої раби, — відповів граф Лозовицький. — Що схочу, те й зроблю!
— Шайтан! — аж заскреготів зубами Петро.
— Ваша поведінка не гідна християнина, — гнівно сказав Олександр. — Ви поводитесь гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…
— Вони розбійники. Вони втікали на Запоріжжя…
— І це все?
— Цього вже багато.
— Ага… — Олександр на хвильку замислився. — А що скажуть ваші люди? Розв'яжіть і підведіть їх.
Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов'язаних і стали їх підводити. Підвівся один — молодий, змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…
— Ви відплатите за це самоуправство! — просичав пан Болеслав.
— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.
Джузеппе підбіг до охоронців пана Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.
Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям відкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки й заплакав.
— Сеньйоре Олександр, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.
Олександр мовчки зняв капелюх.
Петро відчув, що йому наморочиться в голові від шаленої люті. Господи, боже мій, оце тобі й Україна! Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так от маєш — ще й польські пани!
— Ану, Йоване, відійди! Я зараз йому в черево кулю зажену! — вигукнув він.
— Петре! — пролунав твердий голос Олександра. — Не чини самосуду.
— Та ж це звір, а не чоловік!
— Петре, я наказую!
Олександр під'їхав, подивився на мертвого селянина.
— Як же це сталося? Він же біг…
— Не знаю, — відповів старший бранець. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…
— Як звали його?
— Данило Клименко… В нього жінка й троє дітей лишились…
— За що ж то вас так?
— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя тікали… В нас багато хто тікає, бо несила… А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть…
— А вас же як звуть?
— Мене — Максимом Балабаєм, а його — Яремком Ціпуриною. Хлоп'як іще, а і його не пожаліли…
— Так, так… Ваше село далеко?
— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають… Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху…
Петро сказав півголосом кілька слів по—турецьки. Олександр гірко всміхнувся.
— Ви, графе, йдіть додому пішки, — сказав він. — І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. І нехай стангрит його відвезе. Ваші два селянини поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Ціною вашого негідного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все. — То є розбій! — верескнув пан Болеслав.
— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.
— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.
Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.
— Борше, борше! — гукнув услід Петро.
Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.
Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче…» А другий голос підказував, що Петро має рацію…
Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.
— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.
— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.
— Та нічого страшного не станеться, — сказав по—італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер…
— А він, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йон, і це неприємно вкололо графа Олександра.
Тим часом Яремко наздогнав графа і вдарив його палицею по литках, як і передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткіше, але Яремко не відставав і бив, по чому трапляв.
— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила… І ще раз за нього… І за Максима… І ще раз — за Максима… І за мене… І за всіх… І ще раз за всіх… І ще раз!
Зашпортнувся за грудку на дорозі, впав, але зразу підхопився, рвонув слідом за графом. Та тут його наздогнав Петро. — Досить уже, хлопче!
— Не досить! Пусти! — закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетів канаву й покотився по траві.
— Ану, щоб слухався мені! — вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халяві.
— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину убив, а ви кажете «досись». Я його вб'ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну!..
— Молодець! Правильно! — вигукнув Джузеппе. — Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всі гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо.
— І посадимо, — шморгнувши носом, відповів Яремко.
— А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.
Очі Джузеппе були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати чогось образливого й злого.
Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом — і карета повільно рушила до села.
— А що з цими робити? — Олександр показав на графських охоронників.
— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.
— Що скажете ви? — запитав Олександр у селян.
— Лихі вони люди, — озвався Максим Балабай. — Служки такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.
— Змилуйтеся!
— У нас, у Чорногорії, — озвався Йован, — катам відрубують руку, щоб знали…
— Змилуйтеся! — заволали графські слуги.
— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Петро і, тримаючи на прицілі зразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто — поляки?
— Ні, не поляки, — захлипали охоронці.
— Ви хто — католики?
— Ні, православні!
— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Петро. І, розшалівши од люті, закричав:
— Ану, підвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!
— Петре! — застережливо крикнув Олександр.
— Я на своїй землі! — вигукнув Петро і тут же вистрелив з двох пістолів у підняті руки…
Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.
— Йоне, давай пістолі!
Молдаванин кинув два пістолі в руки Петрові. Знов пролунали два постріли.
— Як твоє прізвище? — показав Петро пістолем на крайнього.
— Биченко.
— Отак. А твоє? — показав на другого.
— Олексієнко.
— А твоє?
— Скрипник.
— Скрипник? — закричав Петро. — Ану вийди наперед! Вийшов один з групи — високий, похмурий.
— То якраз він дядька Данила піймав для пана. І мучив! — гукнув Яремко.
— Я тобі ніс і вуха повідрізаю, мерзото, за те, що ганьбиш рід Скрипників. Де ти взявся, паскудо такий? Серед нас, Скрипників, не було ще зрадників!
— Тоді краще рубай голову, — люто блиснувши зеленими вогниками з—під широких брів, озвався Скрипник.
— Ні, я тобі очі повиколюю! — і Петро вихопив шаблю з піхов.
Скрипник—другий метнувся вбік, де лежала кинута зброя, щоб вхопити шаблю.
Та Яремко встиг стрибнути, як кошеня, просто під ноги зеленоокого. Той гепнув через Яремка, але скочив на рівні і, вихопивши з—за пояса ніж, кинувся на Петра.
Пролунав постріл. Це вистрелив Олександр. Мертвий графський охоронник упав під ноги коневі.
— Все! — сказав Олександр, витираючи піт з лоба. — Досить уже, хай ідуть. Джузеппе, вибирай коня для себе і для цих двох…
Через п'ять хвилин сімка вершників мчала до Києва. Позаду лишився невеликий п'ятачок шляху, на якому тільки—но було розіграно стільки трагедій.
Усе це здавалося поганим сном. їхали, сміялися, слухали побрехеньки Джузеппе, і раптом: ота дикість польського графа… Потім — дика сцена калічення, що її затіяв Петро… Та й він, Олександр, не кращий — бахнув з пістоля, от і немає людини…
Дивно, як усі рвуться на Запоріжжя. Богданець Йон Кодряну ладен був бігти через усю Вкраїну на ту далеку й невідому Січ. Оці двоє — теж. Навіть хлопчак — і той..
«Турки тутешні!» — це так сказав хтось про поляків. Як же це треба було туркам лютувати, щоб ім'я цілого народу стало символом розбою й звірства.
А хіба лише турки звірюками стають? Та в яничарах хтозна—скільки українців, болгарів, албанців, грузинів, є вірмени та євреї. З дитинства забрати та відповідно виховати — от тобі й звір, кат, насильник…
Всміхнувся невесело сам до себе. Колись Устя називала його ішкенджеджі. А він не сердився. Думав, що так і треба. І тільки пізніше зрозумів, що бути ішкенджеджі — мучителем, катом, нелюдом — ганебно.
Коли він, Олександр, уперше відчув себе людиною? Не просто живою істотою, а людиною з розумом і серцем?
Чи тоді, коли їхали вони вночі, ховаючись від убивць, розбурханим морем, чи отоді, коли брели пішки горами Болгарії? Чи тоді, коли Махмуд залишився з кількома пістолями й шаблею при виході з провалля, щоб затримати турецьких дозорців, які погналися за невеличким загоном утікачів? Про що думав Махмуд, якого він, Олександр, так не любив змалку за його тонкий голос і м'якенькі щічки та ручки? Він пішов на смерть, аби врятувати того, хто його ненавидів…
Чи, може, зрозумів він, що таке людина, в ту хвилину, коли архіепіскоп Душан узяв його, маленького мешканця грізного Цетинського монастиря — твердині християнства й незалежності в нескореній Чорногорії, — взяв його на руки й заплакав, бо тільки—но сказали йому, що турки загатили гірську річечку трупиками чорногорських немовлят — і та річечка відтоді стала називатися Крвавицею…
«Ну, чому люди стають нелюдами? Чому Туреччини бояться всі? Усі проклинають турків. Чому? Звідки оця дикість у народу, який створив таку велику державу? Хто винен у цім? Іслам?
А чим кращі служителі Христа? Віра Христова істинна, це так, але ж скільки підлого й чорного цією вірою прикривається? Що, отой поляк — хіба він не християнин?»
Позаду Йован — несміливо до Джузеппе:
— Ну, так що ж далі було з отією, доньею, до якої ти таємно прийшов уночі?
— Сакраменто! — визвірився Джузеппе. — Нічого не було. І доньї не було. І дайте мені спокій.
Двоє новачків їхали мовчки, роздивляючись своїх визволителів.
Обличчя Максима Балабая було вкрите якимось темно—червоним струпом, запорошеним пилюкою. На цей струп Петро звернув увагу одразу.
— Збив, чи що? — запитав він зараз. — Може, шмаровидлом яким—небудь помастити?
— Не допоможе, — скривившись, мов од болю, промовив Максим. — Це в мене від народження. Моя мама, як мною тяжка була, вхопилася обома руками за лице — пожежа якраз сталася… От і вродився я такий — все лице мов попечене від самого народження… Увечері боюся вийти на вулицю, щоб людей не лякати…
— А, — видихнув Петро. І — знову тиша.