За шию баба Гусака спіймала
І до колоди птицю потаскала –
Надумала сердегу зарубати,
Бо їде зять, тож треба частувати!
І хоч про тещу всякого співають,
Але між ними і такі бувають!
До того ж і про те слід пам’ятати,
Що зятю теща – ніби друга мати.
Кричав Гусак, крильми бив, опирався,
Мабуть, про бабин вирок здогадався.
То лайки сипав, то сичав погрози,
А то на жалість натискав, на сльози:
- Опам’ятайся, бабо! Схаменися!
На душу гріх береш! Перехрестися!
Ти розумієш, проти кого стала?
Та в мене Лебідь – родич, щоб ти знала!
Нас у піснях народних оспівали,
Й Телесика ми, гуси, врятували!
А з кого пір’я у твоїй перині?
А в подушках? В пуховику, що в скрині?
Моїм пером літописи писали,
Вірші, сонети, оди, мадригали!
Тож ми до вас культуру принесли,
А наші предки навіть Рим спасли!...
Проте безжально цюкнула сокира,
Гусак стріпнувся і почив із миром…
Мораль коротка (скільки того діла!):
У нас ще й не таких заслужених поїли!