Як кобила цигана вкрала
Стара бувальщина
Циган гнівно кулаком бив себе у груди:
- Кажуть, я кобилу вкрав! Та не вірте ж, люди!
Бо не я її — мене вкрала та зараза!
Чиста правда! В жизні я не брехав ні разу...
Діло, значить, так було: йду оцим селом я,
Закурив, покашляв трохи (де вже те здоров'я),
Сонце шкварить, вітер дме, надува сорочку,
Захотілось подрімать десь у холодочку.
Тільки б де?.. Дивлюся - двір, чи конюшня, наче,
Роздивляюся - людей нікого не бачу.
Зліва - пес отак, а справа лежить кобилиця,
Головою все куня, щось їй, видно, сниться.
Пес ганяє по дроту, трохи не зірвався,
Ну а я оцих тварюк змалечку боявся,
Дай, подумав, обійду ту нечисту силу,
Став обходить — наступив прямо на кобилу.
Тільки ногу був задер, щоб переступити,
Тут як рявкне клятий пес, як мішком прибитий,
Як рвоне із-за вугла, щоб ти був сказився!
Кінь як скочить! Я на нім верхи й опинився.
Як поперло з переляку кляте кобилище!..
Мчить, як вихор, по селу, тільки вітер свище!
- Но-о-о! — кричу... Звиняйте: - Тпру-у! —
Хочу ж зупинити.
Та куди тобі — летить, як несамовите!
Я й ногами вже товчу ту дурепу в боки,
Так ніяк не зупиню клятої мороки!
Чую — ззаду щось дерчить. Що там за холера?
Оглядаюсь, коли бачу... міліціонера.
"Не за мною, — прикидаю, - драндулет той скаче?
Так нічого ж і ніде я не крав, неначе..."
Щось маха мені руками, ще й горла щосили.
Прислухаюсь — він кричить: - Завертай кобилу!
Так хіба її завернеш?.. Крутиться, як дзига...
От їй-богу, не брешу, я — правдивий циган.
Словом, якось уже вдвох ми дали їй раду,
Завернули... Я цугичу, він дерчить позаду.
Так удвох і добрели прямо на дільницю...
Тільки нащо я сюди цупив кобилицю?
Я ж-бо чистий, як сльоза, а вона, храпаста!..
Дать би в морду! - Хай би знала, як людину красти!
Ні, товаришу суддя, чесний я, їй-богу...
Що?!.. Сушити сухарі треба... на дорогу?..
... Через тиждень жінка мужу несе передачу:
- Ти ж тут, бідний, пропадеш!.. - умліває-плаче.
— Цить, дурна! Нехай і ти, і цигани знають:
Тут ніхто ще не пропав, бо тут нас... щитають.