Лиш Бог, та я, та дощик на лужечку...
На спині вимокла сорочка.
І піт, і краплі дощові.
Притихлі коники в траві...
Сипнув той дощ – і далі полетів з громами.
З-за хмари – промені стовпами,
немовби сонця руки,
лягли теплом на луки.
Відкрилась неба синь.
Коси, мерщій коси,
поки трава, немов росою,
зволожена водою дощовою!
А я... А я косу подалі відкладаю,
бо на лужку зі мною тільки Бог,
вже й дощику немає...