Дробаха Олександр Іванович
Дробаха Олександр Іванович (25 серпня 1938 року, в селі Олександрівка Приазовського району Запорізької області) — український письменник, просвітник, публіцист, краєзнавець, дисидент та громадський діяч. З когорти шестидесятників, був визнаний дисидент, відтак, піддавався переслідуваннями комуністичним режимом.
Біографічна замальовка
матеріал любязно наданий журналістом Овсієнко В.В
підготовлений для віртуального музею
«Дисидентського руху в Україні»
Батьки хлібороби. Мати, Немирюк Христина Юхимівна, мала незакінчену педагогічну освіту, працювала вихователькою дитсадка. В роду пам’ятали своє козацьке коріння, перека-зували про участь дядька Ничипора Немирюка в подіях 1918 р. на Чорноморській ескадрі, про ув’язнених на Соловках родичів. Так що в світогляді Олександра „червоногалстучних” ілюзій не було з дитинства.
У 1955-60 рр. навчався в Запорізькому педінституті за фахом українська мова та літера-тура та німецька мова. Цікавився літературою „розстріляного відродження”, брав участь у літературних гуртках. Перші публікації 1959 р. Юність припала на період інтенсивного ро-сійщення колись козацького краю. Спраглий за справжньою Україною, взяв направлення в Галичину. Три місяці працював у с. Піддністряни Ходорівського р-ну на Львівщині. Їздив до Львова на засідання літстудій. Та восени 1960 р. покликаний до Радянської Армії. До січня 1963 р. служив в Україні, в Німеччині, закінчив офіцерську школу.
У лютому 1963 р. Д. влаштувався вчителем німецької мови в с. Луб’янка Бородянського р-ну на Київщині. Відвідував літстудію Дмитра Білоуса при видавництві "Молодь", де позна-йомився з Василем СТУСОМ та іншими молодими шістдесятниками.
У серпні 1964 р. разом з поетом Віталієм Різником Д. поїхав на будівництво Київської ГЕС. Три місяці працював арматурником на залізобетонному заводі у м. Вишгород, відтак викладав німецьку мову у вечірній школі робітничої молоді. Паралельно в „підземеллі” гур-тожитку, де жив, створював історичний музей, де були мамонтові бивні, вимиті земснаряда-ми, патрони, монети, асигнації, матеріали про найцікавіших людей Вишгородщини.
Тут гуртувалося коло молодих національно свідомих робітників, які тягнулися до украї-нської культури. Д. організував літературну студію "Малинові вітрила", куди запрошували інтелігенцію з Києва. Проводилися літературні вечори зі жвавими дискусіями, що перероста-ли в політичні. Студійці намагалися втягнути в українську культурну атмосферу якомога бі-льше людей. Тут, щоправда, у вужчому колі, говорили, що Україна має бути самостійною, незалежною державою. Через поета Володимира Комашкова Д. познайомився з В’ячеславом ЧОРНОВОЛОМ, який видавав на будівництві ГЕС українськомовну стінну газету. Через них надходила літе-ратура самвидаву, яку робітники Олександр НАЗАРЕНКО, Василь Кондрюков і Валентин Карпенко інтенсивно розмножували фотоспособом, а також організували машинописний пе-редрук її. Ходили книжки С.Грушевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, С.Петлюри, „Націо-налізм” Д.Донцова, „Україна” С.Шелухина, альманах "Червона калина” та ін.
1965 р. Д. з галичанином Богданом Дирівим та О.НАЗАРЕНКОМ побував на горі Маків-ка, де був перший після гетьмана Мазепи зудар з Москвою (бій січових стрільців з російсь-ким військом 29.04 – 2.05.1915), на презентації фільму „Тіні забутих предків” у кінотеатрі "Україна" 4.09.1965 р. на заклик І.ДЗЮБИ, В.ЧОРНОВОЛА і В.СТУСА протестували проти нової хвилі арештів. Бував у Музеї Івана Гончара в Києві, зустрічався з Борисом АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ.
„Празька весна” обернулася для України забороною роману Олеся Гончара „Собор” та посиленням репресій. У червні 1968 Д., відчуваючи загрозу арешту, у свою відпустку по-дався „автостопом” уздовж Дніпра по пам’ятних місцях України: Переяслав, Шевченкове, Чигирин, Холодний Яр, Капулівка, острів Хортиця, щоби власними ногами відчути рідну зе-млю. Вразили вивернуті горікоренем дуби у В’юнищі, які малював колись Шевченко, карти-ни плюндрування історичних пам’яток.
Тим часом 26.06.1968 р. був заарештований О.НАЗАРЕНКО, згодом В.Кондрюков і В.Карпенко. Під час обшуку в музеї вилучено валізу паперів Д. – рукописи художніх творів, конспекти, щоденник. Партбюро дало наказ комсомольцям розгромити музей. Д. нагодився якраз на цей момент і більшість експонатів урятував. Мусив вибратися з гуртожитку на квартиру.
У О.НАЗАРЕНКА кагебісти вилучили нотатник, за яким допитали біля 30 осіб, у т.ч. Д. На допитах Д. дотримувався правила якомога менше говорити і до кінця нічого не визнавати. Не зумів заперечити хіба два епізоди, чого не вистачило для порушення справи проти нього. Пройшов по „справі НАЗАРЕНКА” в числі 25 свідків. У січні 1969 р. О.НАЗАРЕНКО на Ки-єво-Вишгородському процесі був засуджений за ч. І ст. 62 до 5 р. ув’язнення, В.Кондрюков до 3 р., В.Карпенко – до 1,5 р. Вишгородські шістдесятники буди розметані хто куди.
На диво, 1969 р. у видавництві "Радянський письменник" вийшла книжечка поезій Д. "Папороть" – у жовто-блакитній суперобкладинці! Звичайно ж, вона була порізана на маку-латуру, врятувалося хіба кілька екземплярів. Шлях у літературу Д. був перекритий, він був вибитий з літературного процесу на 15 років. Але часу не гаяв, працював на самовдоскона-лення, вивчав революційний досвід народів, які звільнялись. 1970 р. одружився Ларисою Павлівною Панасюк, виховував дітей: дочки Ярослава (1970-1999), Галина (1972), син Тарас (1970). Учителював, навчав робітників. Зрушити з мертвої точки громадське життя було майже неможливо. Організував літературну студію при районній газеті, але це вже була да-леко не та вольниця, яка була в шістдесяті роки. Працював у Товаристві охорони пам'яток історії та культури. Деякий час їздив з лекціями по області, та за лекції "Культура Київської Русі" був звільнений.
Як тільки режим почав слабнути, Д. почав енергійно діяти. Уже 4.02.1989 р. у Вишгороді була створена організація Товариства української мови – 20-а в Україні, її очолив Д. Цього року і в наступні ТУМ проводив велелюдні вшанування Т.Шевченка. На 1988 р. у Вишгороді було 6 російськомовних дитсадків і 2 російськомовні середні школи, а вже через два роки вони були переведені на українську мову. Д. організатор численних мітингів, Української Гельсінкської Спілки і Української Республіканської партії, 1991 р. обраний заступни-ком голови Київської обласної організації УРП, з 1990 очолює її районну організацію. Він же один з ініціаторів створення Конґресу українських націоналістів, Конґресу української інтелігенції. 1989-90 рр. був головою Вишгородської організації НРУ.
1983 р. у видавництві "Молодь" вийшла книжка віршів Д. "Твердиня весни", куди увійшли вірші 1964 – 1981 рр.; 1987 – „Вишгород серця" ("Український письменник"); 1996 – історико-літературний буклет „Вишгороду – 1050” і художньо-публіцистична книжка „Виш-город семи вітрів” (вид-во „Рада”); 2000 – збірка поезій „Українська весна” ("Український письменник"); 2005 – буклет „Межигірський Спас” (вид-во „Сьоме небо”); 2006 – художньо-публіцистична книжка „Україна нашого життя” (вид-во „Смолоскип”). Від 1959 р. донині – кілька сот публікацій у пресі та колективних збірниках (вірші, публіцистика, репортажі, лис-тівки).
Член Національної Спілки письменників України (1997), заступник голови Київської об-ласної організації НСПУ, голова Вишгородського районного об’єднання „Просвіти” ім. Т.Шевченка, член президії районної організації Народного Союзу „Наша Україна”, почесний громадянин м. Вишгород (2005), пенсіонер.
Творчі набутки
Наразі, подаємо перелік творчих звершень Олександра Дробахи:
Автор віршованих збірок:
* «Папороть» (1969) → поетична збірка,
* «Твердиня весни» (1983) → поетична збірка,
* «Вишгород серця» (1987) → поетична збірка,
* «Українська весна» (2000) → поетична збірка,
* «Чар-цвіт руки» (1967) → поетична збірка,
Крім того він є автором краєзнавчо-публіцистичних книг:
* «Історичний календар Вишгородщини (Вишгороду 1050)» (1996) → краєзнавче видання,
* «Вишгород семи вітрів» (1999) → краєзнавчо-художньо-публіцистичне видання,
* «Межигірський Спас» (2005) → краєзнавчо-пізнавальний буклет,
* «Україна нашого життя» (2006) → публіцистичне видання,
* «Велике серце Гетьманщини» (2008) → публіцистичне видання,
Корисні посилання
* Олександр Дробаха у віртуальному музеї «Дисидентського руху в Україні»