Розділ п`ятий (2 ч. Грає синє море)

з якого допитливий читач може довідатися про дальші плани сеньйора Гаспероні, графа Олександра й донського отамана Єфтимія Петруніна

Сонце випірнуло просто з моря й покотилося вгору, струшуючи з себе вогненні бризки.

Над Караденгізом летіла весна. Йшов рік 1033 за Гіджрою. Все було в цей день, мовби в перший день світу. І небо аж дзвеніло своєю свіжою—свіжісінькою синявою, й море було ласкаве та пахуче, покірно лягало під груди чайок козацьких, і чайки з туго напнутими білісінькими вітрилами були веселими та святковими.

Вітер летів веселий, гінкий, міцні щогли аж рипіли, аж гнулися під його натиском, чайки мчали, наче кіннота.

— Ех, отамане, — Недайборщ нахилився до Олександра і зітхнув.

— Чого?

— Відпусти мене з хлопцями. Заберемо галеру і вас наздоженемо при Тралезонті… Чи в Синопі…

— Не можна зараз… Не будемо ризикувати…

Зітхнув знову Недайборщ. Зітхнув і кулаком себе по коліну вдарив. Дуже вже шкода йому отієї галери, яку торік захопив він з Клюсиком у відкритому морі. Добра галера. Міцна, нова, багатьма гарматами рихтована. В такій би галері самому крулю плавати — і то не встид. Бранці, яким Недайборщ допоміг визволитися із неволі, вільними козаками поставали. І плавала тая галера ще цілу осінь, мала кілька боїв з турецькими суднами… Славна була пора! Дуже здружилися козаки на галері. А було тут всілякого люду: болгари, серби, греки, турки, татари, євреї, італійці, крітяни, кіпріоти, мальтійці, молдавани, поляки, німці і навіть швед один по імені Рагнер. Татари й турки висадилися в Криму — на одному з пустельних берегів біля Кара—Дагу. Татарин Амет — знаменитий розбійник, якого було засуджено на вічне веслування на галерах, — сказав Недайборщу на прощання:

— Козаче, якщо трапиться біда, не забувай, що є в тебе приятель Амет Киримли.[120] Ти мене визволив з неволі — і я тобі допоможу. Шукатимеш мене на Кара—Дагу. Пастухи та рибалки тобі скажуть, де знайти Амета, сина Різи. Не забувай!..

— Не забуду! — сказав Недайборщ. Обнялися і лоцілува лись, як побратими.

І думалося йому, що то просто слова. Аж ні, невдовзі довелося згадати Амета Киримли. Коли настала пізня осінь, хотіли козаки прорватися додому, на Січ. Та при Ячакові зустрів їх цілий турецький флот. Кинулися хлопці до весел, згадали своє колишнє веслярське мистецтво — і так гребонули, аж море загойдалося! Під градом ядер, з пробитими вітрилами таки вирвалися назад у море.

Потім думали пробитись додому через Босфор Таврійський. І там не вдалося. Стрілися аж три військові галери. Довелося втікати. Добра галера, славні майстри її робили, і цього разу виручила… Та ще ніч—мати, що налягла на море так чорно, як сто неправд, та ще вітер з далекого рідного Гуляй—поля прилетів на поміч — дмухнув, гойднув Чорнеє море!..

Що ж робити, куди далі? Піти, може, на захід, та через Буджацькі степи на конях пробиватися на Запоріжжя? Так там же дика орда гуляє, об людоловстві тільки й думає… Велике Чорне море, як світ, та вийти з нього ніяк — скрізь вороги на козацьку душу чигають.

Оттоді й згадали про Амета Киримли. Вночі з попутним вітром промчали навколо півосторва, а на ранок перед ними зачорніло громаддя Кара—Дагу. Прокрадалися поміж скелями, шукаючи затишної бухточки. Знайшли нарешті таку місцину, куди вітер не заникав, мабуть, ще від сотворіння світу, затягли галеру мотузками в бухту, повернули носом до виходу, поставили якір. А потім — до Амета.

— Згадали—таки, — всміхнувся Амет у свої ріденькі вусики. — Тільки ж вас так багато, що провести важко. Ну, та щось придумаємо.

Сотня хоробрих татарських юнаків була в Амета. Налітали вони на турків, які поневолили їхню батьківщину, на мурз—запроданців, забирали гроші, роздавали біднякам…

— Через Ор—Капу не пройти. Через Арабат — теж не можна. Можна лише через Сиваш. Є там кілька бродів.

За кілька днів великий загін вершників, одягнутих в татарське вбрання, помчав від Кара—Дагу на північний захід. У скелях залишилася галера — чекати на кращі часи, коли Недайборщ із Клюсиком повернуться знов на Чорне море. Сам Амет Киримли вів цей незвичайний загін. Він довів хлопців майже до Січі…

Так, шкода Недайборщу, що нема галери. Зараз би кинутися з нею в бій — ух, як би здорово було! А з усіх боків — чайки. Триста штук. Як стріли з лука. Хмара стріл. Ану, враже, спробуй з нами битися! — Не можна! — каже Олександр знову.

Обидва вони пильно вдивляються в море. Десь під вечір вони мають зустрітися з донцями. Дві сотні донських човнів іде на допомогу козакам—запорожцям.

Весело хлюпотіло море, вітер надимав вітрила — і вся козацька флотилія в кількадесят рядів мовби летіла над водою. Отаманська чайка іппла першою, наче журавель у клині, а за нею всі інші.

Бічні сторони велетенського трикутника були трохи вгнуті — щоб з передової чайки кожної колони було видно, що робиться на головній, де сидить отаман. Будь—який наказ, що передавався з неї, одночасно бачили на двадцятьох чайках збоку. Цей наказ негайно передавався по шерегу — і за якусь хвилину вже вся армада знала, в чім справа.

«Чи встиг пан Сулятицький дістатися до Кафи? — думав сам до себе сеньйор Гаспероні, сидячи у крайній з лівої руки чайці. — При такому вітрі, як зараз, добрий корабель за якихось два дні домчить до Стамбула. А там хай думають, як відбити напад козаків».

Шкода лише, що він так пізно довідався про те, що козаки йдуть ще й на Трапезонт і Синоп. А вже після того — рушать на Стамбул. План диявольськи хитрий. Якби в Стамбулі не знали, що мета походу — трон імперії, а отже, і столиця, то після розгрому Трапезонта (а цей розгром — неминучий: така армада суне, що й подумати страшно!) мусили б негайно послати сюди велике військо й флот;

Олександр же, розгромивши Синоп (що теж є дуже можливою річчю) й накликавши на себе додаткові сили яничарів, сипахів та флоту, піде просто на Стамбул. І тоді… Тоді кінець… Тоді летить з трону недоумок Мустафа, малолітнього Амурата, що претендує на трон, та його братів буде тут же задушено — і законний спадкоємець престолу султан Ях'я бере владу в свої нечестиві, зрадницькі, гяурські руки.

Він замиряється з християнами, він перестає завойовувати світ — і тоді, зганьблене, впаде на землю, гяурам під ноги, зелене знамено пророка…

Він, Ях'я—перекинчик, зрадив рідний край, зрадив велику справу перетворення світу — і він мусить загинути. В ім'я слави й могутності Великої Брами.

Він, Кемаль—Сус, доклав чимало зусиль до того, щоб стати учасником цього походу. Олександр спочатку не хотів його брати — ніби щось вичитав у його очах. Та Петро Скрипник сказав: «Зайва шабля нам не зашкодить. Ви можете рубатися на шаблях, стріляти?» — «А то як же? — зрадів сеньйор Гаспероні. — Ще й як!» Він вихопив пістоля (майнула думка: зараз стрелю в Ях'ю, але тут же зникла: не хочеться страшно вмирати на палі) і, підкинувши вгору дублон, вистрілив. Дублон на землю не впав — його кудись відкинуло кулею. Олександр знизав плечима — непогано, мовляв, та зрештою у нас всі так уміють. Ніби підтверджуючи це, Йован вийняв турецький аспер, підкинув його вгору і стрілив теж. Джузеппе ж лише пильно й хитро дивився на сеньйора Гаспероні. І від того Сусові було найтривожніше. Італієць не визнає його за італійця — це було жахливо… «Ви повинні мене взяти з собою, — гаряче казав сеньйор Гаспероні. — Мій брат у турецькій неволі. Я повинен визволити його і відплатити туркам. Якщо ви мене не візьмете, то я все одно знайду спосіб дістатися до Туреччини…» Олександр і Петро переглянулися. «Візьмімо!» — мовив Петро. Олександр мовчав. Невідомо, що він сказав би, та в цю мить нагодився Недайборщ. «Візьмімо!» — гаркнув він весело і так вдарив сеньйора Гаспероні по плечу, що той аж пригнувся й гикнув від болю. «Добре!» — озвався Олександр, не спускаючи з новачка уважного ока.

Хлюпотіло море, хвилі весело стрибали перед чайкою. Вода була свіжа, легка, хотілося занурити в неї руки й умити обличчя.

Кемаль—Сус поглянув на захід — біло—біло—біло.

А на сході — синява морська й голубінь небесна.

Йде козацький флот на Туреччину.

Хтось із державних діячів сказав: «Доки існуватимуть ці розбійники, Караденгіз нестиме нам лихо». Але, напевне, легше вихлюпати Караденгіз, ніж приборкати цих розбійників.

В чім їхня сила? Кемаль—Сус, він же сеньйор Гаспероні, добре знає цей народ, але й досі не знає, в чім його сила. Так, турецьке військо зовсім недавно було найсильніше в світі. Це були не найманці, а добре вимуштрувані воїни, кожен знав: битимусь героїчно — буду агою, пашею, візиром. Раб міг стати візиром! Європа до цього не додумалася. Колись, може, додумається… І в козаків — так само — кожен козак може гетьманом стати, лиш би розумний та хоробрий був. Але чому ж козаки, яких удесятеро менше, ніж усього війська в Туреччині, здатні їм протистояти? Хіба вони краще стріляють чи рубаються, ніж яничари й сипахи? Ні. Що ж тоді? Невже оте сентиментальне поняття: батьківщина? Але ж є поняття, яке стоїть вище. Воно здатне об'єднати албанця й волоха, серба й грека, перса й грузина, болгарина й македонця, німця й угорця. Це — віра в аллаха й Мухаммеда — його пророка.

Кемаль—Сус здригнувся — а раптом Олександр уміє по очах читати думки? Бач, як дивиться — мовби в саму душу зазирає… Хутко опустив очі. І тут же згадав, що слово «добре!» вже вимовлено, й він може вклонитися й піти собі. Він так і зробив…

Чайки скакали на хвилях, сонце видерлося в зеніт, було вже зовсім тепло, хоч минуло всього лиш кілька день від великодня. Козаки сиділи в чайках, поскидавши з себе білі сорочки, підставляли під промені сонця спини та груди. Вони весело перемовлялися між собою, але півголосом, мовби пильнували, щоб їх не почули на анатолійському березі. Сказано ж бо: як козацтво чхне, то на Босфорі — буря.

…Сеньйор Гаспероні, прикорінившись у козацькому таборі, старався якнайменше потрапляти на очі Олександрові. Поки що. А взагалі так довго тривати не могло. Треба бути ближче до самозванця. Він, Кемаль—Сус, мав убити Ях'ю. Але тут, у козацькому середовищі, він відчув страх, тваринний страх за свою шкуру. «Знімуть, здеруть з живого. А за що? В ім'я Мустафи?»

Було йому страшно весь час, а надто тоді, коли запитливим своїм оком позирав на нього Яремко, який ще не здогадувався, що то він, сеньйор Гаспероні, ганявся за ним осінньої ночі в Києві, а також і тоді, коли Джузеппе, що вже зовсім освоївся в козацькому товаристві, починав з хлопцями філозофувати про турків, про італійців, про ангелянські звичаї, про іспанських сеньйорит, про те, як утекти з Родоських темниць, про далеку країну Чин, звідки треба їхати цілий рік через пустелі, гори, далі знов пустелі, потім знову гори, а далі через море, щоби привезти царські чашки, які дорожчі за золото.

Сеньйор Гаспероні влаштував своїх поплічників на одному з хутірців за кілька волоських миль од Січі. Панові Сулятицькому він дав спеціальний ярлик, підписаний ще ханом Джанибеком—Гераєм, аби татари, якщо вони налетять на хутір, знали, що мають справу з потрібними Кримові й Туреччині людьми.

Того дня, коли козаки вирішили, що підуть вони на Туреччину у вівторок після великодня, Кемаль—Сус зник із Січі. Його відсутність тут же помітив Джузеппе і сказав про це Олександрові та Петрові. Олександр не надавав цій події ніякого значення, а Петро стривожився, як і Джузеппе. Хотіли послати за сеньйором Гаспероні догоню, але в якому напрямі він подався?.. Коли увечері дивляться, аж італієць уже в таборі. І не сидить у своєму курені, а мчить прямо до отамана. «Що таке?» — перепинив його біля дверей Джузеппе. «Скажу самому отаману!» Петро, Йован і Джузеппе тут же забрали в нього пістолі й шаблю і, взявши його під руки, як ото турецькі паші беруть чужоземних послів, щоб часом не кинулися на султана, повели до Олександра. Сеньйор Гаспероні відбрикувався, страшенно лаявся, називав Джузеппе, Петра та Йована дурними турками, аж поки Йован не дав йому по потилиці. Сеньйор Гаспероні підняв страшенний лемент, на який вийшов Олександр. І тоді, всі, хто був близько, почули:

«Пане отамане! Татари близько! Я ледве врятувався. Тисяч зо п'ять, не менше!..» Руки охоронців тут же ослабли. Сеньйор Гаспероні вирвався, дав у вухо Йованові, вигукнувши: «Нехристю чортів!» Олександр спитав: «Які татари? Де ти їх бачив?» — «У степу! Ганялися за мною. Якби не мій кінь — упіймали б…» — «А чого ти ганяв по степу?» — сердито перебив його Олександр. «Сьогодні вночі мені сон приснився: буцімто в степу, на десятій милі відси, є кам'яна баба а біля неї — горнятко з грішми закопане… Ну, я й поїхав!» — «І не знайшов?» — «Знайшов! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — На коні в мене лишилося. Можу показати…» Всі побігли до коня — і справді: побачили мішок, а в ньому важке горнятко, в якому щось переверталось. «Пане отамане! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — А чи не дозволиш ти мені віддати всі оці гроші товариству славному на горілку?» — «Тільки після того, як відіб'ємо татар… Якщо вони, звичайно, тобі не привиділися…»

Але татари наступного дня таки з'явилися. На Січ вони не нападали, але великими ватагами пробігали неподалік і зникали в степу.

Гаспероні торжествував. Усе виходило так, як він задумав. Він розповів панові Сулятицькому про те, коли починається дохід, пан Сулятицький тут же разом із своїми дружками рушив у далеку дорогу. Татарським посланцям було передано наказ Кемаля—Суса: негайно влаштувати біля Січі демонстрацію своєї сили — і татари з'явилися тут наступного ж дня. Було їх, щоправда менше, ніж п'ять тисяч, але їхня поява спочатку відвернула увагу козаків від дивної поведінки сеньйора Гаспероні, а потім ще й підняла авторитет хитрого «італійця», який «першим» помітив ворогів…

Через кілька днів щедрий сеньйор Гаспероні напував козаків горілкою. Пили всі, тільки Джузеппе та Йован не брали участі в цій учті.

І от нарешті козацький флот рушив у похід. Швидко спустилися до гирла Дніпра, вночі підірвали порохом ланцюг, що ним перегородили турки ріку, — і без пригод вирвалися в лиман.

Турецького флоту при Ячакові не було. Це стривожило Кемаля—Суса. Невже пан Сулятицький ще не дійшов до Кафи, а звідти до Стамбула?..

Сонце вже поринало в море, коли нарешті із задньої чайки, в якій був і сеньйор Гаспероні, помітили смугасте вітрило. Козак—спостережник приклав долоні до рота і загукав:

— На сході вітрило! Передай далі!

Залунало над чайками:

— На сході — вітрило. На сході — вітрило!..

З передньої чайки передали:

— Спускай вітрила!

І пішло назад і в боки:

— Гей! Гей! Спускай вітрила!..

Спочатку виднівся один човен. Потім — одразу — весь обрій зарябів вітрилами. Та відстань далека, а надворі швидко темніє…

— Підіймай смолоскипи!

І запалало все море від козацьких вогнів. Ущух вітер, тільки хвилі поволеньки котилися…

— Аге—ге—гей!!! — загукав з передньої чайки Карпо Недайборщ, аж на смолоскипах полум'я затремтіло.

— Ге—ге—ге! — тоненько вигукнув Клюсик і почав по—латині рахувати донські човни: — Прімус, секундус, терціус, квартус, квінтус, секстус, сентімус, октавус, нонус, децімус, ундецімус, дводецімус, терціус, децімус…

Загриміло з п'ятнадцяти тисяч козацьких горлянок:

— Аге—ге—гей!!!

Аж мурашки пробігли по спині Гаспероні. Ух, яка це страшна сила — і він, Кемаль—Сус — серед неї… Що зробити, аби виконати важке завдання і самому вціліти?

А зі сходу, від уже недалеких смолоскипів донців, донеслося рідне, братерське:

— Пу—гу! Пу—гу!

І п'ятнадцять тисяч горлянок так гарикнули, що, напевне, в самому Стамбулі заблимали свічки в сералі недоумка Мустафи:

— Ко—зак з Лу—гу! Лу—гу! Козак з Лугу!

А від донців лунало:

— Пу—гу! Пу—гу!

Хвилі кидалися вогнем, бризкали іскрами, в небі блідли зорі, перелякані, стрибали з хвилі на хвилю дельфіни, вже чути було плескіт весел з донських лодій і веселий гомін.

Козак, що першим побачив на обрії вітрило донців, раптом стрибнув у нічну воду.

— Куди ти? Втопишся! Холодно!

— Подай смолоскип!

Узяв смолоскип і поплив назустріч донцям.

Побачили хлопці з передньої лодії, що пливе до них запорожець, вдарили веслами по воді, аж збурили море — давай, друзяко, до нас скоріше, горілки дамо, а то заклякнеш — вода ще холодна…

Десятки рук тягнуться до козака. Подав спочатку смолоскип — підхопив його донецький ватаг Єфтимій Петрунін над головою, замахав шалено тим вогнем.

І от уже перша лодія з Петруніним та старшиною дончаків проходить вздовж лівого крила козацької флотилії. Хтось пальнув з пістоля — і знялося над морем: бабах, бабах!

А решта човнів приєднується до козацького похідного строю, входить між ряди чайок.

— Здрастуйте, хлопці—запорожці!

— Добрий вечір!

— Ха—ха—ха!

— Чого так пізно?!

— Пригоду мали.

— Яку? Де?

— У протоці.

Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натруджені веслами руки, розповідав:

— Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо…

— Як це — попередив?! — сердито озвалися з чайки.

— У них, — дончак кивнув головою в південний бік, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Ото ж нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери… Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушниці тримаємо напоготові. Тільки—но ми підійшли до галер на гарматний постріл, як шарахнуть вони по нас! І з берега! З обох боків! Ми у відповідь з рушниць. Та де там! Дивимося — від Єфтимія знак подають: усім на весла і щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами… Мчать за нами, грішними, і не відстають…

— А далі що?

— А що далі? Кинулись під берег — там для нас зручніше. А галерою спробуй—но пройди попід берегом — дірку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а у турків судна добрі. Гребемо, з нас десять потів ллються, руки подерев'яніли, а він усе гукає: гребіть… Вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — піймали облизня… А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід козацьким берегом. От і затрималися. Майже на день…

— Гм, діла… — покрутив головою запорожець.

— Атож, атож…

Десь поряд на чайці затягнули козаки сумну—сумну пісню.

Коли турки боювали, білу челядь забирали,

А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.

Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.

Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.

Третю взяли на конічка до білого шугаїчка…

Хтось тяжко—тяжко зітхнув… І ще хтось… І от понеслося аж до зір.

Турки, турки — татарини, пустіть ви нас до родини.

До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.

Мовчить бородатий дончак, мовчать і його товариші. Вони знають теж, що таке неволя…