Нарешті, в училище прибули двійко нових літаків-винищувачів МіГ-19. До того ми вивчали цей «апарат», як кажуть в авіації, лише за схемами та іншими заводськими документами. Літак щойно був прийнятий на озброєння і на нього покладалися великі надії. Це був перший радянський надзвуковий винищувач. Я ще й сьогодні пам’ятаю, що його максимальна швидкість сягала 1453 км за годину.
В конструкції планера, двигунів та обладнання було чимало новинок і тому МіГ-19 був засекречений надзвичайно! Нам видали навіть спеціальні зошити для конспектування, які ми одержували під розписку і здавали в секретну частину після занять чи самопідготовки.
Літака поставили у величезній аудиторії на першому поверсі учбового корпусу. «Розділи» його, тобто зняли майже цілком дюралюмінієву обшивку і всі «кишки» можна було побачити чи навіть помацати руками без проблем. На виході з аудиторії тепер завжди сидів черговий офіцер і пильно стежив за тим, хто куди йде і що несе… На ніч виставлявся вартовий. Вікна були загратовані. Отже, ворожим шпигунам і мисливцям за військовими таємницями складно було б ознайомитись з досягненнями радянського літакобудування, не кажучи вже про те, щоб поцупити якусь деталь чи навіть частину суперсекретного винищувача. В будь-якому випадку це було неможливим, принаймні, в нашому училищі. Так думали всі, окрім … клятих шпигунів.
А тепер уявіть собі той переполох, що здійнявся одного дня, коли стало відомо, що з МіГ-19 зникла частина радіообладнання! Ми, курсанти, ще не знали, який саме пристрій зник, але вже шкірою відчували зростаючу напругу. Річ у тім, що на цьому літаку дійсно було таке радіообладнання, яке ні за яких умов не повинно потрапляти до ворожих рук. Про всякий випадок існував навіть пристрій, що мав підірвати вибухівку, закладену заздалегідь в окремі, найбільш утаємничені, вузли радіоапаратури. Це на випадок, коли б винищувач, наприклад, був збитий над територією противника.
Згодом стало відомо, що зник маркерний радіоприймач МРП–48. Цей агрегат подавав звуковий і світловий сигнал пілоту в момент, коли літак пролітав точно над спеціальними радіостанціями – «маркерами», що давало можливість правильно тримати курс на злітно-посадочну смугу аеродрому, контролювати висоту, швидкість і т.д. Якщо коротко – то це був найпростіший радіоприймач, в якому не було нічого таємного! Такі приймачі стояли й на інших літаках, які вже давно не цікавили наших «вірогідних противників». Такий пристрій міг самотужки зібрати радіоаматор «середньої руки» при умові, що у нього є потрібні деталі. Ото ж ми від душі посміялися над недотепами-шпигунами, які так пошилися в дурні. Не змогли вкрасти щось суттєвіше!
Але наші «славні чекісти» були іншої думки. Невдовзі вони довели, що їдять свій хліб недарма. Зловмисника, який здійснив зухвалу крадіжку, було викрито! Тим «диверсантом» виявився наш однокурсник Анатолій Х. До вступу в училище він ґрунтовно займався радіоаматорством. Мені доводилося бувати у нього вдома в Києві і я мав змогу на власні очі пересвідчитися в тому, що захоплювався він цією справою серйозно. Його кімната нагадувала скоріше якусь радіомайстерню, ніж помешкання юнака – радіолампи, трансформатори, конденсатори, схеми, спеціальна література… Він демонстрував мені свої вироби – детекторні приймачі, підсилювачі і т. п. Душа до нестями закоханого в радіотехніку хлопця не могла стерпіти такого неподобства: незліченні радіобагатства, якими під зав’язку був напханий винищувач, без всякої користі припадали пилом у череві «наочного посібника»! Адже всі оті радіостанції, приціли, радіокомпаси, «маркери», висотоміри і т.д. і т.п. були широко представлені в спеціальних класах у вигляді схем, діючих макетів, розрізів… Вивчай на здоров'я!
Під час самопідготовки Анатолій, озброївшись конспектом і створюючи вигляд старанного вивчення радіообладнання, примудрився демонтувати головний вузол того клятого «маркера». Він розумів, що винести його відкрито не зможе, тому, загорнувши свою здобич в газети, всівся біля відкритого вікна і став чекати слушної нагоди. Вона не забарилася. Під вікнами проходив наш «однокашник» Іван Г. – надзвичайно добрий, товариський і безвідмовний. Його й примітив Анатолій. Просунувши свою здобич поміж гратами, попрохав:
— Іване! Віднеси цей пакет в казарму і поклади в мою тумбочку!
Той не став нічого з’ясовувати – взяв газетний пакунок і пішов своєю дорогою.
Мабуть, вирахувати зловмисника чекістам вдалося без особливого напруження: було відомо, хто й коли був на заняттях у класі, коли зник радіоприймач, хто цікавиться радіотехнікою особливо прискіпливо і т. д. Не можна відкидати й думку про те, що могли знайтися і добровільні «борці» з ворожими посяганнями… Анатолія Х. «розкололи» швидко. Почалися допити можливих свідків. Памятаю, днювальний розбудив мене глибокої ночі і сказав, що викликають в канцелярію. Встаю, починаю одягатися, але днювальний уточнює:
— Наказано не одягатися.
Взуваю чоботи (капців тоді в армії не водилося) і в трусах прямую до канцелярії. Там сидять начальник особливого відділу полковник Ж. і мій безпосередній командир капітан Б. Почався допит. Нічого суттєвого сказати я не міг, бо нічого й не знав. Коли стало відомо, що зник маркерний приймач, ми втратили до події будь-який інтерес – подумаєш, залізяка зникла!
Найбільше сміялися ми, коли дізнались подробиці допиту «кур’єра» - Івана Г. Коли він зайшов у канцелярію (в трусах і чоботах, звичайно) та доповів полковнику про своє прибуття, той, як кажуть, відразу ж «взяв бика за роги»:
— З якого року на іноземну розвідку працюєш?
— З 1938-го, товаришу полковник! — рубонув Іван, не встигши осмислити суті запитання. Тому й назвав рік свого народження.
Закінчилася історія тим, що Анатолія Х. посадили на «губу» на 10 діб, а співучасник злочину Іван Г. отримав 7 діб арешту. Ми відразу ж почали атакувати Івана:
— Пиши скаргу! Ти ж нічого не знав – просто відніс згорток в чужу тумбочку! За що ж тебе на «губу» саджати?
Іван скаргу таки написав. Реакція начальства не забарилася: Івану добавили ще 3 доби арешту і зрівняли в правах з головним винуватцем. «Справедливість» була відновлена… Не везло йому, бідному, і в подальшому. Він трагічно загинув під час стажування на одному з військових аеродромів за Полярним колом…
Мене, до речі, дивувало, чому нас викликали на допити обов’язково в «оголеному вигляді». Після випадку з викраденням маркерного радіоприймача мені довелося згодом ще раз давати свідчення отому високопоставленому начальнику особливого відділу. І знову вночі, і знову в трусах і чоботах! Зрозумів я це багато пізніше, коли добре ознайомився з методами роботи наших «славних чекістів». Нюанс, пов'язаний з «роздяганням» допитуваного, полягав у тому, що оголена людина почуває себе беззахисною і нездатною до спротиву, її воля паралізована, вона соромиться свого становища і інстинктивно намагається зробити все, щоб якомога швидше покласти край цьому принизливому дійству. Щоб закінчити тему «освоєння» нової техніки, варто розповісти про долю другого літака МіГ-19, який знаходився на нашому аеродромі. Прийшов час і ми приступили до практичних занять на ньому. Якось, пам’ятаю, відпрацьовували запуск двигунів. Вправу виконував мій хороший товариш Борис Б. Рукавом комбінезона він випадково увімкнув тумблери запуску двигунів у повітрі. А в цьому випадку стартер двигуни не обертає – під дією набігаючого повітряного потоку вони вже обертаються і потрібно лише подати бензин та іскру, щоб двигун запрацював і перейшов на живлення керосином. Але ж все це відбувалося на землі! Працював лише правий двигун, а бензин подало в обидва. В працюючому двигуні він спокійно згорів разом з керосином, а в лівому, який не обертався, – накопичився і спалахнув. Поки второпали, що й до чого, – літак загрівся. Погасити його не вдалося…
Була з того й користь: коли ми прибули в бойові частини, то нам розповіли, що приїжджали заводські бригади і встановлювали запобіжні ковпачки на ті кляті тумблери. Тож і ми зробили корисну справу в запровадженні нової техніки.