Хоробрі боягузи

У лісі здох Ведмідь. У звірів свято.

Радіють всі – сконав тиран проклятий!

Вже на галяві мітинг буйно грає,

Обійми, сміх – як і в людей буває…

З пенька промови запальні лунають,

Всі одностайно ката проклинають,

Розповідають, як вони страждали

Та як боролись, волю здобували.

Кабан, що слушно скориставсь моментом,

Кричить: - Та я завжди був дисидентом!

Я вірив твердо в нашу перемогу,

Та й «дух» пускав на вхід його барлогу!

Ось Вовк волає, вирячивши очі:

- А я на місяць повний вив щоночі,

Щоби катюзі спокою не дати,

Щоб він не міг зимою в лігві спати!

Лисиця теж тирана не любила:

- Він женихавсь, а я його дурила!

Носив мені гусей, курей і яйця,

А я – хвостом війнула – і до Зайця!

Зайці заяв ніяких не робили,

Бо взагалі «тріпатись» не любили:

Вони в кущах за пляшкою засіли

І від вина й свободи «закосіли».

Згадала й Білка «подвиги» минулі:

- А я йому з дупла крутила дулі!

Блоха – і та яскраво розписала

Як то Ведмедя болісно кусала…

Ось так і ми із вами, люди добрі:

Коли не страшно – всі такі хоробрі!