У лісі здох Ведмідь. У звірів свято.
Радіють всі – сконав тиран проклятий!
Вже на галяві мітинг буйно грає,
Обійми, сміх – як і в людей буває…
З пенька промови запальні лунають,
Всі одностайно ката проклинають,
Розповідають, як вони страждали
Та як боролись, волю здобували.
Кабан, що слушно скориставсь моментом,
Кричить: - Та я завжди був дисидентом!
Я вірив твердо в нашу перемогу,
Та й «дух» пускав на вхід його барлогу!
Ось Вовк волає, вирячивши очі:
- А я на місяць повний вив щоночі,
Щоби катюзі спокою не дати,
Щоб він не міг зимою в лігві спати!
Лисиця теж тирана не любила:
- Він женихавсь, а я його дурила!
Носив мені гусей, курей і яйця,
А я – хвостом війнула – і до Зайця!
Зайці заяв ніяких не робили,
Бо взагалі «тріпатись» не любили:
Вони в кущах за пляшкою засіли
І від вина й свободи «закосіли».
Згадала й Білка «подвиги» минулі:
- А я йому з дупла крутила дулі!
Блоха – і та яскраво розписала
Як то Ведмедя болісно кусала…
Ось так і ми із вами, люди добрі:
Коли не страшно – всі такі хоробрі!