присвячений переможному маршеві непереможного війська Бекіра—баші на славний город Ячаків
Андрій Закривидорога залишив найхоробрішому Бекірові—баші можливість вийти з честю із ситуації, в яку той утрапив. І Бекір мусив скористатися з цієї можливості.
Він дав наказ, що за час перебування Бекіра—баші в гостях у господаря Мирона Могили—Бернавського османським військом, що прийшло на кордон Речі Посполитої, командуватиме хоробрий, як лев, і мудрий, мов змій, начальник розвідки Алім—баші. Усно Алімові—баші було сказано, що коли він будь—де чи будь—коли скаже про перебування великого доводці в козацькому полоні, то його голова злетить із пліч. Козаки щодо цього залишили свій слід на одній таємній частині тіла начальника розвідки: вони викололи йому чинським чорнилом свою позначку, яку нічим не змити. Варто було мудрому, мов змій, Алімові—баші сказати щось недобре про найхоробрішого Бекіра, як той негайно його викривав у таємній службі Ляхистанові й козакам. Мудрий, мов змій, зрозумів, що бувають моменти, коли власна голова важить більше, ніж державні інтереси, і без зайвих перетрактацій погодився на умови козаків та Бекіра.
І от настав той день, коли хоробре турецьке військо розпочало свій історичний перехід на славний город Ячаків.
Зранку, сотворивши, як водиться, намаз, турецьке військо, не чекаючи на прибуття піших та кінних валок робітників і майстрів від молдавського господаря, дружно й організовано рушило на південь. Йшла піхота, поскакала кавалерія, загуркотіли колеса гармат.
Збоку, на відстані двох милей на північний схід, супроводжував турецьке військо регімент під командуванням брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького. Власне, регімент рушив за турками не в повному складі — третина залишилася про всяк випадок пантрувати на кордоні. З другого боку, то з’являючись на обрії, то зникаючи за ним, за турецьким військом ішли назирці сімнадцять сотень Андрія Закривидороги — три сотні залишено було для зустрічі людей від молдавського господаря. Ці три сотні переведуть людей з Молдавії через Буг, примусять їх викопати фундаменти для майбутньої фортеці Амурат—Кермен, ізсипати біля ям усе те каміння, що навезуть, і поїхати далі — на місця інших фортець. Після чого людей Мирона Могили—Бернавського буде благополучно відпущено до себе додому…
Турецька армія, майже нічого не втративши (й нічого не завоювавши), бадьоро крокувала на південь — через гарячі та безлюдні причорноморські степи. Харчі у війська кінчалися, щоранку чорба була все рідшою й несмачнішою, обози з Молдавії, які мали настачити турків їжею, дорогою зникли (вони втрапили до рук усюдисущих козаків) — і орді нічого ліпшого не лишалося, як підтримувати свій переможний дух мріями про не такий уже й близький, але заманливий Ячаків, де є принаймні риба.
Хоробрий, як лев, і мудрий, аки змій, Алім—баші справно вів доручене йому військо, а найхоробріший з найхоробріших Бекір—баші так само справно на вечірніх та денних привалах грав у шахи з Андрієм Закривидорогою. На шахівниці хороброму Бекірові таланило трохи більше. Він тут виграв вісімнадцять партій, програвши всього лиш сімнадцять, — і надзвичайно пишався цим, даючи зрозуміти козацькому полковникові—вискочці, що військова хитрість — то є майже ніщо проти найбільшої світової мудрості великої гри — шахів!
На п’ятий день походу передові розвідницькі чоти запорожців стрілися у степу з козаками, яких вів від моря Карно Недайборщ. Воїни Недайборща разом з визволеними веслярами та майстрами й робітниками йшли пішки по гарячому степу. їсти не було чого, навіть води — і то трудно було знайти.
Андрій Закривидорога сам рушив настрічу Недайборщеві. Не доїхавши ста кроків, стрибнув з коня і побіг до старого козака. Обнялися, почоломкалися. Недайборщ добре знав Закривидорогу — не знав тільки, що той зараз полковникує і йде назирці за турками.
— Ну, то як? Я істину возглаголив найхоробрішому Бекірові—баші? — запитав Закривидорога.
— Якому ще Бекірові? І що за істина?
— Бекір — це доводця всього турецького війська, яке приперлося сюди й яке ми зараз конвоюємо на Ячаків. А істина така: я сказав йому, що отих галер, які ви мали стріти й потопити, він не діждеться до другого пришестя.
— Велику істину ти возглаголив, Андрійку! — засміявся Недайборщ і заходився запалювати свою люльку, бо надто в душі його заграло. — Тільки, — втягуючи в себе димок із люльки, мовив Недайборщ, — тільки чому ти, — випускаючи з себе хмару диму, від якої через три хвилини чхне навіть Андріїв кінь—бахмат Урхан, — конвоюєш турків на Ячаків, а не на Київ чи Варшаву?
— У нас замало сил. У мене двадцять сотень. У Хмелецького — стільки ж. А турків — утричі більше… Крім того, маємо суворий наказ від його крулівської мості — не порушувати миру. Ми ось Бекіра хочемо змусити біля Ячакова підписати ще один трактат про мир. І він підпише, нікуди не дінеться. А як не підпише — то йому свої ж зроблять секім—башка!
— Чим допоможете мені й моїй орді? — запитав Недайборщ.
— Маємо чим, — відповів Андрій. — Мого коня я тобі не віддам, не дивись так ласо на нього. Це той кінь, що мені життя врятував. Але дам тобі не гіршого коника — самого Бекіра—баші. А Бекір покатається й на шкапині. Він у мене зараз у полоні сидить — заложником!..
Недайборщ випустив таку густу хмару диму на Закривидорогу, що той аж закрутив носом.
— Даємо тобі два обози з харчами, перейняті нами, даємо трохи коней для твоїх козаків. Дорога від Брацлава до Умані хороша. Я тебе попрошу, дорогий Карпе, заїхати в жіночий монастир біля Умані — там ігуменею чесна мати Параскева — моя тітка. І обов’язково — до панів Калиновських, що володіють Уманщиною й не тільки. Я знаю, що останні тебе стрінуть так само, як мене, — по—хамськи. Мені це треба! Будемо йти назад — я заскочу туди й нароблю шелесту. Але ти шелесту не роби…
…Коли воїнство Недайборща, вже на конях, уже нагодоване й веселе, проходило надвечір повз намет, де сидів, припавши до віконечка, найхоробріший з найхоробріших Бекір—баші, — це було вражаюче видовище. Бекір зрозумів, що він вчинив вельми мудро, погодившись на почесні умови Закривидороги.
Козацький полковник з’явився в наметі без попередження. Тому Бекір—баші надто пізно відірвався від віконечка в наметі.
— Може, славний Бекір—баші має бажання пограти в шахи? — запитав Андрій.
— З охотою, — відповів Бекір. — Треба віддатися високим думкам.
Розставляючи шахи, найхоробріший з найхоробріших мов би між іншим запитав:
— Це — ті, що були на морі?
— Еге ж, — відповів Закривидорога, роблячи свій хід (сьогодні він грав білими).
— Мені здається, що отой сивовусий попереду — то Недайборщ?
— Недайборщ, о найхоробріший з найхоробріших! А звідки ви знаєте наших полководців?
Бекір—баші вдав, що він не розчув питання. Він зробив дуже хитрий хід, якого не робив ніколи, — і Андрій Закривидорога заглибився у свої думки…
— Ляскала й Цабекала до мене! — гукнув Закривидорога.
Через хвилину Яким Ляскало та Мехтодь Цабекало прилетіли на своїх кониках до полковника.
— Ми тут, — сказав Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Напевне, знову якась робота?
Цабекалів Муцик бив копитом і все намагався хапонути зубами коліно свого господаря — не всерйоз, а просто від веселого характеру.
— Робота, — підтвердив Закривидорога. І уточнив: — Для твого Муцика. А ти тільки кататимешся…
— Інтересно, — сказав Ляскало.
— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — І все бігом, і все бігом!..
— Я написав донесення на Січ, до гетьмана, — сказав Андрій Закривидорога. — Передасте! Все, що його цікавитиме, розкажете усно… І ще одне донесення — до Йова Борецького, в Київ… Доведеться й туди з’їздити…
— Та доведеться, — погодився Яким Ляскало.
— Еге ж, — у тон йому мовив Мехтодь Цабекало. — З вітерцем…
— З вами поїде й оцей хлопець — Ярема Ціпурина, — показав Закривидорога на молодого козака. — Це — з товариства Недайборща. Він теж везе донесення, але — про свої справи… Бережіть одне одного, тримайтеся…
— Допоможемо, як буде потреба, чого ж… — вищирився Ляскало.
— Еге ж… — підтвердив Цабекало. — Ми — такі…
— «Егеж!» — перекривив мимоволі Закривидорога. — Ви там тільки не дуже затримуйтеся. Ну, день—два можна й побути, з товариством стрітися, але потім — щоб назад!.. Назад будемо йти через Умань. Якщо нас не буде в Умані — то, значить, у Ячакові… Ну, не в самому, а під ним… Буде нам про що з турками довгенько потрактувати… Та й в інших місцях деяка робота буде — там, де турки планували свої фортеці ставити… Ясно?
— Ясно, полковнику! — озвався Ляскало, закривши, нарешті, щербатого рота.
— Еге ж! — гигикнув Мехтодь Цабекало.
— Завтра вдосвіта — в дорогу!..
Якось по—особливому спокійно заходило далеке сонце. Андрій Закривидорога дивився на захід, а на душі щось тихенько—тихенько бриніло і повертало голову на північ — до Умані та її околиць…
Там, на півночі, є жіночий монастир, і є в тому монастирі людина з дивними очима. І звуть цю людину сестрою Єфросинією…
Сонце гріє, вітер віє, чорний ворон кряче…
За тобою, яничаре, моє серце плаче…
У туманнім березолі, у зеленім квітні
Погубили мою душу дві зорі блакитні…
Він уже й не пам’ятає, від кого почув цю пісню, а пам’ятає лише те, що придумала її сестра Єфросинія з отого жіночого монастиря, де ігуменею — чесна мати Параскева…
Параскева казала, що цю жінку яничар силою взяв…
А чому ж тоді вона в пісні говорить про кохання?
Чи, може, ніхто в світі не знає, звідки воно починається, те кохання, й де кінчається воно?
У туманнім березолі, у зеленім квітні
Погубили мою душу дві зорі блакитні…
А зараз уже не березень і не квітень. Зараз уже серпень. Кінчається літо, а їм, козакам, тут іще роботи й роботи…