Чоботи

Дітям з нашого кутка до школи ходити було далеко – десь кілометрів зо два з добрим гаком, а декому – ще більше. Нам доводилося обходити річку, яка описувала велетенське півколо. Тому дорога і була такою довгою. Взимку було легше: двічі перетнувши річку – біля наших городів, а потім біля школи – ми швидше добиралися до свого «храму науки». Дорога скорочувалася майже вдвічі.

Якось навесні 1945 року мати сказала, щоб я вже не йшов до школи через річку, бо лід став крихким і тонким. Вирядила мене з дому, мабуть, години за півтори до початку уроків. Я вирішив, що вона просто перестрахувалася і ще днів два-три можна ходити по льоду. Пішов. Обережно подолав «водну перешкоду» біля хати, потім перетнув великий луг, продерся крізь зарослі верболозу й очерету і вийшов знову до річкового русла вже неподалік від школи. Тут і переконався, що мати мала рацію. Провалився я посеред річки. Мої «трофейні» німецькі солдатські чоботи відразу ж пішли на дно, бо були важкими і занадто великими для моєї дитячої ноги. Я уже вмів непогано плавати і на дно не поспішав, тому видерся на лід і… заплакав. Ті чоботи були моїм єдиним взуттям і втрата його ставала для мене справжньою катастрофою!

У роки війни, під час наступів і відступів, передислокацій величезної маси військ і техніки, всюди залишалися «речові докази» війни: зброя, боєприпаси, амуніція, зіпсована чи розбита техніка, різне спорядження. Все, що годилося, використовувалось у селянському господарстві. Мабуть, ще й сьогодні можна побачити сталеві шоломи – німецькі і радянські – в якості ідеального посуду для сільських собак. Багато моїх однолітків носили штани, пошиті з німецьких камуфляжних накидок. А в мене були солдатські чоботи! Надзвичайно міцні, важкі і величезні з безліччю металевих цвяхів на підошвах, з підковами. Халяви здавалися виготовленими з жерсті – такі були цупкі та тверді. Кількість онуч ролі не грала – чоботи легко злітали з дитячих ніг, варто було лише махнути ногою. У нас було навіть змагання: хто далі закине свого чобота!

Отож поплакав я трохи біля ополонки, а потім роздягнувся і знову поліз у воду діставати своє взуття. На щастя, пірнати не довелося. Вчепившись руками за лід, почав ногами описувати кола, поки не натрапив на один чобіт. Потім відшукав і другого. Вони й на дні стояли вертикально, як солдати в строю. Пальцями ноги «взяв» одного за халяву, підняв трохи, потім дотягнувся до нього рукою і викинув на лід. Таким же чином дістав і другого. Видерся з ополонки, викрутив мокру одежу, вдівся і помчав до школи. Прийшов першим, ще нікого не було – я ж зекономив час, пішовши «короткою» дорогою! Школа розташовувалась у звичайній сільській хаті і прибиральниця вже протопила грубу. На неї і наліпив я свої штани, сорочку, онучі, притиснувся спиною і став «сохнути». В такому вигляді мене і застала вчителька… Вона сплеснула руками, накинула на мене своє пальто і швидко відвела до себе додому – жила поряд зі школою. Виявилося, що я підморозив собі руки – зранку того дня було морозно… Ганна Федорівна поставила переді мною відро води, наказала опустити в нього руки і так тримати, доки вона не повернеться. Сама пішла на уроки. Коли повернулася – я вже оклигав. Додому йшов «далекою» дорогою.