який оповість про тяжкий і скорботний шлях хороброго пана Владка до панни Анелі
Троє вершників їхало подільськими горбами. Коні в них були добрі, зброя — теж, а одяг — що одяг? Головне — кінь та зброя, а інше для справжнього вояка важить менше. Троє вершників були в яничарському вбранні…
Це їхали шукати щастя—долі пан Владек і козак Василь Тягниборода — вчорашні веслярі на турецьких галерах, які під Цецорою разом з Богданом Хмельницьким утрапили до полону агарянського; але Хмельницького було викуплено, а цим довелося сім літ веслувати на різних галерах і познайомитися тільки після того, як шляхи їхніх галер фатально перехрестилися зі шляхами чайок Недайборща… Третім був Оксен Цьопа — відпросився в Недайборща навідати рідний Могилів на Дністрі…
Всі вони виявилися земляками — Оксен з Могилева, Тягниборода — з Сугак, а Гостинський — з Юрковець, власне, з хутора біля цього села…
Вийшло так, що першими заїхали в Сугаки. Коні, подаровані трьом вершникам козаками Закривидороги, легко бігли вниз покрученими вуличками стародавнього села…
— Ти диви, — озирнувся Тягниборода. — Як усе змінилося! Дерева такі великі повиростали, а хати менші стали…
Давно Василь, як і Владислав Гостинський, не їздив верхи, — так його трохи аж розтрясло в сідлі. І він усе боявся, чи не злетить з коня на посміх товаришам, і все стримував його…
— А де рідна хата — не забув? — блиснувши кольоровими очима, запитав Оксен Цьопа.
— Цього ніколи не забуду! Неподалік од хати Шлапаків. Там ще Галочка виростала — файна дівойка, ой, файна! Мені б, може, дісталася, якби я на сім лім не загримів на оті весла…
— А мо’, чекає? — не відставав Оксен. — Що таке сім літ?
— Що таке? Тоді їй було літ з п’ятнадцять, а зараз, якщо жива, — то двадцять два! Стара вже для дівування…
— Прошем пана, не може бути кохана панєнка старою! — суворо поглянув на своїх товаришів пан Гостинський. — Слово гонору!..
— Що в тебе, пане Владку, крім гонору, ще лишилося?.. — філософськи спитав Оксен Цьопа.
Промчали повз хату Шлапаків. У Тягнибороди витягнулося обличчя: побачив у дворі мале дитинча, хлопченя літ п’яти, що ганялося за кошеням. Угадав: то Галоччин син. Кінь скакнув, перейшов на галоп — і Тягниборода ледь не злетів… Але втримався, втримався… І чомусь у душі гірко, гостро пробриніли слова з пісні:
Любив я тебе дівчиною,
Любив тебе й молодицею,
А іще сім літ чекатиму,
Поки станеш удовицею…
Сім літ пройшло—проминуло на галерах, і пам’ятав Тягниборода свою Галочку, яка й не підозрювала, що Василь так серйозно її кохає, юно—юною дівчиною.
— Тпру, Янголе! — пришпорив Василь свого коня (так він його прозвав уже в перший день дороги) — і мишастий жеребчик став, як уритий… Василь під’їхав до рідної хати.
Скочив з коня, повів його у двір, махаючи рукою хлопцям, щоб вони йшли слідом. Двір заріс бур’яном.
Тягниборода постукав у двері й завмер, чекаючи на відповідь.
Не діждався, постукав ізнову…
У хаті щось заворушилося, закашлялося, потім хтось кволий озвався:
— Та заходьте, відчинено!
— Мамо! — гукнув Василь.
— Хто це? — запитав жіночий голос.
— Це я, Василь, мамо! — закричав Тягниборода, нахилившись над якоюсь подобою жінки у дранті, що лежала на полу. — Погляньте на мене, мамо!
— Який Василь?.. Це смерть моя прийшла? — підняла голову — Василь побачив, що нені полуда застелила очі. — Мій Василь загинув на війні з турками. Чи на полі бою, чи в морі — не знаю. Немає мого Василика, нема… Давно вже й за його упокой одправили з отцем Тарасі—єм… Нема мого Василика, а мене стару, сліпу, недужну, смерть не бере, Бог забув…
— Мамочко! — прошепотів Василь. — Та це ж я, твій синочок найменший…
— Нема старших, нема, всі шестеро загинули… І менший, сьомий, Василик, теж…
— Не загинув я, мамо! — Він узяв її руку і почав водити по своєму лицю. — Ось мої брови; пам’ятаєте, мамо, як казали ви: брови рівненькі в мого синочка…
— А чому ж зараз ця брівка в тебе не рівненька?
— Слід од шаблі, мамо!
Він тримав її руку і провів по носі:
— Пам’ятаєте, мамо, як співали ви, що у вашого сина носик гарненький?
— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! А чому ж ти зараз горбоносим став?
— А це знов—таки од шаблі — тільки вже від іншої. Але нічого, мамо, й з таким носом жити можна.
— Тим—то я твого голосу не впізнала… Так ти живий, синку?
— Хвала Богові нашому найсвятішому… А оце — мої товариші!
— Ой, чим же вас, діти мої, приймати?.. Та й темна ж я стала!
— А нічого, мамо… Кажіть мені, де що лежить, а я в печі затоплю, та води принесу, та хату зараз підмету, та всю роботу, яку треба, пороблю. Я ж помічник ваш, мамо; сім літ удома не було, а оце прибув з далекого краю…
Посадив Василь своїх товаришів на лаву, а сам заходився домашніми справами займатися. І ось уже в печі вогонь запалав, і ось уже в баняку закипіло.
— Нічого, мамо, — казав він, клопочучись по рідній хаті, — ось я як візьмуся дома хазяйнувати, то вам добре житиметься зі мною, а як невісточку іще приведу, то…
— Ой, синку, де ж ти ту невісточку знайдеш, як наших дівчат усе в неволю забирають, усе в ясир… І Галю твою теж були забрали…
Подовшало й без того довге обличчя Тягнибороди:
— А дитя ж у дворі з котом гралося — чиє?
— Яничарове… Зганьбив яничар твою Галю, синку!.. В монастир пішла…
— В який монастир, мамо? Я хочу бачити її!..
— А навіщо?.. Богова тепер твоя Галя!.. Не треба серця їй ранити, дитино моя! Ти ж жалісливий у мене!..
— Мамочко, не пораню я їй серця так страшно! Хай знає, що я живим лишився, сім літ промучився на галерах, а таки живий… Може, Бога попросить за мій талан…
Сяк—так підобідавши, вирішили хлопці їхати далі. Вивів пана Владислава і Оксена Василь, похнюпився, сказав:
— Бачите, хлопці, як воно в мене!.. Треба біля матері побути! Треба хазяйство на ноги ставити…
— Одне слово, — додав Оксен, — гречкосієм ставати…
— А куди подінешся, товаришу, куди? Пан Владек Гостинський обняв Василя:
— Бувай щасливий, друже—товаришу! Як знайду я свою Анельку, то до тебе примчу, покажу її… І буде тоді шафірове небо, шафірове море…
Поцілувалися, поплескали один одного по спинах, змахнули у траву по неслухняній пекучій сльозині… Оксен Цьопа сказав:
— Бувай, земляче! Згадаєш про Січ — паняй просто туди, а там Оксен Цьопа скаже кому хоч, який з тебе вояка!.. А в Мотилеві питай про мене у шинкаря Лейби — він усе знає: де хто і з ким і чи надовго…
Поцілувалися. Потім Оксен і Владислав скочили на своїх коней — і покотилася—зазміїлася куриста дорога під копитами…
По горах — глід низькорослий, за каміння вапнякове почіплявся. Вродило його цього року — червоного, рясного, великого. Мов краплі крові…
Пан Владислав Гостинський дивився на кущі глоду, що стирчали з лівого та правого боку, — і виділася йому чомусь Ісусова дорога на Голгофу, і здавалося йому, що то Христа провели по тих колючих кущах.
І думалося: які перші слова скаже йому панна Анелька?!
А стріли пана Владислава одні руїни хутора біля Юрковець та могили його батьків на кладовищі. От і все…
— А сусіди ваші — Ожеховські, так вони подалися в інше своє село, біля Умані за кілька миль, — сказали в Юрківцях. — Так—так, пан Ожеховський, його пані й донька Анеля. Панна Анеля всім у селі казала, щоб, як прийде з неволі пан Гостинський — ви тобто, — то щоб сказали вам, куди вони подалися, бо цей їхній майонтек пан Сулятицький протизаконно і протипорядно — це так вона мовила! — забрав собі!..
Поплакав пан Владислав на могилах батьків та й поїхав разом з Оксеном Цьопою на Могилів.
Оксен їхав і філозофував:
— Як би там не було, земляче—товаришу, а все ж є в тебе десь панна Анелька. Чув же — люди казали! Уже надія!.. Стрінеш Анельку, та й будете щасливі собі удвох!
— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — лазур в серцях і над гловами!.. — озвався пан Владислав. — Я скажу їй: добридень, кохана Анелько, я осьде, ходімо до ксьондза, і нєх буде у нас щенсцє на сто лят!
— То справді буде чарівно, то справді буде чудово!.. — аж замріявся Оксен Цьопа і раптом наважився сказати полякові, заради чого їде він до Могилева. — Є в мене в Могилеві Парасочка! Торік восени весілля мали згуляти, та…
— А що таке? — не зрозумів пан Владислав.
— Та скликав же нас Дорошенко на битву при Рокитному та Білій Церкві. Треба було рятувати Україну від собак Кантемірових!.. Бився я там, як чесно сказати, геройськи! Тільки шкода, що стрілою пробило. Цілу зиму в Каневі пролежав. А з весни пішли з Недайборщем… І оце вже як потопили останню турецьку галеру, приснився мені сон: немовби моя Парася в весільному вбранні та отак тягне—тягне рученьки до мене! Кажу Недайборщеві: отамане, чи не захворіла моя дівчина кохана, пусти мене на неї поглянути. Каже Недайборщ: не козакові про дівок думати, геть відкинь, козаче, помисли про дівочу вроду, ласку й красу, за віру християнську воюй, віддаючи їй усю душу й серце — до дна! Гарно сказав Недайборщ! А я йому ще ліпше: пане—отамане, а що ж буде з Україною, як козаки геть усі сили свої тільки Богові оддадуть та війні з невірними? А хто ж її заселить народом? Пам’ятаєш, отамане, кажу, як п’ять літ тому було: од Києва до Умані жодної тобі людини не стрінеш? Чи ж гоже отак?.. Пусти мене — хоч оком погляну одним на Парасю свою, а там — я знову буду твій, отамане!.. Пустив!..
Вони знову їхали горою — Оксенові весь час хотілося їхати якомога вище. Якби гори наддністрянські були вище хмар, то й тоді б Оксен Цьопа їхав по їхніх верхах.
— А що? — філозофував він. — Скажеш, що гори ці не вельми високі, — а от буває так: туман піде долиною над Дністром, а на горі — сонце! їдеш отак конем через хмару, сіро все довкола, нічого не видно, і от раптом вискакуєш на гору, а там — сонце, синє небо і світу всього нескінченність!
— То — чаруюнцо, то — цудовно… — знову завів своєї пан Гостинський…
— А моя Парася живе не над Дністром, ні; Дністер часто розливається… Парася живе під горою! Бач, тут, на горі, ще сонце, а під горою, в Могилеві й на Дністрі, вже вечір настає… Онде їхню вулицю видко!.. Ну, коню, давай!
У надвечірній тиші було щось загадкове, миротворче, спокійне. Місто лежало внизу, мов завмерло. Та ось ізда—леку, мов комариний зизк, донеслася музика. Десь унизу грали—вигравали, а сюди, на гору, долинав тільки тихий звук, подібний до дзижчання комара… — Ось тут будемо спускатися, — промовив Оксен, зіскакуючи з коня.
Вузькою доріжкою вони обережно пішли вниз.
— Так там же далі — є битий шлях, — згадалося Владкові Гостинському.
— Так сюдою ж ближче!.. — відповів Оксен Цьопа. — Швидше Парасю побачимо!..
Спускалися вони кільканадцять хвилин, аж поки вибралися на рівне. Там ізнов посідали на коней і, пригинаючись від віт волоських горіхів та кизилу, що росли обабіч стежки, виїхали на дорогу.
Музика долинала вже голосніше й виразніше. Вигра—вали—витинали скрипоньки, бив—барабанив із веселим видзвоном бубон, струнно—рвійно вигравали цимбали.
— Весело комусь! — усміхнувся Гостинський і поглянув на Оксена Цьопу, чекаючи від нього відповіді.
Та Оксен чомусь не відповів. Якась дума була в нього на лиці. Він стьобнув свого коня — і копита дзвінко за—татакали по твердій крем’янистій дорозі… А музика мов била коневі у такт — весело, швидко, ненаситно—радісно, і кінь Цьопин не біг — летів під цей супровід…
Та раптом кінь зупинився. І пан Гостинський збагнув. Бо побачив юрбу веселих людей у дворі, бо побачив у світлі запалених смолоскипів весело—радісну, натхненну од свого щастя молоду і тихого, замисленого від несподіваного повороту долі молодого. І та молода була Парася. Бо з тисячі дівчат з різними іменами тільки їй, рум’янощокій, кругловиденькій, грайноокій, личило це веселе ім’я.
Оксен Цьопа відійшов у тінь від крислатого горіха і, завмерши, дивився на весілля. Обличчя його зблідло. Він ухопився за шаблю, потім за пістоля.
— Ану, тихо! — загримів його голос — і пан Владек аж здивувався: такий отой вигук був гучний, грізний і страшний у цьому веселому співі, танці й виграванні.
Змовкли скрипки; цимбали — за ними; тільки ще бубон разів кілька стукнув, а потім, спохопившись, і він замовк. Усі обличчя повернулися на голос Оксена.
Оксен виїхав з тіні горіха. В руці тримав пістоля. За мить виїхав за Оксеном і Гостинський, сам не знаючи чого, але виїхав.
Ніхто не запитав: «Хто ти, добрий чоловіче?» — всі знали, що це Оксен.
— Вечір добрий! — промовив Оксен.
Усі мовчали, дивлячись на пістоль, націлений на молоду пару, і тільки Парася дзвінко відповіла:
— Добрий вечір, Оксене!
— Гарно ж ти мене стрічаєш — з музикою! — сказав він.
— А як можу!
— Чом не кличеш у гості?
— Бо не про тебе, Оксене, наше весілля!
— Забула, як присягалася?
— Ні, не забула! Це ти забув учасно приїхати, Оксене!
— Ану, не розоряйся тут! — загули хлопці та чоловіки, отямившись після першого потрясіння, викликаного появою Оксена. — Дівка обіцяла три літа тебе чекати, четверте літо чекала, п’яте терпіла — скільки ж іще бути тобі вірною, як ти по своїх Стамбулах ганяєш?! Ото маєш шаблю — ото й твоя жінка!
— Чув, що люди сказали?
— Вони ще мого слова не почули! Так от! Бери! — і важко пролунав постріл з пістоля.
— Ах! — вирвався зойк із сотні грудей.
Але ніхто не впав. Куля не влучила у Парасю, бо пан Владислав Гостинський ударив знизу кулаком по пістолю — і куля пішла у вечірнє небо.
І тут усі кинулися на двох вершників. І вже стягли їх з коней, і вже посипалися на них удари кулаків.
Та пролунав, перекриваючи весь оцей розлючений гомін, голос Парасі:
— Стійте! Не руште, люди!
Підійшла до горіха, відіпхнула від Оксена та незнайомого їй Владка хлопців.
— Що ж ти, Оксене дорогий, казав про добрий вечір, а сам зі злом приїхав? — запитала вона, блиснувши своїми веселими очима. Та лихим був цей виблиск. — Що ж це ти надумав моє серце прострілити, Оксене? Хіба забув, як казав, що життя за мене готовий оддати, а тепер забрати моє життя надумався, якраз тоді, коли до мене щастя прийшло?
Завирували люди довкола. Ще мить — і відірвуть Парасю від Оксена, і розтопчуть, розірвуть і Оксена, і його товариша…
— Відійдіть! — рішуче сказала вона. І всі зрозуміли, що ця Парася вдатна не те що чоловіком командувати, а й сотнею козаків…
І тихо, але твердо сказала Оксенові:
— Чекала на тебе, Оксенчику! Довго чекала! А серце твоє не почуло! Що ж, не судилося!
— Почуло моє серце! Ти мені в морі приснилася!
— Пізно почуло твоє серце, Оксенчику! Хай нам обом Бог простить! А тепер — прощай!
Стала навшпинечки, поцілувала козака і у тиші пішла на своє місце до розгубленого молодого…
Уранці двоє вершників вибиралися на Шаргородську гору, що зі сходу нависла над Могилевом. Виберуться вони на гору — та й помчать туди, де сонце сходить.
Сонце висяювало в очах, і Оксенові думалося про втрачену навіки Парасю, а Владиславові — про пану Анельку, яка десь на нього чекає… А може, не дочекалася так само, як Парася?
Через три дні дороги у пошуках Анельки вони знайшли польський цмєнтаж, де побачили могили її батьків та свіжі квіти на них. Отже, Анеля десь тут, отже, вона жива…
Ксьондз, побачивши біля себе двох подорожніх, запитав:
— То є пан Гостинський? Владислав?
— Так, єстем панем Гостинським! А звідки святий отець знає моє прізвище та ім’я?
— О, та тут усі знають прізвище та ім’я пана Гостинського, що втрапив до турецького полону в битві під Цецорою, а потім опинився на галерах. Бо геть усім панна Анеля повідає про свого пана Владка і всім каже, коли стрінуть його, аби знав: панна чекає на нього!
— Де ж вона нині?
— Гадаю, що вона зараз у жіночому монастирі. Це недалеко — миль за сім звідси!..
— У кляшторі?
— Ні… Вона любить ходити до православного жіночого монастиря, де ігуменею чесна мати Параскева. Там — жінки, які втішають її душу, слухають її розповідей, оповідають своє — от вона і знаходить там утіху душі своїй… їхатимете оцією дорогою попід горою, а далі — лісом. Два дні тому туди, до монастиря, багато козаків та невольників визволених проїхало та пройшло…
Пан Гостинський приклався вустами до руки доброго ксьондза, той перехрестив вірного католика, заразом перехрестив і православного Оксена, благословив їх на дорогу та й відпустив з Богом…
Ох, і мчали ж їхні коні отими милями, мчали ще швидше, ніж тоді, коли вершники женуть їх на бій з ворогом…
І ось, нарешті, він, отой монастир! І ось, нарешті, його брама!
Скочили з коней двоє вершників, постукали у хвіртку. Відчинили їм.
— Чи є тут панна Анеля Ожеховська? — запитав пан Гостинський.
— Є, — приязно всміхаючись, відповіла літня привратниця. — А ви, певне, пан Владислав, що сім літ пробув на галері, втрапивши під Цецорою до турецького полону?
— Так, єстем панем Гостинським!.. Та де ж вона?
— Та онде вона, під старою яблунею! На лавочці сидить… Ой, яка вона буде щаслива!
Пан Владислав побіг до старої яблуні, під якою стояла якась постать у чорному.
— Та ні, не під ту яблуню, — гукнула привратниця. — Управоруч беріть! Вона — у світлому!..
Так, і справді! Як це він не здогадався, що панна Анеля сьогодні мала одягти те ж плаття, в якому вона так любила ходити ще сім літ тому, коли покохала пана Владка?! Стрибаючи через кущі, через купини, через квіти, він летів до своєї Анельки!
І, не добігши десяти кроків, зупинився. Зупинився, щоб же не злякати її своєю несподіваною появою.
— Анелько, — задихаючись, промовив він.
Вона не обернулася. Вона вишивала якийсь узор і, мабуть, не почула його голосу.
— Анелько! — повторив він, відчуваючи, що серце ось—ось розірветься в його грудях.
І тут побачив, що вона чує його. Що сидить з заплющеними очима і їй здається, що то все — марення… Він зробив крок уперед.
— Анелько! — гукнув він. — Це я прийшов насправді — через сім літ.
Вона розплющила очі. Підвелася здивовано. Поглянула на пана Владка — і не впізнала його. В очах — запитання, нерозуміння, подив…
— Це ж я — Владек Гостинський! — сказав він.
І тут вона його пізнала! Бо він же ж, напевне, добре змінився за останні сім літ неволі, каторги, страждань! Але вона пізнала його! Все в неї з рук випало, вона зробила крок, потім другий, а потім… а потім вона опинилася в його обіймах!
— Владку, Владку мій! — прошепотіла вона. Красиві—красиві пізні яблука рум’янилися над ними.
— Владку, мій пане Владиславе! — шепотіла. — Я дочекалася на тебе!.. Я дочекалася! О матка боска, я дочекалася!.. Я маю все!..
І тут пан Владислав Гостинський повторив оті слова, які повторював сім літ на галерах:
— Добридень, кохана Анелько, я осьде!.. Ходімо до ксьондза, і нехай буде в нас щастя на сто літ!
— Я щас… — мовила панна Анелька і повисла на руках у пана Гостинського. Він підхопив її на руки. Вона розплющила очі, вони сяяли, мов два сонця, — і сказала: — Я щаслива, Боже, я щаслива!..
І цієї миті пан Владислав побачив, що два сонця в її очах потьмяніли і загасли.
— Анелько! — ще не здогадуючись, ще не підозрюючи нічого лихого, прошепотів він.
На лиці в неї була щаслива усмішка, на очах — сльози щастя, а очі дивилися в сапфірове небо і не заплющувалися.
І тут мов щось ударило його зсередини.
— Анелько, Анелько, — застережливо мовив він. — Ти жива, Анелько, ти жива!.. Озовись, усміхнись, поглянь!
Вона дивилася в небо, вона усміхалася щастю, тільки озватися на голос пана Владка вона вже не могла. Серце її зупинилося, розірвавшись од щастя. Тільки ж так воно розірвалося, що вона й не почула, що вона й не зойкнула; вона полетіла в нескінченність часу з думою про коханого, що прийшов, нарешті, до неї, що знайшов її на важких, на скорботних дорогах жорстокого життя; і навіть на мить їй не подумалося, що вона вже вмерла, що її вже не буде, бо мить для неї зупинилася, стала вічною, нескінченною…
Біля могили панни Анельки Оксен Цьопа сказав:
— Владку, їдьмо до Недайборща… Там нам обом судила доля.
— Побудьмо ще біля Анельки, друже—товаришу.
Неподалік сумно стояла сестра Єфросинія. Вона думала про те, який тісний світ і як у ньому тяжко жити. І як багато незбагненного в ньому… Про Василя Тягнибороду вона ніколи не думала, аж виходить, що він сім літ про неї мріяв. Хай би мріяв про іншу, бо не тяглося серце Галі Шлапаківни, нинішньої сестри Єфросинії, до Василя. Потяглося було до отого козака, якому води дала і який про Вустю та її сина—яничара сказав, потяглося й зараз її серце до хвацького козацького полковника Закривидороги. Але то є гріх — думати про земне щастя людині, яка присвятила себе Богові. Так само, як, напевне, є гріхом думати про кохання козакові, що присвятив своє життя служінню Вітчизні…
Казав Оксен Цьопа, що бачив її малятко, її золотого синочка Тодорка, який бігав двором і грався з котом. Тільки голосу не чув, тільки жодним словом з ним не перекинувся…
Хіба ж знав він, що стрінеться з його матір’ю?
Хто знає, куди й як ведуть дороги життя?