проза Михайла Гайдабури
Відчуваю: сонячне проміння б’є мені прямо в обличчя. Відкриваю очі, різко піднімаюся з постелі і зараз же падаю від тупого болю, що пронизав тіло.
Хтось, легко ступаючи, наблизився до моєї койки. Чую гострий змішаний запах ліків: це сестра Віра. Вона схилилася наді мною, шепоче:
— Вам, Петренко, треба лежати спокійно. У вас же нога загіпсована.
— Знаю!
Повертаючись обличчям до вікна, бачу синьо-срібну кромку морського горизонту, маленькі чіткі силуети наших кораблів, і мені вперше за три дні лежання в госпіталі хочеться пригадати спочатку і до кінця все, як воно сталося.
* * *
Море клекотало в штормі. Есмінець тремтів, круто лягав з борту на борт, вривався носом у хвилі і по кілька секунд вдивлявся ілюмінаторами в глибоку, незвідану каламуть моря.
Майже всі червонофлотці, вільні від вахти, відпочивали після напруженої дозорної ночі. Ми тільки встигли забити «козла», як наверху пролунав гарматний постріл, здригнулася над головами палуба, а зараз же за пострілом почулась у вхідний люк команда боцмана:
— Вартові гребці, нагору!
Поправляємо рятувальні нагрудники і зриваємося з місць.
Низько нависла пошматованою парусиною хмара. З шипінням перекочувались через палубу запінені хвилі, лизали холодним вогким язиком наші ноги.
Що трапилось? Піднімаю очі на фок-мачту і бачу — в тривожнім трепеті б’ється на фалах сигнал: «Людина за бортом!» «Хто ж?!» – різанула думка, і серце забилось часто-часто. З носового містка швидко спускався старпом: «Зняти кріплення з рятувальної шлюпки!» Всі гребці в шлюпці. Шлюпка гойдається на шлюпбалках над розлюченим морем, наче колиска. Бортова хитавиця заважає нам спуститись. Есмінець розвернувся, прийняв хитавицю на ніс і знову застопорив машини. Ми вловили слушну хвилину і відділились. На рулі сидить боцман і майстерно лавірує між горами хвиль. Сигнальник виліз на марс, притримуючи безкозирку, махає прапорцем — показує напрямок.
За добрих півкабельтова від корабля шлюпку підняло на гребінь високої хвилі, і ми побачили поперед себе внизу, у глибокому водному проваллі, величезну колоду, а на ній – людину. Боцман поклав на весь руль, ми налягли на весла, і шлюпку пронесло мимо дерева. Я помітив, що втопаючий — не з нашого корабля. Обличчя в нього було сіре, як і його намоклий одяг.
Ми знову спрямували ніс шлюпки в його бік, але близько не підходили — можна було напоротися на колоду. З корабля напружено стежив за нами весь екіпаж. На рострах біля правобортової шлюпки стояла нова команда гребців.
Але ми не могли підійти. Ми з нетерпеливим чеканням дивилися на боцмана. По його обличчю стікали бризки хвиль і затримувались на губах. Боцман механічно підбирав язиком краплі солоної води, звівши білі густі брови, мовчки слідкував за деревом. Потім, вихопивши з-під банки лінь, гукнув:
— Хто?!
Ми розуміли без пояснення: треба було прив’язатися, плигнути за борт і зняти з дерева утопаючого. Товариші відгукнулися майже в один голос, але вільний кінець ліня вже обвивався вкруг мене. Шлюпка пішла вздовж колоди. Коли відстань лишилась зовсім мала, я плигнув у хвилі. Вже бачив міцно стулені посинілі губи, заплющені очі в глибоких темних ямах, круто піднесені чорні брови.
Так, то був не наш червонофлотець — то був матрос з якогось невійськового судна, це видно по одягові. Я вхопив його за плечі і потяг до себе, щоб відірвати від дерева. Людина відкрила очі. В її каламутному погляді спалахнули радісні вогники. Я подав знак на шлюпку, щоб вибирали лінь. Товариші вже подавали нам руки, коли враз шлюпка провалилась в глибоку яму, з якої сторч, просто до голови врятованого, несло колоду. Я рвонув матроса до себе і намірився відштовхнути дерево ногами. Почув, як щось хруснуло: «Борт шлюпки», майнула думка, і в мене потемніло в очах. Я міцно притиснув до своїх грудей тепле людське тіло...
Опам’ятався я вже на кораблі, лежачи на лазаретній койці. Біля мене стояли командири, у відчинені двері тислися червонофлотці.
В головах сидів незнайомий червонофлотець, щільно обгорнувшись у бушлат і глибоко втягнувши в комір шию. Голова в нього була забинтована. Я впізнав у ньому врятованого Він приязно посміхнувся і привітно закивав головою. — З якого ви корабля? Як потрапили за борт? – запитав військком.
Врятований безпорадно повів плечима. Військком заговорив німецькою. Матрос схопився, витяг з нагрудної кишені розмоклий папірець і подав його військкомові.
— Отто Крайт, стерновий з лісовоза «Штурмовик», — переклав військком і знову звернувся до врятованого. Той гаряче, навіть з запалом, відповів, жестикулюючи.
— Комсомолець.
— Провокатор видав його, — повернувся військком до червонофлотців. — I націонал-соціалістські молодчики викинули за борт. Просить допомогти скоріше повернутися назад. Він керує портовою організацією...
— О, я, Москау!.. — підняв Отто вгору невеликий вузлуватий кулак...
* * *
До палати зайшов лікар. Він тихо наблизився до мене і, побачивши, що я не сплю, присів на краєчку койки.
— Ну як, комсофлотче?..
— Як у мене нога? Скажіть нарешті...
— Кісточка тріснула трошки, про це ж вам відомо. Але обійдеться все гаразд, запевняю, службі ніскілечки не пошкодить. Тільки... полежати доведеться, — лікар по-батьківському заспокійливо через окуляри дивиться на мене:
— Отож лежати спокійно!
— Єсть лежати спокійно!
Повертаю голову до вікна. Ах, як не по-осінньому прожекторить сьогодні сонце!