Розділ одинадцятий (2 кн. 1 ч. Яром-долиною)

що оповість про останній бій отамана Карпа Недайборща

Навесні коронний гетьман Конецпольський дав рішуче розпорядження Дорошенкові: понищити козацькі чайки і не випускати запорожців на Чорне море. І мусив Дорошенко понищити чайки, щоб не йти на конфронт із Річчю Посполитою.

Ех, як би ті чайки знадобилися зараз, коли добрався на Січ Дерикіт!

Довелося спішно вистругати кілька чайок, довелося спішно зібрати Недайборщеві кількасот екіпажу з вільних, нереєстрових козаків. Це вже не те добірне товариство, яке було з Недайборщем у попередніх морських походах.

А які ж походи були! І колись, і зовсім недавно! Два літа тому козацька флотилія під проводом Миська громила турецькі флоти в Чорному морі, нападала на міста, визволяла невольників. Потім Олекса Шафран з товариством ходив до Мінгрельської землі, до Трапезонту. Це було ранньої весни. А потім у Стамбулі рознеслася вістка, що козаки хочуть повторити свій похід 1623 року. Стамбул огорнула страшна паніка. Говорили про тисячу козацьких чайок, що мають ось—ось напасти на столицю. Конецпольський писав королеві: «Од нас велькатам тривога настомпіла, бо знаць пришла певна вядомосць о готових тисьонцу чолнов козацкіх і о нашим войску вєлькім». І він же ж, Конецпольський, тут же ж добився, щоб король видав віц[28] понищити човни і прислав своїх комісарів на Січ, аби пропильнували виконання королівської волі.

Ось так козакам і доводилося обороняти Україну, відбиваючись з одного боку від королівських віців та розпоряджень коронного гетьмана і від турків та їхніх найманців з боку другого…

Супроти дев’яти козацьких чайок сунуло сорок п’ять галер з сейменами та яничарами. Відійти б козакам убік, дати б дорогу туркам — і врятували б свої життя, і пожили б іще на світі, і покозакували б іще на морі і на суші. Ні, не відійшли вбік, не втекли, а стали до бою.

— Підемо на нічний бій! — вирішив Недайборщ.

Битися вдень — це підставити себе під мушкети й гаківниці, під луки й арбалети яничар та сейменів. Турецькі й татарські яничари битися вміють знаменито, стрільці з них неперевершені, та й у рукопашному бою вони дивовижно винахідливі й небоязкі. Особливо, коли бачать, що їх більше і їхня бере!..

А вночі — трохи легше буде козакам. Хоч і тут у рукопашному бою буде дуже й дуже нелегко, але ж зате яничари втратять перевагу в стрільбі. Крім того, вночі яничари не побачать, що козаків усього півтисячі — супроти вісімнадцяти — двадцяти тисяч воїнів, на галерах, не рахуючи веслярів.

У Недайборща була, власне, єдина надія на невольни—ків—веслярів. Треба в першу чергу визволяти їх…

Послідовно підіймалися весла. Підіймалися й опускалися у воду. Турецька флотилія повільно пливла, бо назустріч їй віяв вітер. На найбільшій галері, в оточенні найнадійнішої яничарської охорони, повертався до Криму колишній володар Джанібек—Герай.

Одні зорі сяяли в небі. Темно. Море було чорне, і з галери нічого на ньому не можна було побачити. Зате з чайки було видно добре…

Крайню галеру брали дві чайки. Недайборщ та його хлопці тихенько підтягнулися, ухопившись за грубі дерев’яні бруси, обминули людну палубу з яничарами та сейменами, а вздовж бортів іззовні полізли, шукаючи отворів для весел. Там можна було прокрастися до веслярів…

Недайборщ залишився назовні.

Барабан вибивав дріб. Свистів вітер у снастях. Зорі споглядали на турецькі галери та козацькі постаті. Барабан бив і бив…

Та от він замовк. І перестали рухатися весла. Галера йшла ще за інерцією, але козаки, що поприлипали до борту, почули: ось—ось вона стане, зупиниться, завмре.

Хтось вигукнув на палубі: чого зупинилися?! Але з трюму — ніякої відповіді. А потім — переляканий крик десь ізсередини судна:

— Урусчі![29]

Тепер усе завирувало на судні. Залунали постріли, прокльони, заклики, погрози! Крики страху й ненависті, крики болю й торжества…

Недайборщ прислухався до веслярів. Що діється там? Чи розкувалися невольники, чи й досі сидять на ланцюгах? Саме вони — найголовніша сила в бою на галері. Саме їх треба визволяти до бою — їм так накипіло від мучителів, вони так добре знають обстановку на галері: де що лежить, де хто спить, де тут порох, де гармати, де припаси їжі і таке інше.

Нарешті, загуло й у трюмі. Затрясло галеру від двиготу сотень ніг. Це невольники — голі, розпатлані, бородаті, мов пекельні чи цвинтарні примари, — вилетіли напалубу, покотилися по коридорах та проходах, — і полетіли в чорні хвилі ті, хто вважався господарем становища на судні. Полетіли яничари й сеймени, полетіли, як правило, цілі, з руками, ногами та головами, а за ними вслід летіло шмаття тіл — це так рубали озброєні вояки неозброєних веслярів!.. Та вже й веслярі озброїлися — і вже перелякано вигукують яничари й сеймени, і вже кричать останнім криком хоробрі воїни пророка, і вже ллється їхня кров.

Недайборщ перескочив борт і почав орудувати своєю шаблюкою. Не та була в нього сила, зате ж був досвід, зате ж було вміння побачити навіть у темряві, де хто іцо робить, побачити й куди треба йти!

Люто відбивалися вояки Кантеміра, але довелося їм летіти у хвилі, а там сподіватися на те, що їх витягнуть інші галери, ще не зайняті козаками.

— До гармат, хлопці! — гукнув Недайборщ. — Б’ємо по найближчій галері! По палубі!

Найближча галера чорною громадою проходила поряд. І їй у правий борт вліпили хлопці Недайборщевої чайки такий заряд в упор, що половину яничарів та сейменів змело у воду.

І тут же кинули гаки на сусідню галеру, почали підтягуватися до неї, аби перестрибнути на її палубу, поки яничари та сеймени ще не прочухалися після залпу.

— Скоріше, хлоп’ята, скоріше, товариство! — стогнав від збудження Недайборщ і аж скреготів зубами з досади, що він уже немолодий і перестрибувати з борту на борт для нього вже марна справа. Хлопці поперестрибували і розпочали бій з рештками яничарів та сейменів, але тих було ще багато. І тут Недайборщ побачив, що йде ще одна галера, відчув — не побачив, а тільки якимось відчуттям відчув! — що турецькі гармаші зараз дадуть залп по палубі, де вже перемагають козаки, — і закричав, перекриваючи все:

— Хлопці, негайно униз, до веслярів, а то вас зараз з гармат як цуциків у море викинуть!..

Хто почув, хто ні, хто у трюм, а хто ні, але гахнув залп — повз Недайборща наче вихор страшенний промчав (як отоді, торік!), і відчув старий отаман, що його прибило чимось до щогли. А вже потім відчув біль у правому плечі. Хотів узяти люльку в зуби (він її тримав у правій руці), та відчув, що ні люльки, ні правої руки десь немає. Немає — і все!..

До самого ранку кипів бій у морі. Дев’ятьом чайкам удалося захопити п’ятнадцять галер із сорока п’яти. Але більшого досягти вони не змогли.

Недайборщ наказав перев’язати йому плече, щоб зайве кров не лилася, і попросив собі чиюсь люльку в зуби.

— Прив’яжіть мене до щогли, а то я можу впасти, — сказав він. — Мені ще й у ногу поранило, але то вже таке…

— Може, ляжете, батьку?

— Ні, тільки стоячи!

Тридцять галер, перегрупувавшись, пішли на п’ятна—дігять суден з козаками та невольниками. Тепер уже бій був вигідний для яничарів та сейменів. Збиті в купу, оточені, пошкоджені галери виявилися чудовими мішенями для гармат, мушкетів та гаківниць…

Залишався останній варіант: сідати на весла і йти на таран.

Турецькі галери стріляли по зайнятих козаками суднах, а козаки разом з невольниками розганяли свої галери на повний хід. І от одна вже пробилася до найбільшої галери — з Джанібеком на борту. Удар! У пробоїни одного й другого судна пішла вода. Захиталися галери, почали стрибати турки у воду. Ех, якби більше було суден у козаків! Ех!..

Джанібека витягли з води яничари, що стрибнули за ним з іншої галери. Порскаючи, мов кіт, що скуштував купелі, Джанібек—Герай кричав:

— Жодного гяура не рятувати! Хай тонуть!

І козаки тонули. Одна за одною билися галери об галери, тріщали, переверталися, лунали крики, постріли, вибухи…

Недайборщ уцілів у цій веремії. І його галера була останньою, що залишилася на плаву.

— Хлопці, відчіпляйте чайку — і між турецькими галерами — у Крим! Скоріше! — кричав він. — Турки зараз усі на мене дивляться!

Він не помилився! Туркам дуже хотілося взяти живцем козацького адмірала! Хотілося взяти живцем, відвезти в Стамбул, показати його всім, а вже потім зідрати з нього шкуру й набити соломою!

Турки вже залазили на його галеру, вже бігли до нього, радісно роззявляючи роти. І тоді він кинув тліючий гніт у пороховий погріб, на розсипаний порох.

Кинув — і засміявся радісно, що так ловко в нього вийшло!

І гримнуло!..