Байстрюки

Наш люд батьків шанує й поважає,

Тому, як цвях забивши молотком,

Того, хто роду-племені не знає,

Назвав безжально точно байстрюком.

Їх розвелось у нас таки багато,

Ніяк не згинуть і не пропадуть.

Ще й підростають юні байстрючата,

Що по слідах безбатченків ідуть.

У владу пруться – люблять керувати!

І хоч бракує розуму – дарма,

Вони уже пролізли в депутати

І рвуться до державного керма.

Брехливі й підлі, хоч по крові й браття,

Та допусти до влади пустомель –

Вони Вкраїну роздеруть на шмаття

Губерній, автономій та земель…

В нових «союзах» без жалю і кари

Здадуть «братам» державу задарма,

Бо вже не можуть жити яничари

Без батога й імперського ярма.

Їм Україна вже давно не мати,

Хоч годувала їх у всі часи.

Вони готові в душу їй плювати

За куций шмат гнилої ковбаси.

Їм кістка в горлі українське слово,

Чуже – солодше співів і музик,

Бо став ріднішим маминої мови

«Общепонятний», вибачте, «язик»…

Все рідне ненавидять до нестями,

До слави ж липнуть – пнуться в козаки:

З чужинськими погонами й хрестами

По Хортиці гуляють байстрюки!

Не визнають нікого і нічого,

Навіть того, що вписане в віки,

І вже паплюжать Кобзаря святого

Бритоголові необайстрюки…

Оце ж такі із зайдами дружили

І щоб діждатись похвали катів,

Здирали шкуру і сотали жили

З мого народу, із моїх братів.

І без жалю, без відчуття провини

В голодоморні прокляті роки

Окраєць хліба з рученят дитини

Оскаженілі рвали байстрюки.

В Гулагах, за сибірськими лісами,

Де Магадан, Печора, Соловки,

Надійними сторожовими псами

Катам служили й наші байстрюки.

Сьогодні їм би на коліна стати,

Відчути сором вперше за життя…

Та не діждеться Україна-мати

Від тих «синів» ні сліз, ні каяття.

Вони не змиють із очей полуди,

Бо тут існує правило тверде:

Хто крок ступив дорогою Іуди,

Той вже ніколи з неї не зійде!

Тож стережіться, але знайте, люди,

Ця погань щезне, як туман з ріки.

А Україна – є, була і буде!

Народ безсмертний! Смертні байстрюки!