Байстрюки
Наш люд батьків шанує й поважає,
Тому, як цвях забивши молотком,
Того, хто роду-племені не знає,
Назвав безжально точно байстрюком.
Їх розвелось у нас таки багато,
Ніяк не згинуть і не пропадуть.
Ще й підростають юні байстрючата,
Що по слідах безбатченків ідуть.
У владу пруться – люблять керувати!
І хоч бракує розуму – дарма,
Вони уже пролізли в депутати
І рвуться до державного керма.
Брехливі й підлі, хоч по крові й браття,
Та допусти до влади пустомель –
Вони Вкраїну роздеруть на шмаття
Губерній, автономій та земель…
В нових «союзах» без жалю і кари
Здадуть «братам» державу задарма,
Бо вже не можуть жити яничари
Без батога й імперського ярма.
Їм Україна вже давно не мати,
Хоч годувала їх у всі часи.
Вони готові в душу їй плювати
За куций шмат гнилої ковбаси.
Їм кістка в горлі українське слово,
Чуже – солодше співів і музик,
Бо став ріднішим маминої мови
«Общепонятний», вибачте, «язик»…
Все рідне ненавидять до нестями,
До слави ж липнуть – пнуться в козаки:
З чужинськими погонами й хрестами
По Хортиці гуляють байстрюки!
Не визнають нікого і нічого,
Навіть того, що вписане в віки,
І вже паплюжать Кобзаря святого
Бритоголові необайстрюки…
Оце ж такі із зайдами дружили
І щоб діждатись похвали катів,
Здирали шкуру і сотали жили
З мого народу, із моїх братів.
І без жалю, без відчуття провини
В голодоморні прокляті роки
Окраєць хліба з рученят дитини
Оскаженілі рвали байстрюки.
В Гулагах, за сибірськими лісами,
Де Магадан, Печора, Соловки,
Надійними сторожовими псами
Катам служили й наші байстрюки.
Сьогодні їм би на коліна стати,
Відчути сором вперше за життя…
Та не діждеться Україна-мати
Від тих «синів» ні сліз, ні каяття.
Вони не змиють із очей полуди,
Бо тут існує правило тверде:
Хто крок ступив дорогою Іуди,
Той вже ніколи з неї не зійде!
Тож стережіться, але знайте, люди,
Ця погань щезне, як туман з ріки.
А Україна – є, була і буде!
Народ безсмертний! Смертні байстрюки!