у якому йдеться про морську баталію, про отамана Недайборща, про його козаків та ще про деякі справи.
Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.
Над морем пролунало:
— Підіймай вітрила! Підійма—ай!
— Ну, нарешті… Тепер хоч руки одпочинуть од весел. Бо вже просто немає сил.
Карпо стояв на самому носі, біля невеликої гармати, й дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. З правого боку насувалася ніч. Попереду було море й море, порожнє й гостинне, а позаду… Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кішла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.
— Ну й поставили ж ми свічку, господи твоя воля, — поглянувши назад, аж перехрестився Карпів джура Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тонесенькі вусики затіпалися від ледве тамованого сміху.
— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось ми відірвемося од них, тоді радіти будемо!
— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. А якщо й наздоженуть, то ми їм — у зуби з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта[86] — як казав ще пан Ціцерон.
— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся, — Ціцерон. За кілька сот сажнів позаду чотири турецькі галери виляскували здоровенними веслами на спінених хвилях.
— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!
І справді — задимілося біля гармат, потім плюнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.
Карпо, примружившись, дивився, як горохом сипонули ядра. Він бачив — одне з них летить просто на його чайку, воно збільшується, збільшується, летить, аж висвистує… Та він і оком не зморгнув. Тільки люльку з рота вийняв.
Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і ляснуло в хвилю.
— Сі бене авдімус, бене дісцімус, — як казали ще до Ціцерона, — знов озвався Клюсик.
Карпо знов упхнув до рота люльку й затягся ядучим, як перець, димом.
— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!
Знову задимілося біля гармат — і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило. Ну, то дурниця — полатають!
Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли почнеться шура—бура, коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.
А йшлося якраз до того.
Надвечір море завше завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша й спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину вгрузши в блакитний обрій, розливає самого себе на воді.
Та сьогодні сонце було тривожно—червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервонішали, а море потемнішало, стало чорно—червоним, наче налилося кров'ю.
«Ну, доведеться добре—таки помотатися на хвилях!» — подумав Карпо.
Вдарив іще раз залп. Ядра впали позаду.
«Відстають басурмани! Хоч би скоріше ніч, а там…»
Мабуть, сам султан дав наказ: наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та привезти пов'язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, щоб після його вступу на трон розбійницька козачня нападала на передмістя столиці, палила яничарські казарми та склади з добром, а потім ще й нахабно ганяла по Босфору, обстрілюючи славний Стамбул із своїх невеликих, але диявольськи влучних гармат… Добре, що хоч невільників не встигли відбити.
Козаки, як завжди, налетіли несподівано. Було їх зовсім небагато — всього п'ятнадцять суден. Але наробили вони такого шелесту, що турки, які лишилися живими, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам вдалося захопити корабель із золотом та самоцвітами. І хоч не за цим вони йшли до Стамбула, проте й золото — теж згодиться. Скільки могли — стільки й узяли. Решту ж — запалили посеред Босфору й кружляли на чайках навколо доти, доки корабель із золотом та самоцвітами не пішов на дно.
От тоді й розгорілася битва!
Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі, почалася шалена гарматна стрілянина, ядра летіли туди й сюди, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна пролітали стрілами між неповороткими галерами, і ніяка гармата не здатна була взяти їх на приціл. Не одному баші снитимуться ці чорні плаваючі блискавки на розжареному тлі Істамбул—богази, і в холодному поті він прокидатиметься й лупатиме в темряві очманілими очима.
Козаки скажено ганяли по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а навколо бурунили хвилі важелезні розпечені ядра, та ніщо не брало козацьких одчайдушних голів, мов нечиста сила їх заворожила.
Огледілися — їх п'ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний лицарський вихід — проскочити між галерами на шаленому ходу, зі скаженого розгону, щоб ворог і оком змигнути не встиг.
Карпо Недайборщ гарикнув на пів—Босфору: — Повертай назад, та якнайборше! — і п'ятнадцять чорних блискавок, мов пущені одною рукою стріли, дружно рвонули на північ.
На носі біля Карпа витанцьовував Клюсик, виспівуючи швидко—швидко:
«І шумить, і гуде, дрібен дощик іде, а хто ж мене, молодую, та й додому проведе?»
І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт оцій пісні, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші, справляючи той же танець серед ревища гармат, серед водограїв, піднятих ядрами, серед смерті й солоної води.
Не встигли прокліпатися чи, як казав Клюсик, очапатися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки з веселим ревом промчали повз них — і подалися в море.
По обидва боки Босфору загомоніли берегові батареї, заплювали в море кам'яними ядрами, але козаки промчали повз усе це.
І от вони нарешті у відкритому морі. А в морі починається шторм. І женуться за ними турецькі галери.
Ну що ж, хай хлопці відпочивають, а Карпо з джурою та стерновим будуть іти під вітром на північ і на північ — додому. От тільки б не розгубити в темряві одне одного.
Вночі шторм розгулявся на повну силу. Величезні хвилі жбурляли невеличку козацьку флотилію на всі боки. Доки можна було, йшли під вітрилами, допомагаючи собі ще й веслами — аби лиш подалі відірватися від турків.
Хвилі скажено перекочувалися через просмолені козацькі суденця; Карпо наказав спустити на воду очеретяні опачини — та й це мало допомагало. Всі промокли, як хлющі, тільки отаманова люлька ще іскрила, та й то лише тому, що зверху на ній була мідна кришечка, яка закривала тютюн од води.
— Живемо! — гукали весело козаки. — Раз отаманова люлька горить, значить усе йде, як треба.
Не видно було ні місяця, ні зір. Усе навколо ревіло й гуло, наче біг із гір величезний табун диких турів.
— Тримайтеся, хлопці, тримайтеся! — ревів своїм басищем Карпо, коли білогрива, мерехтка в темряві хвиля падала на зігнуті козацькі спини. Біля ніг отамана лежало кілька мішків із золотом та самоцвітами — здобич, що її козаки віддадуть скарбникові в Січі, якщо живими добудуться до берега. По стільки ж турецького добра захопили з собою й інші чайки.
Отаман не думав про злото. Воно йому особисто було непотрібне. Воно потрібне було Січі, щоб викуповувати бранців та діставати зброю, потрібне було Київській братській школі, щоб навчити молодь наукам, друкувати розумні книги. В самого отамана не було ані кола, ані двора. Ні жінки, ні дітей, ні рідної хати. Геть усе погинуло ще років двадцять тому під час басурманського нападу. Жінку, казали, забрали в неволю разом з іншими мешканцями села. Кого не забрали — порубали на місці. Село спалили. Село з веселою назвою Півники. Немає Півників. Є згарище, заросле бур'янами.
Мабуть, один тільки Карпо й лишився з тих Півників. Аж почорнів з вічних походів. Неговіркий, метиться ворогам за кров свого роду, за муки свого понищеного села. І визволяє з неволі земляків своїх… От тільки цього разу не поталанило.
«Гай, гай! — думалося йому зараз у ревиську вітру, у громі хвиль. — Гай—гай, який би був люд на нашій землі могутній та численний, якби не оці басурманські розори. Та ще й поляки піддають… Люду більше пропадає, ніж народжується. Мруть від чуми й холери, гинуть від щабель турецьких і татарських, пропадають у неволі на галерах, по гаремах і ще де хоч. Потурчуються, потатарюються, спольщуються… Та й ті, що тікають на Слобожанщину, теж змінюються невпізнанне. Бояться свого царя, та боярів, та князів, та їхніх прислужників, та ще чортзна—кого…»
Хвилею бабахнуло так, що отаман ледве втримався; потяг люльку, а замість диму смоктонув води солоної.
«Тьху ти чорт, таки справді розгулялося — не дай боже! — подумав і криво всміхнувся: чи ж можна ото чорта згадувати вночі, та ще й на морі, та ще й у шторм.
— Тимоше! — раптом гукнув отаман, відчувши лихе. — Клюсику! — щосили гукнув він свого джуру — і не почув у відповідь нічого, крім реву хвиль.
— Тпру! — скажено ревнув Карпо. — Стійте! Де Клюсик?
— Та ось же тільки—но сидів! — промовив найближчий з гребців.
— Передай: де Клюсик?
— Де Клюсик? — загуло в морі.
— Не озивається.
Реве море, свище вітер, тріщать смолисті борти.
— Горни назад! — гукнув Карпо.
— Куди? До турка в зуби? — спитав стерновий.
— А ти що, не хоч? — захлинаючись солоною хвилею й власною люттю, ревнув Недайборщ. — Горни назад!
І пішла отаманова чайка назад — шукати недавнього спудея, а тепер козака Клюсика, тільки—но змитого хвилею.
— Клюсику! Клю—си—ку! — залунало дружно над морем. Але хіба перекриєш ревище хвиль? Хіба побачить молодий козак Клюсик своїх побратимів у цьому пеклі, зітканому з вітру, хвиль і темряви? Ох, ця темрява.
— Ти—мо—ше! Клюсику!
Гуде все навколо, двигтить чайка, свище вітер, кричать козаки, аж надриваються — нема Клюсика.
Але ні ж, одразу він не міг піти на дно! Він же добре вміє плавати! Коли позаторік несподівано налетіли ногайці, він переплив через Дніпро, дав знати козакам про ворога, і потім хлопці показали чужинцям, де раки зимують…
— Ти—мо—ше!
Ох, ця іродова темрява, єгипетський морок! Хоч би смолоскип запалити! Але ж тоді побачать турки!
— Клю—си—ку!
Не озивається…
Карпо витягає із скриньки просмолене ганчір'я, сухий трут, дістає кресало і, прикрившись кобеняком, починає викрешувати вогонь. Ударив кілька раз — заіскрилося, зажевріло, задимілося. Вибив у долоню мокрий тютюн із здоровенної люльки, стис щосили в жмені — щоб воду вичавити — знов запхав його назад (берегти треба, бо мало в хлопців цього зілля), дістав з—за пазухи дрібку сухого — з кисета — приклав зверху, прикурив. Той, що мокрий, хай підсихає. От тільки треба сильніше й частіше тягти! Ну, та це для Карпа — не первина!
Став роздмухувати трут на смолоскип. Ось малесенька, ледь помітна окові змійка з'явилася на труті, впала на березову стружку, а з неї полум'я перебігло на просмолену ганчірку — і загорівся смолоскип!
— Отамане! Що ти робиш? — жахнувся стерновий.
— Цить, Базалюче, бо в море вкину! — сипонули іскри з отаманової люльки.
Ревіло море, кидало чайку з боку на бік, лютували хвилі, а Карпо стояв на носі, тримаючись за гармату. В його високо піднятій руці палав смолоскип, розсипаючи шалені іскри.
Повернувся лицем на північ. Заходився махати смолоскипом, як ото голландці й ангеляни. Почав передавати вогняну депешу:
— Змило одного… Шукаємо… Ідіть далі… Наздоженемо… Він махав і махав смолоскипом, аж руки заболіли. Враз повернувся до веслярів.
— Не горніть! Сидіть тихо! Слухайте!
— Хлопці! Не тре…
Ні, здалося. Треба чекати. Клюсик сам побачить і припливе. Він плаває добре.
Карпо не думав про те, що турки от—от засиплють їх ядрами; було тільки одне: врятувати Клюсика — веселого кучерявого спудея з—під Фастова.
Вітер рвав шматини полум'я і кидав їх у море.
Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро.
— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!
— Цить! — з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. — Приготувати рушниці! — скомандував. Та збагнувши, що рушниці зараз нездатні до стрільби, дав нову команду: — Покладіть рушниці назад. Беріться за шаблі та ножі!
— Добре, батьку! — озвалися на чайці.
Ще раз блиснуло — на цей раз зовсім близько, бо одночасно із зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетіло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і хоч втримався—таки на носі, проте випустив смолоскип у воду.
Запала ревуча, пекельна тьма.
Пролунало кілька рушничних пострілів з галери.
Недайборщ відчував, що турки поряд, але де вони — хіба ж побачиш у такій непроглядній тьмі?
— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.
— Добре, батьку! — озвалася чайка. І в цю ж мить він і відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.
— Назад! — ревнув отаман, та було вже пізно. Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав борт — і Карпо відчув, що це вже кінець… Його підхопила хвиля й кидонула назустріч галері…