Розділ одиннадцятий (1 кн. 2 част. Яром-долиною)

про неймовірні печалі, що огортають людські душі, і про далекі, майже примарні проблиски надій, що просяюють захмарені серця

Уже за горами Канівськими заховалося сонце. Уже на цвинтарі від горбика та хрестика не падала тінь. Святі отці Влязло й Походзіло пішли геть. Тільки стара Фатьма залишилася серед могил та склепів.

Дивно все, — сказав би уважний спостерігач. Дівчина Ганна була православною, а проводжали її в останню путь за католицьким обрядом, і обряд той справляли двоє ченців—єзуїтів. Двоє святих отців та ще стара туркеня Фатьма. Пан Сондецький не пішов проводжати свою полонянку в останню путь. Він до всього наказав, щоб йому не морочили голову різними печалями. Він навіть не постояв біля домовини, коли в замковій часовні святі отці Влязло й Походзіло відспівували покійницю…

Як тільки на кладовищі стемніло, туркеня взяла лопату й почала обережно розкопувати свіжу могилу. Вона обережно клала землю поряд з ямою. Робота була нелегкою через те, що рити й викидати землю з ями вночі — марудна справа, а ще й тому, що треба було весь час озиратися, аби якийсь випадковий перехожий не побачив, що хтось творить святотатственне діло — розкопує могилу. За таке можна й спалити людину — прилюдно, на вогнищі, і ніхто тебе не пожаліє і в твою оборону не встане.

Нарешті, вона докопалася до віка труни. Обережно підняла його, ще раз подивилася на обличчя дівчини, що світліло в темряві, прошепотіла: «Моя ти гюзель,[7] почекай ще трішки, потерпи, моє кохання!», підклала під віко камінь, вилізла з ями і пішла до огорожі… Там вона на—відламувала дощок і принесла до могили… Потім стала тими дошками закривати яму зверху. Закрила. Після цього зверху на дошки насипала землі. Горбик над могилою тепер вийшов більший, ніж раніше, а зайвої землі було все ще багато. Фатьма довго відносила її подалі, аж до огорожі, поки, нарешті, закінчила роботу…

На небі сяяв місяць. Стара Фатьма, сторожко озираючись, ішла з кладовища до міста. Ще раніше, кілька літ тому, познайомилася вона з глухонімим шевцем Михайлом, навчилася з ним розмовляти на мигах. Тепер їй треба було прийти до нього, дати йому в заставу свою маленьку скриньку з золотими перснями та сережками — з усім, що надбала за все життя служби спочатку в Єлени, а потім у Сондецьких, — і випросити на два дні коня… І треба було все зробити так, щоб ніхто з гайдуків пана Сондецького її не постеріг і не затримав…

Сяяв місяць над Дніпром. А на цвинтарі у ямі, у напів—відкритій домовині, спала хвора дівчина.

І старій Фатьмі було моторошно. їй усе здавалося, що дівчині Гані—Бібігуль буде холодно, ой, холодно!..

Через годину з двору глухонімого Михайла виїхав вершник. Це була Фатьма, переодягнута в чоловічий одяг. Кінь під нею був добрий, правда, з Фатьми не вельми завзята була вершниця…

І все ж вона вирішила дістатися до Переяслава.

Глухонімий швець показав їй, намалювавши вуглиною на шматку шкіри, дорогу до Зарубинець. Туди треба було доїхати до ранку, а біля Зарубинець можна було переправитися на лівий бік Дніпра поромом. А звідти до Переяслава вже зовсім недалеко…

Кінь вивіз Фатьму на гору і далі, не поспішаючи, але й не затримуючись зайве, побіг на північ, у напрямку до Києва. Дорога вела через яри та балки, через гаї та поля, їздити самій уночі було не тільки страшно, а й небезпечно — чимало розбійників ночами перехоплювало самотніх пішоходів та вершників, і якщо все кінчалося тільки грабунком, то, вважай, здорово поталанило. А то ж бувало — й не раз! — що знаходили трупи пограбованих та замучених людей…

Кінь трюхикав дорогою, місяць світив, зорі дивилися на стару туркеню, переодягнуту в чоловіче вбрання. Глухонімий Михайло дав Фатьмі ще й гострого ножа — якщо буде лихо, то, може, з його допомогою вона якось відіб’ється від ворогів. Міг би дати й пістоля, та з ним треба вміти обходитися. А цього Фатьма не вміла…

Дніпро то зникав, то виникав унизу з правого боку, а кінь біг і біг, не втомлюючись, наче чув нетерпіння жінки, що сиділа на ньому…

«Хоч би нічого не затримало мене! О великий Аллах, допоможи! Ти — найвищий і найсправедливіший! Допоможи своїй вірній слузі, недостойний Фатьмі, порятувати землячку, нещасливу туркеньку Бібігуль! Хай стрінеться вона зі своїм нареченим, хай довго вони живуть у любові та щасті!»

З—за кущів вийшло кілька тіней.

— Ану, стій! — гукнув чоловічий голос.

Холод ухопив Фатьму за серце. Мурашки побігли по спині. Вона вйокнула на коня і, закричавши по—турець—ки, кинулася просто на тих, хто перейшов їй дорогу. Кінь глухонімого Михайла виявився не боягузливим — він кинувся просто на тіні, наче був не конем, а вовком чи барсом. Фатьма кричала свої турецькі прокльони, поганяючи коня, і кінь летів, не розбираючи дороги. Попереду пролунав постріл, з Фатьми збило шапку, її довге сиве волосся розметалося по плечах, її напівбеззубий рот хижо розкрився, наче ця жінка хотіла перекусати цілий світ, розметати його зубами на шмаття…

— Тю! Відьма! — перелякано вигукнув хтось і відскочив убік. Ще двох напасників кінь збив грудьми. А Фатьма махала направо й наліво своїм тонким, моз місячний промінь, гострим ножем!

Пролетіла!.. Ззаду пролунав постріл — і Фатьму шарпнуло з правого боку. Ніж вилетів з руки — і аж через хвилину жінка зрозуміла, що її поранено у праве плече! О Боже! Головне — втекти від бандитів, а потім — не зомліти! Вона повинна будь—що сказати людям у Переяславі, де заховано Бібігуль! Бо, якщо, не дай, не приведи, Боже, щось станеться з нею, Фатьмою, Бібігуль загине!

Кінь летів нічною дорогою, а позаду чулися крики, безсилі прокльони лунали за спиною. О Аллах, якби тільки у цих розбійників не було своїх коней! А то ж можуть кинутися навздогін — і тоді ніщо не врятує Фатьму, ніщо не врятує Бібігуль!..

Вона оглянулася. Збойники стояли на дорозі й махали руками услід. Коней у них, здається, не було…

Скільки ще миль до Зарубинець? Скільки ще годин до ранку? О, якби у коня вистачило сил, а у Аллаха — фортуни для Фатьми!

Повний місяць уже трохи опустився вниз. Зорі пересунулися з одного краю неба на інший…

А за спиною, у Каневі, стоїть на цвинтарі розрита могила, а в домовині спить місяцелиця красуня Бібігуль…

Яремко прискочив додому увечері разом з Ляскалом та Цабекалом. Вони везли вістку від Михайла Дорошенка з Січі до Йова Борецького в Київ. Вістка, як сказав сам гетьман, не була аж надто спішною, тому він дозволив Яремкові на кілька годин заскочити до Переяслава.

Якби Яремка так не тривожило серце, якби йому не привиджувалися різні жахи, то він би, може, й не заскакував до міста на Трубежі. Але ще Недайборщ порадив обов’язково заїхати додому — серце даремно не віщує. Коли загинули Недайборщеві Півники, йому серце про це вістувало… Саме тому й попросився Яремко в гетьмана на кілька годин додому.

Коли вони летіли утрьох Гаптарівською вулицею і пилюка, мов порохові вибухи, шарахкала під копитами коней, хтось із сусідів здивовано і стривожено гукнув: «Яремко!» Яремко не мав часу озиратися, зупинятися, навіть просто вітатися — він летів додому.

Ось і знайомий тин, ось і рідна хата. Чому в ній не світиться? Невже вдома нема нікого?

Яремко злетів з коня. Так само зіскочили зі своїх коників Ляскало й Цабекало. Не прив’язуючи коня, кинувся до дверей, постукав, потім затарабанив у вікна.

— Хто там? — почувся рідний голос. Мати! Жива!

— Це я, мамо! — гукнув Яремко щосили.

І тут же почув крик радості й голосіння… Двері, виявляється, були не замкнені. Це йому так спочатку здалося. Яремко вскочив у сіни, потім у хату…

— Мамо, чому не світиться?

— Синку, Бог від нас одвернувся! Хтось украв нашу Ганнусю, твою Бібігулечку!

Аж до самого ранку сиділи вони в хаті, не лягаючи спати, і говорили про Бібігуль. Батько лежав хворий, весь у гарячці, мати розповідала Яремкові і про базар, і про карету, і про якихось двох святих отців—єзуїтів, і про озвірілого ведмедя, через якого батько не встиг погнатися за каретою і виручити Яремкову подругу.

— Але ж тато, ну, чому він лежить хворий і не лікується? Хай приїде Марійка!

— Синку! Була Марійка! І Петро був! Петро шукає, він навіть на якийсь слід ніби набрів, каже, що треба шукати в Каневі… Але тато не хоче жити. Тато мені казав: я не вберіг Яремкової Бібігулечки, нашої доні, то навіщо жити мені на світі? Хай мене Бог забирає!..

— Господи! Що ж це коїться на білому світі! — в розпачі повторював Яремко…

Під ранок мати постелила Яремкові й козакам. Ляскало й Цабекало, вимучені довгою дорогою, незабаром поснули. А Яремкові не спалося. Він заплющував очі — а перед очима стояла Бібігуль і кликала його до себе…

Тоді він тихенько устав, вийшов з хати у клуню. Шалено, радісно, вітаючи ранок нового дня, цвірінчали горобці. Цвірінчали так, наче взавтра сам круль видасть указ про заборону цвірінчання на всій землі…

Він поліз на сіно… Тут колись вони лежали з Бібігуль, лежали й цілувалися, лежали й обіймалися, і Бібігулечка просилася тихенько: «Яремку, змилуйся, пожалій мене!» І він жалів її!

А тепер її тут немає! А тепер її ніколи, ніколи, ніколи може не бути!

Він зарився лицем у сіно, яке, здавалося, пахло його коханою дівчиною, і заридав…

Скільки плакав він — не знав. Ні забутися, ні заснути не міг, і тільки сльози лилися в нього з очей, і тільки стогони виривалися з горла… «Бібігулько моя кохана, Бібігулько моя золота! Хто ж це тебе украв? Якщо і справді канівський коронний стражник, то я зараз же їду туди! Але ж Петро Скрипник уже перевіряв, мати казали навіть, що він з козаками їздив до Канева, але нічого не виявив… Ьібігулечко моя рідна, де ж тебе шукати?! Скажи, підкажи, хоч півсловом натякни — я зараз же до тебе примчу, я разом зі своїми товаришами покараю твого кривдника! Ось моя шабля!»

Горобці надворі вже цвірінчали не так дружно, як тоді, коли ось—ось мало зійти сонце.

Господи, ну, де шукати кохану дівчину? Велика Вкраїна, та Яремко готовий об’їхати її всю, аби лиш знайти свою Ганю—Бібігуль, аби лиш виручити її з біди!..

Йому навіть на мить не подумалося, що Бібігуль могла підкоритися силі і вийти заміж за нелюба, йому навіть на півмиті не подумалося, що могла вона зрадити його, їхню дружбу й любов.

І тут він похолов: а що, коли Бібігуль уже вмерла?..

Війшов із клуні, заплаканий, весь у сіні. Поволі пішов до хати…

І тут почув: якийсь вершник скаче вулицею Гаптарівською. А, що йому до тих вершників, коли у нього, у Яремка, така страшна біда?

Вершник зупинився біля їхнього двору.

— Хлопче, це двір Ціпурин? — запитав вершник жіночим голосом.

Яремко підвів голову і сахнувся: на коні сиділа розпатлана, але в чоловічому одязі, страшна якась жінка. Не жінка — відьма! Була вона бліда, очі палали, мов у страшній гарячці, права рука висіла вздовж тіла і була закривавлена. А кінь важко, поривчасто дихав і дивився шаленим оком на Яремка.

— Так, це двір Ціпурин, — сказав Яремко неохоче, не знаючи, що треба цій незнайомій бабі.

І раптом він відчув страшну тривогу. Ні, не даремно ця баба примчала сюди на коні — розпатлана, переодягнена, закривавлена, страшна…

Він підбіг до воріт.

— Так, бабусю, ми Ціпурини!

— Я — від Бібігуль! — прохрипіла баба, і Яремко побачив, що вона падає з коня просто на нього. Він ледь устиг її підхопити. Кінь тривожно хропів. Це був хороший кінь, тільки, видно, втомлений після далекої дороги…

Вийшла з хати мати й зойкнула.

— Мамо, допоможіть! — попросив Яремко. — Я занесу цю бабусю в хату, а ви заведіть коня у двір.

— Хто вона? — запитала мати, перелякано дивлячись на незнайому жінку з заплющеними очима.

— Мамусю, я не знаю, але вона сказала, що — від Бібігуль!

— Ой, та вона ж уся кров’ю стекла!

— Мамочко, їй треба допомогти! У вас є всіляке зілля?!

— Та є, синку, є, зараз щось придумаємо!.. Ой, яка вона бліда!.. Кінь хроне — біду чує…

— Нічого, нічого, він, видно, її з великої біди виніс…

Фатьма отямилася через кілька хвилин. Відчуваючи, що вона ось—ось ізнову порине в непам’ять, стара туркеня заговорила швидко і про найголовніше:

— У Канів!.. У Канів!.. Кладовище біля замку… Свіжа могила неподалік од дальньої огорожі. Там ще найвищий осокір стоїть… У могилі — домовина, в домовині — Бібігуль… Вона спить уже кілька тижнів… Уніатське кладовище… Розкопайте її, це недовго, там дошки, я заклала, щоб їй було чим дихати, щоб не задихнулася… Кінь… відведіть коня… — і вона знову зомліла.

— Мамочко, — закричав Яремко на всю хату, — рятуйте й лікуйте цю жінку, а я помчав у Канів! Зараз же!

— І ми — з тобою! — вийшовши з сусідньої кімнати, сказали Ляскало й Цабекало.

— А вістку до самого Борецького хто передасть? — гостро запитав Яремко.

— Ми й передамо, — лаконічно відповів Ляскало.

— Після того, як допоможемо тобі в Каневі, — додав Цабекало.

У глибині хати важко хтось закашлявся.

— Тату, — закричав Яремко. — Одужуйте! Ми помчали по мою Бібігульку! Вона ще є на світі!..

Ох, і летіли ж вони того дня через яри та долини, через гори та пагорки! Сонце летіло услід за ними, хмари відставали від них, і тільки Дніпро з лівого боку виблискував то срібно, то золотисто, то сталево…

Під вечір вони вже мчали вуличками Канева, і білі та рябі кури перелякано злітали на тини майже з—під їхніх копит.

Промчали повз замок…

— Ех, десь тут живе мати нашого Закривидороги, — хекнув Ляскало. — Привіт би від пана полковника їй передати…

— Передамо іншим разом, — так само хекнув Цабекало. — Бог простить… Зараз у нас інша справа…

Ось, нарешті, і кладовище. Козаки спішилися, взяли коней за поводи й поволеньки пішли між могилами. Довго йшли вони, шукаючи найвищого осокора, а біля нього — свіжу могилу. І нарешті знайшли… Горб на могилі був вищий, ніж на інших, а коли Яремко почав уважно роздивлятися її, то виявив, що в одному місці з—під землі виглядає стара дошка. Спробував ворухнути її — і почув, як у глибині ями посипалася земля на щось тверде. Зрозумів: земля сиплеться на віко труни, в якій лежить його Бібігулечка!

Треба було дочекатися ночі. Вдень розкопувати могилу не можна. Правда, не можна цього робити і вночі. Але ж уночі ніхто не побачить…

Так вони стояли, похиливши голови й познімавши шапки, і незчулися, як підійшов до них цвинтарний сторож.

— А, це ви до тієї, що померла в темниці? — запитав він.

— До неї, — відповів Яремко. — А звідки ви знаєте, що вона померла в темниці?

— Я такого не казав… — злякався сторож.

— Сядьте коло нас, дідусю, — мовив Ляскало.

А Цабекало тут же вийняв з сумки сулію горілки, кілька корців, дві цибулини, шмат сала й хліба.

— Пом’янемо християнську душу, дідусю!..

— А — це треба, це треба, — сказав сторож. — Учора не поминали. Така ж гарна лежали в домовині, така ж молода. І — нікого біля неї: тільки два отці—єзуїти та стара ота туркеня, що в замку служить… Сьогодні, кажуть, цілий день її шукали — десь поділася стара…

— А як же записано цюю дівчину у ваших книгах? — запитав Яремко.

— Та ніяк… «Ганна» — та й усе. Ні роду, ні племені… А, видно, гарна була дівчина, та так і не нажилася на світі…

Випили чарку, випили другу й третю. Не так козаки пили, як сторожеві наливали… І ось, коли стемніло, він сказав:

— То її замучили в замку! Ніхто не знає, а я знаю! Скільки літ прожив!.. Там багато нашого люду мучиться, пан Єжи Сондецький — то великий кат, прости Господи! Один тільки чоловік із тих темниць вийшов так це козак Андрій Закривидорога — отой самий, що життя нашому гетьманові Михайлові в битві врятував!.. Тепер він знаєте де?

— А де? — поцікавилися Ляскало й Цабекало.

— Де?! Далеко! Не кожному треба знати! З найбільшим турецьким єнералом Бекіром—баші узвар їхній п’є! О! Шербет називається…

— Та ще в шахи грає! — додав Цабекало. — Раз—два — й мат!

— Е—е–е, чого не знаю, того не знаю!..

Випили ще, потім іще… Дід уже був зовсім готовий. Тепер можна було його відвести додому і взятися за діло, задля якого приїхали вони сюди.

Коли вони вже доводили діда до його хатини — а йшов він, вельми й вельми гойдаючись, бо кожного ж кроку перед ногою мов розверзалася прірва, — то побачили біля брами мовби дві постаті, які непомітно хотіли сховатися за кущі… Та, власне, й сховалися…

— А… — сказав сторож. — Та це ж святі отці—єзуїти, що вчора нашу Ганкусеньку поховали… Така гарна дівчинонька була… Така гарна! Мов жива… Тільки вже ніколи слова не мовить і очей не розплющить… Агей, отче Влязло? Отче Казимеже!

Ніхто не озвався. Мабуть, старий помилився. Привиділося п’яному…

Вони поклали діда хропіти, а самі негайно пішли назад, до осокора, де прив’язані були їхні коні, та до могили…

Озирнулися. Нема нікого. Тут же почали руками відгрібати землю з могили. Шкода, не взяли в діда лопати! А то б робота йшла швидше…

Нарешті, землю з дощок зсипано вбік. Тепер треба прибрати самі дошки!.. І це не забрало багато часу!..

І ось уже Яремко опускається в могилу. Ляскало й Цабекало допомагають йому спуститися. Руки в них міцні, мов зроблені з заліза. З такими руками нічого не страшно.

Яремко підіймає віко труни. Місяць заглядає зверху в яму і осяює бліде обличчя дівчини.

— Бібігулечко моя! — беззвучно кричить Яремко, нахиляється і обережненько виймає дівчину з домовини.

Відчуває: вона холодна, але вона не задубіла. Вона лежить, наче спить, але не дише. Вона мов жива, але серце в неї не б’ється…

— Бібігулько моя кохана, — шепоче він. — Що ж вони з тобою скоїли?

Він подає дівчину довгорукому Цабекалові, той, весь осяяний місяцем, підводиться на повен зріст. Яремко вилазить із ями — і тут Ляскало, підводячи коня, шепоче:

— Сідай! Сюди йдуть якісь люди — мабуть, гайдуки самого Сондецького. Ось тут — повалений паркан! Сідай на коня — і тією ж дорогою мчи — на Зарубинці. На горі почекай нас з годинку. Якщо захочеш… А ми тут їх притримаємо!

Яремко скочив на коня.

— Давай дівчину мою сюди, — простяг руку до Цабекала.

Легенька така, тендітненька… Не то мертва, не то спить… Боже, зроби все, щоб вона жила!..

Кінь обережно пройшов за повалену частину огорожі і тихенько пішов бур’янами…

— Стуй! Стій! — залунало іззаду.

— Стоїмо! — озвалися в два голоси Ляскало й Цабекало…

І задзвеніли шаблі… А їм у відповідь задзвеніли копита Яремкового коня… Місяць застрибав над головою, затріпотіли зорі в небесах.

А на цвинтарі бабахнув постріл. Потім — другий…

Він зупинив коня на горі. Хоч Бібігуль і була легенькою, та тримати довго її на витягнутих руках — справа не така вже й проста. Втомилися Яремкові руки…

Обережно зліз з коня, відніс дівчину на травичку. Потім зняв свою кирею, простелив на траві, переклав на неї Бібігуль.

Місяць світив з неба і так осяював її обличчя, що, здавалося, і зорі бачили його та милувалися ним.

Кінь стояв неподалік. Яремко розгнуздав його, пустив біля себе попастися, а сам сів біля Бібігуль.

Він дивився на її обличчя. Воно було спокійне, проте бачився Яремкові слід страждань, яких зазнала дівчина в Каневі. Що було з нею? Хто й як знущався з неї? Чому вона опинилася в темниці? Напевне, за те, що не підкорилася коронному стражникові, напевне, втекти хотіла…

— Бібігулечко моя, — шепотів він крізь сльози. — Ось ми й знову стрілися з тобою! Ну, прокинься! Ну, поглянь на мене, на свого Яремка! Я ж примчав до тебе, я ж тебе з—під землі дістав!..

«Ой, пізно, ой, пізно прийшов ти до мене, Яремку, — так здавалося йому, що вона відповідає. — Якби ти знав, скільки сліз я пролила, тебе чекаючи, скільки мук зазнала, оберігаючи вірність тобі! А тепер я лежу, мов мертва… А може, вже й ніколи не оживу!»

Він упав лицем на її груденята — так колись він падав у клуні, коли вони були удвох, щоб послухати, як б’ється її серце. Зараз серце мовчало, і від цього Яремкові було страшно. Він набачився вже смертей на своєму недовгому віку, і все ж кожна смерть була для нього і страшною, і неприродною, і несправедливою… Та найбільше він не міг повірити у смерть Бібігуль. Вона повинна жити, навіть якби для цього треба було віддати душу дияволу…

Гай—гай, згадував Яремко, що оповідав йому колись Петро Скрипник — о, той багато—багато знає! — як була у грецького співця Орфея, що жив давно—давно, кохана дружина Еврідіка. Любив він її над усе. І сталося лихо — захворіла й померла Еврідіка, забрали її грецькі боги на той світ. Довго молив Орфей своїх богів, щоб повернули йому Еврідіку. Дуже гарні пісні він складав, дуже сильно любив свою дружину — і змилостивилися тоді боги, сказали: йди, Орфею, на той світ, у темні підземні печери, забирай свою Еврідіку; тільки ж, коли вестимеш її нагору, на світло денне, то не озирайся, що б там не було; тільки так і виведеш Еврідіку на землю, до живих людей. Пішов Орфей на той світ, знайшов серед тіней свою кохану Еврідіку та й повів її на поверхню. Довго йшли вони темними печерами і от, нарешті, стали виходити на поверхню. Уже ясне світло сонячне ось—ось побачать! Радість охопила Орфеєву душу, пісня любові й життя в серці народилася, і як тільки побачив він сонце, то забув про все, обернувся до Еврідіки й закричав радісно: кохана, вже ось воно, сонце й життя!.. І тут почув він печальний стогін Еврідіки: навіщо ти озирнувся, Орфею! І побачив, що Еврідіка знову стала тінню й сумно—тяжко пішла назад, на той світ. І Орфей навіки залишився самотнім, осиротілим…

Коли Петро розказував цю легенду, Яремко слухав — та й усе. А зараз він плакав над долею Орфея й Еврідіки, лежачи головою на грудях Бібігуль…

Кінь сумирно пасся собі неподалік, місяць висів у небі, мов почеплений за невидимі струни до зір—цвяшків. Довкола було тихо—тихо, тільки зрідка форкав кінь та коники стрекотіли…

Уже минула година, а Ляскала й Цабекала не було…

Нічого, доведеться почекати ще… Може, там прибігло на кладовище з десяток чи півтора гайдуків пана Сондецького — то треба ж від них якось відбитися. У Ляскала й Цабекала — по два пістолі, шаблі в них гострі, руки сильні. Що—що, а битися вони можуть знаменито. І коні хороші в них — винесуть з будь—якої халепи…

Що ж це вони затримуються? Невже когось із них поранено чи, не приведи Боже, вбито?

Але — тихо!.. Здається, чути стукіт копит!

Так, це мчать Ляскало й Цабекало. Яремко відскочив до куща, вийняв свої два пістолі, перевірив шаблю… Ех, шкода, якби отим, хто женеться за Ляскалом та Цабека—лом, та кинути під ноги барило з порохом, та в порох той — палаючий гніт! Розкидало б їх усіх!..

Ляскало й Цабекало не зупинилися, хоч побачили Яремкового коня на умовнім місці. За ними двома гналися п’ятеро вершників. «Ага! їх п’ятеро, нас троє!» — подумав Яремко і, коли вороги порівнялися з ним, вистрілив по них із двох пістолів!

Тепер лишилося битися з трьома!

Яремко вискочив із шаблею на дорогу. Вершники, які промчали були повз нього, зупинилися, роздумуючи: чи йти на бій проти того — а може, тих? — що збив щойно двома пострілами двох гайдуків з коней, чи тікати з оточення, бо зараз розклад сил уже змінився!.. Вони вирішили таки повоювати з Яремком, та цієї миті на них налетіли Ляскало й Цабекало — і знову заграли шаблі, і знову з них посипалися іскри.

Яремко скочив на свого коня і помчав на підмогу. І — вдало! Врізав одному з гайдуків по правій руці. Не відрубав, але поранив, бо гайдук тут же випустив шаблю і кинувся назад. Ще через хвилину Цабекало умудрився штриконути гайдука в груди — та так, певне, вдало штриконув, що пробив йому кольчужку — і той завив, хапаючись за груди, а потім завив ще дужче: вся долоня була в крові!

Останній з гайдуків кинув шаблю і закричав: — Здаюся! Тільки не убивайте!

Його залишили жити. Тільки відібрали в нього коня. Та ще забрали коней у тих, кого Яремко збив двома пострілами. Ці гайдуки були живі, але рани в них були серйозні — довго доведеться лікуватися холопам Сондецького!

…І знову по дорозі від Канева до Києва застукотіли копита. Двадцять чотири копита…

Цабекало розповідав Яремкові, який тримав на руках найдорожчу свою ношу:

— Отож ми тебе відпустили, а їх, гадів, душ п’ятнадцять! Ну, отож і довелося повоювати! Трьох у яму скинули та дошками по головах дали — може, узавтра отямляться, десь п’ятьох чи шістьох шаблями попроколювали, двох з пістолів чи то поранили чи то постріляли… Ну, а далі вже було несила. Ми їх і вирішили заманити на гору, до тебе! Ми їх і підвели під твої пістолі та шаблю…

— Еге ж, — підхекнув Ляскало. — Усе просто, тільки трохи довше довелося битися — ніяк вони не піддавалися, ці чортові ляхи…

— Та які там ляхи? — це знову втрутився Цабекало. — Ті ж самі руські, як кажуть, люди, тільки ляхові служать…

Вони мчали нічним шляхом понад Дніпром, що виблискував під місяцем та зорями; мчали шляхом на Київ…

Ось уранці доїдуть до Зарубинець, переправляться поромом на той бік, а звідти додому, до Переяслава, — зовсім недалечко.

Яремко тримав на руках Бібігуль і боявся на неї дивитися — він усе думав, що може статися, як у міфі про Орфея й Еврідіку: озирнешся на кохану — і кінець!..