Розділ шостий (2 кн. 1 ч. Яром-долиною)

про те, як Яремко Ціпурина знову починає замислюватися над деякими незрозумілими речами

Шагін—Герай разом з рештками свого війська помчав на схід, а небавом перед розташуванням полку Мізерниці появилася орда Кантеміра.

Був ранок, трави були в росі, сонце світило косооко, по—татарськи, а Мізерниця сидів верхи і загадково ворушив своїм тонким вусом.

Ось під’їхали кантемірівці до Мізерниці. Сам Кантемір—мурза — здоровий, опасистий, лихоокий — підскочив на своєму коні до козацького полковника. А з ним — його сеймени, а за ним — турки. Еге—ге, та чимало турків у Кантеміра — прислали йому підмогу зі Стамбула. Не було б цієї підмоги — дідька лисого б переміх він Шагіна!

Як ото й годиться, почав Кантемір чемно вітатися, подарунки вручати козацькому полковникові. Вручає, а сам лихим оком дивиться. Шагін—Герай не вручав, йому було не до церемоній. А цей вручає…

Яремко Ціпурина — серед тих, хто стоїть неподалік від Мізерниці, полковника козацького. Павло Мізерниця — тонкий, стрункий, гарний, обличчям красивий, очима лукавий, — Кантемір одразу ж це запримітив. А лукавий очима Мізерниця мовби й не здогадується, що ж саме може цікавити Кантеміра. Та це ж і Яремкові ясно: чи післав своїх родичів до гетьмана Дорошенка Шагін—Герай? Якщо післав — то треба негайно мчати на Ор—Капу,[13] увірватися на плечах розгромленого Шагіна у Крим, захопити Бахчисарай. Що далі планував Кантемір, Яремкові не було відомо. Не було відомо йому, що на західному березі Чорного моря уже стоять галери з великою кількістю турецьких воїнів, що на одній з галер — колишній кримський хан Джанібек. Стамбул знову хоче його посадити на кримський престол. Не знав Яремко, що як тільки підійде Кантемір до Бахчисарая, то з західного берега Криму має відплисти швидкохідна галера з цією вістю — і тоді турецька ескадра, яка має на борту двадцять тисяч озброєних турків і хана Джанібека, рушить на Крим. Не знав про це Яремко, не здогадувався навіть про це. Йому здавалося, що тут усе простіше: Кантемір—мурза не поділив чогось із Шагіном; посварилися між собою двоє кримських можновладців…

Мізерниця про щось незначне говорить із Кантеміром, лукаво позирає туди—сюди, а правди татаринові не каже.

Сонце піднялося трохи вище, вже не так косооко, вже не так по—татарськи дивиться на землю. Мізерниця післав Яремка та інших молодих козаків — перевірити, чи стоять запорожці на своїх місцях, по своїх засіках та шанцях…

Метнулися молоді козаки та джури туди—сюди. За півгодини все перевірили, геть усе було, як і належиться. А Мізерниці на колишньому своєму місці вже не було: перебрався в намет вести переговори з Кантеміром. Не сам на сам, а ще з якимось третім чоловіком, який під’їхав з татарсько—турецьких лав уже після того, як Яремко та інші козаки поїхали виконувати дивне розпорядження пана полковника Мізерниці. Бачив того чоловіка звіддаля й Дери кіт. Ще й запитав у Яремка: а що, мовляв, Кантемір не вміє по—нашому чи Мізерниця не може по—їхньому, що їм іще й тлумач знадобився? А що Яремко міг відповісти? Нічого особливого, крім того, що Кантемір добре вміє руською мовою говорити, а Мізерниця непогано по—турецьки…

Цілу годину щось говорили між собою полковник і двоє бусурманів… А тим часом Шагін—Герай разом з рештками свого війська усе ближче й ближче був до Ор—Капу!..

Хитрий Мізерниця! Може, він морочить голову Кан—темірові, може, пускає пилюку в очі отому другому, що із мурзою зайшов до намету, а тим часом Шагін—Герай відривається від переслідувачів і має хоч якийсь виграш у часі! Якщо так, то нехай морочить, нехай затуманює Кан—темірові його немудру голову!..

Та ні, не такий уже він немудрий, цей Кантемір! Бачив його лихі очі Яремко! Хитрий Кантемір. Але хитрий і Мізерниця!

Через годину Кантемір та його «тлумач» вийшли з полковничого намету. Яремко здаля побачив, як скочили вони на коней. Опасистий Кантемір не скочив — влетів у сідло. Як птиця! Аж дивно при його тілі — важкому й неповороткому!

А супутник Кантеміра (чомусь край чалми впав йому на лице) хоч і тонший, хоч і легший, а проте не так хвацьки влетів на коня. Не татарин, видно, не татарин…

Шкода, лиця його Яремко не зміг роздивитися… А втім…

Скільки тисяч вояків у Кантеміра?! Ого! Хіба всіх роздивишся?

Хоч Петро Скрипник наказував: «Яремку! Вчись дивитися й запам’ятовувати! Навіть двадцять тисяч турків ітимуть перед тобою — дивись і запам’ятовуй! Згодиться! Кожне обличчя, кожна постать може залишитися в пам’яті. Отак поглянеш, а потім ніби забудеш; і раптом ні з сього ні з того стрінеш того чоловіка — і все згадаєш!.. Учись, Яремку! Для козака це необхідно! А для козацького розвідника — у стократ!» — «Та який же з мене розвідник?» — «Еге ж! А Кемаля Суса, сеньйора Гаспареоне, упильнував?!»

Яремко вирішив знову поглянути на двох вершників, які виїхали з намету Мізерниці.

Але вони вже змішалися з натовпом.

І все ж таки щось штовхнуло Яремка в серце…

Орда Кантеміра розтягнулася повз козацький полк, що стояв на узгір’ї. Яремко дивився на вершників і думав, що дуже нелегко доведеться Шагінові разом з його братом Магометом, ханом Криму. І ще він думав про те, що недаремно гетьман послав їхній полк сюди. Напевне, доведеться козакам утрутитися в міжусобицю, яка розгоряється в Криму між Шагіном та Магометом з одного боку і Кантеміром та Джанібеком — з другого.

Яремко не знав, що Дорошенко доручив Павлові Мізерниці разом з його полком пройти далі на захід — до самого Дунаю, перейти ріку і розвідати, що робиться на західних берегах Чорного моря…

Дорошенко — цього не знали ні Мізерниця, ні тим більше Яремко — отримав сигнал від козацького агента у Стамбулі, що треба остерігатися нового морського походу турків на Крим, на допомогу Кантемірові. Не знав тільки Дорошенко, звідки буде той похід — зі Стамбула чи з якогось іншого місця. У Стамбулі було ніби спокійно, — але це не означало мир. Турки вміли проводити свої операції приховано. Щоправда, й козаки вміли розгадувати турецькі таємниці…

Орда Кантеміра йшла і йшла повз козацький полк — і, здавалося, немає їй кінця! Велика сила йшла, добре вишколена! Їхали сипахи,[14] красуючись своєю зброєю та кіньми. Їхали яничари, поміж яких особливо виділялися чауші[15] які й на марші слідкували за порядком, не спускали колючих очей з вояків, весь час сподіваючись, що вони зрадять, злякаються, хитритимуть.

Диво дивнеє — вся орда пройшла перед очима Яремка, але він уже більше не побачив того чоловіка, що був разом з Кантеміром на переговорах у Мізерниці. Мов крізь землю той чоловік провалився…