Мотря Омелянівна – це рідна бабця моєї дружини. Минуло вже багато років з того часу, як вона пішла з життя, але ми ще й сьогодні частенько згадуємо її, а особливо тоді, коли у спогадах повертаємося в дитинство чи попадаємо в якусь кумедну ситуацію. Вона була, здається, втіленням вікової мудрості нашого народу, носієм його найкращих рис. Я ніколи не чув, щоб вона лаяла чи ображала когось, не розповідала такого і дружина. Більше того! Коли баба Мотя потрапляла в кумедну ситуацію (чи сама створювала її), то разом з усіма щиро сміялася над собою і своїми вчинками, не ображалася навіть тоді, коли хтось починав під’юджувати її чи відпускати якісь шпильки. Сміялася разом з усіма.
Дивлячись на неї, я завжди захоплювався незнищенним почуттям гумору, притаманним нашому народові. Впродовж тривалих лихоліть голодоморів, репресій, розкуркулювань і колективізації він, як терплячий віл, тягнув своє ярмо, щедро поливаючи потом і кров’ю рідну землю-годувальницю. Мабуть, ота схильність до посміху, до тонкого відчуття гумору і допомогла йому вистояти під жорстокими ударами долі на протязі століть. А їх, тих ударів, випало йому ой як багато! Мене завжди вражала незлобивість і делікатність веселої народної мудрості стосовно оточуючих і самих себе і в той же час – вбивча іронія і сарказм по відношенню до недругів.
Ці риси були притаманні і бабі Моті. На перший погляд здавалося, що живе вона безтурботно і безбідно, що все у її житті складалося якнайкраще, а негаразди і напасті якось оминали. Насправді ж нужди і горя зазнала вона, як кажуть, під зав’язку. Виросла в багатодітній сім’ї, до школи не ходила, але самотужки навчилася читати і писати, наглядаючи по черзі за трьома онуками-школярами. Коли заходила мова про її освіту, вона зі сміхом говорила, що закінчила «аж три перших класи!».
Крізь зовнішню безтурботність баби Моті іноді проглядала її філософська сутність. Про звичні і прості речі вона уміла сказати якось особливо по-своєму. Одного разу я запитав її, чи то правду кажуть, що старі люди не бояться смерті? Сьогодні розумію, що питання було, м’яко кажучи, не зовсім тактовним. А тоді, у двадцять з чимось років, здавалося неймовірним, що хтось може не боятися померти. Ми ж насправді не віримо лише в свою смерть – померти може хто завгодно, тільки не ми… Так от, на моє не дуже розумне питання баба Мотя відповіла мудро і просто:
— А чого її, смерті, боятися? У світі все народжується і вмирає. Коли усвідомиш це – тоді не страшно… Жаль тільки, що там оцього всього не буде.. - вона повела рукою довкола і ніжно погладила верхівки споришу, що буйно розрісся у дворі, підступивши до останньої сходинки ганку, на якій ми сиділи.
Вона інтуїтивно відчувала себе невід’ємною частиною природи і при нагоді завжди казала:
— Сонечко світить для всіх, і для мене. Пташечки співають для всіх, і для мене…
Уміла баба Мотя і насмішити. Виходило це у неї невимушено і «незаплановано». Була великим майстром перекручувати слова, особливо складні для вимови та іншомовні. Так, наприклад, слово «трансляція», вона перекрутила так, що я й не наважусь його відтворити. Радіо тоді тільки входило в наше життя. Баба Мотя дуже раділа, коли до її хати протягли дроти і повісили в кімнаті чорну тарілку-гучномовець. З тим «прогресом» в нашому селі, як і в інших селах, мабуть, було чимало смішних придибенцій. Мій менший брат, наприклад, якось вимагав вимкнути радіо, бо йому, бачте, потрібно вже йти до школи і він хоче дослухати радіопередачу, коли повернеться. Розповідали і про такий випадок: одній бабці провели радіо. Вона слухала його цілий день, а о 12-й ночі воно вимкнулося. Бабця вклалася спати. О шостій годині ранку гучномовець раптом загорлав:
— Доброе утро, товарищи!
Перелякана старенька схопилася на ноги:
— Здрастуйте! А куди це ви так рано?
Можливо, це анекдот – надто вже кумедно виглядає ця ситуація. Але ж всі анекдоти беруться з життя!
Розповідала моя дружина. Баба Мотя збиралася «в город». Ми жили на околиці районного містечка в Кіровоградській області і коли комусь потрібно було йти в центр, то казали, що йдуть «в город». До того «центру» було кілометрів зо два з половиною. Дружина, тоді ще школярка, попросила бабу Мотю зайти в книжковий магазин і купити підручник з тригонометрії, якщо він буде в продажу. З шкільними підручниками тоді було сутужно. Слово «тригонометрія» для баби Моті виявилося надто складним і вона запитала продавця, чи є у них «три геометрії в одній книжці»? Той довго не міг второпати, яку книжку шукає баба. Нарешті з допомогою інших покупців установили назву підручника і продавець заспокоїв бабу Мотю – немає! Коли вдома вона розповіла про ті «три геометрії», сміялися всі до знемоги. Сміялася і сама авторка нового підручника.
Десь на початку п’ятдесятих років до нашої «глибинки» дісталося таке «чудо» прогресу, як керогаз. Ці «кухонні комбайни» стали витісняти традиційні примуси і господарки, у розпорядженні яких вже були керогази, на володарок примусів дивилися зверхньо і з погордою. Мудре і незрозуміле слово «керогаз» для баби Моті виявилося чужим і несприйнятним. Вона трансформувала його у «кіровоград». Все стало просто і зрозуміло: запалила «кіровоград» - і вари борщ на здоров'я!
Так же хвацько розправилася вона і з незвичним для неї «трансформатором». Річ у тому, що електромережі того часу в нашому «городі» були слабенькими і напруга «гуляла» як їй заманеться. Телевізори (у кого вони вже були) працювали дуже нестабільно і для підтримання напруги в нормі потрібно було використовувати автотрансформатор. Так от цей клятий електротехнічний прилад ніяк не давався бабі Моті!
— Трас…транс… трансмаркс…маркс… Трясцяматері!!!
Але вершиною словотворчості баби Моті став звичайнісінький руберойд. Дід Юхим – чоловік – задумав будувати якийсь сарайчик. Для покрівлі потрібен був отой універсальний будматеріал. Якось, коли баба Мотя йшла у «город», дід Юхим сказав, щоб вона зайшла в госпмаг і дізналася, чи є у продажу руберойд. Якщо є, то він поїде колгоспною підводою і привезе.
Зайшовши до магазину, баба Мотя звернулася до продавця:
— Дядьку, у вас геморой є?
Ошелешений продавець витріщив очі:
— А у вас, бабо, він є?
— Якби був, то я б у вас не питала! Мені сарай треба покрити!
— То, мабуть, вам руберойд потрібний?
— А я що кажу? Я ж і кажу «геморой»!
Продавець і присутні покупці падали від сміху. А ми з дружиною ще й сьогодні регочемо, коли згадуємо бабу Мотю та руберойд, хоч минуло з того часу вже півстоліття…