Був у нас начальник штабу підполковник Ш. Серед інших він вирізнявся – як би його делікатніше сказати – своїм не надто високим інтелектом. В армії таке буває. Та, зрештою, не тільки в армії… Дивишся – людина обіймає високу й поважну посаду, а в голові у неї – все, крім розуму… Так от цей підполковник якось устругнув таку річ, що над ним сміялася ледве не вся «несокрушимая и легендарная».
А було так. Наша військова частина очікувала відвідин одного з дуже високопоставлених керівників Радянського Союзу. Як це зазвичай робиться в таких випадках, десятки поважних військових і цивільних чиновників цілими зграями щодня почали відвідувати частину, нишпорити по всіх закапелках і владними перстами тикати на все, що лежало, стояло і висіло:
— Викинути!
— Переставити он туди!
— Повернути на місце!
— Зняти!
— Повісити!
Хтось із тих чиновників раптом згадав, що високий гість дуже любить сірий колір. А всі коридори й панелі в службових приміщеннях нашої досить таки великої технологічної споруди були пофарбовані у світло-коричневий! Команда «Перефарбувати!» не забарилася. Здійнялась паніка: це ж потрібно було десь роздобути кілька тонн сірої фарби! Та ще ж і негайно – до приїзду ясновельможного керівника залишалися лічені дні. Виручили нас моряки сусідньої військово-морської бази. Тієї фарби в них було – хоч залийся! Виявляється, бойові кораблі фарбують саме в такий колір – «шаровый», не знаю, як це буде українською…
Робота кипіла вдень і вночі. Тягали, кантували, розкопували й закопували, прибивали, відривали, свердлили, фарбували…Сотні солдатів і офіцерів раптом стали землекопами, вантажниками, малярами, штукатурами і т. д. Наші «консультанти» вже й самі, здається, не знали, що б його ще вдосконалити, переробити, відірвати чи повісити.
Остаточні оглядини, так би мовити, «зачистку», робив генерал з Москви. Йдучи зі свитою довжелезним коридором підземного поверху нашої споруди, він раптом зупинився і тицьнув пальцем у бік ніші в стіні:
— А це що таке?
Командир частини, затинаючись, став пояснювати, що за генеральним проектом у цій ніші мали бути встановлені автомати газованої води для особового складу, але хтось у високих штабах вирішив, що не варто створювати для солдатів такої розкоші. Автоматів не дали, а ніша зосталась. Генерал був налаштований рішуче:
— Замурувати!
Командир взяв під козирок. А про себе вже вирішив: «Проб’ємо двері з сусіднього приміщення і буде якась комірчина для приладів чи інструменту». Але то все буде потім, а зараз головне – швиденько замурувати цю кляту нішу. Справа закрутилася. Наносили цегли, приготували швидкозастигаючий розчин (бо цейтнот же страшенний!), складували все це в ніші, щоб не захаращувати коридор, вкрутили потужну лампочку, відшукали солдата-муляра і наказали:
— Давай!
Той дав. За якусь годину стінка виросла метрів на півтора. Та ніша була метрів зо два шириною і трохи більше двох висотою.
І ось тут, нарешті, з’являється на сцені герой нашої оповідки підполковник Ш. Заклопотаний і затурканий остаточно, він кудись чимчикував коридором, поки не порівнявся з нішею. Зупинився, якусь хвилину спостерігав за роботою солдата, а потім «завівся»:
— Хто ж так цеглу кладе?! Де ти вчився? Ти ж уявлення не маєш, як це робиться!
Забувши, куди і для чого йшов, видерся на стінку, зіскочив до солдата в нішу і почав учити його мистецтву мулярства. Учень виявився тупим і нетямущим. Начальник штабу кілька разів пояснював йому, як потрібно вести кладку, повертав і знову виривав із рук солдата кельму і, нарешті, «зірвався»:
— Геть звідси! Я сам доведу справу до кінця!
Солдата як вітром здуло. Та він, мабуть, не дуже й переймався – начальству видніше…
Закінчивши останній ряд кладки, підполковник зіскочив з табуретки, переставив її до протилежної стінки ніші, всівся і з насолодою запалив сигарету. Помилувався бездоганно виконаною роботою і раптом згадав, що йому давно вже потрібно десь бути… Схопився на ноги і вирячив очі:
— А як же вийти звідси?
Розібрати кладку він уже не міг – і розчин був швидкозастигаючим, і стінка змурована на совість, і ніякого інструменту, крім кельми, не було. Як він кидався на ту перегородку – можна тільки уявити…
Прийшли «штукатури», почали замазувати свіжу кладку, за ними вже стовбичили «маляри» зі своєю «шаровою» фарбою. Мабуть, той підполковник і волав про допомогу, але весь наш підземний поверх був нашпигований різним електромеханічним обладнанням – холодильними агрегатами, дистиляторами, різними генераторами, вентиляторами і т. п. Все це ревло, гуло, завивало, тряслося і слабенький голос начальника штабу за перегородкою безнадійно губився в такій какофонії… Коли його почали розшукувати всерйоз, то згадали про солдата-муляра, з яким його бачили востаннє. Той і розповів, що мав намір перед закінченням кладки вибратися з ніші в коридор з необхідним мінімумом цегли та розчину і вже звідси закінчити роботу, щоб таким чином забезпечити чистоту і не дратувати «консультантів» з високих штабів. Але не встиг – підполковник прогнав його. Де зараз начальник штабу – він не знає…
Зібралися біля перегородки, вже заштукатуреної і пофарбованої. Почали стукати в неї, гупати і, нарешті, почули у відповідь слабенькі глухі викрики.
Після того, як роздовбали отвір в стіні, начальник штабу виповз під ноги командира частини, намагаючись щось пояснити. Командир сердито сплюнув убік, дуже коротко й неконкретно висловився про подію, а потім ще додав:
— Це ж треба бути таким кретином…
Скрушно махнув рукою і побіг далі щось організовувати, контролювати, діставати і т. п. День приїзду високопоставленої особи стрімко наближався.