“Заблукало мале віршеня
Поміж трав, поміж квітів у полі.
Хлопченя ти моє, зайченя...
...Хай з тобою росте бусленя,
Що лишилось без неньки одненьке...
Вітровій літаки зупиня,
Холодінь, людям нікуди дітись.
На порозі стоїть віршеня –
Привело бусленя обігрітись.
Валерій ГУЖВА”.
Десь пропало моє віршеня,
Поміж квітів і трав заблукало.
Я гукав: “Хлопченя! Зайченя!”
Та воно, заховавшись, мовчало.
Відпустив я тебе, віршеня,
Де ж тепер, бідолаху, шукати?
Може, зараз ти з тим бусленям,
Що лишилось без мами і тата...
“Де ти, де?” – я гукаю щодня,
І знічев’я гортаю журнали.
Зирк! В однім з них моє віршеня.
- Як сюди ти, - кажу, - приблукало?
А самому аж подих спиня
І від радості нікуди дітись...
А воно:
- Та одне бусленя
Привело до журналу погрітись.