Пропаще віршеня

“Заблукало мале віршеня

Поміж трав, поміж квітів у полі.

Хлопченя ти моє, зайченя...

...Хай з тобою росте бусленя,

Що лишилось без неньки одненьке...

Вітровій літаки зупиня,

Холодінь, людям нікуди дітись.

На порозі стоїть віршеня –

Привело бусленя обігрітись.

Валерій ГУЖВА”.

Десь пропало моє віршеня,

Поміж квітів і трав заблукало.

Я гукав: “Хлопченя! Зайченя!”

Та воно, заховавшись, мовчало.

Відпустив я тебе, віршеня,

Де ж тепер, бідолаху, шукати?

Може, зараз ти з тим бусленям,

Що лишилось без мами і тата...

“Де ти, де?” – я гукаю щодня,

І знічев’я гортаю журнали.

Зирк! В однім з них моє віршеня.

- Як сюди ти, - кажу, - приблукало?

А самому аж подих спиня

І від радості нікуди дітись...

А воно:

- Та одне бусленя

Привело до журналу погрітись.