Розділ шостий (Грає синє...)

у якому герой більше думає, ніж діє; а втім, це не так уже й погано…

Граф Олександр осадив коня і пильно подивився на Петра.

— Чого засумував? — запитав він. — Ось уже третій день сумуєш…

— Га? — мовби прокинувшись від глибокого сну, кинувся Петро.

— Сумуєш чому? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…

— Тридцять літ… — У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, — тьмяно й важко, мов розплавлене олово. — Додому рвався… А що таке: додому? І де воно оте: додому?

Граф Олександр спохмурнів. Звузились чорні очі.

Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, співучу, зоряну Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її собі, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Вкраїну.

Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні; на моїй Україні не такі!»

Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!»

Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!»

Чув недолугі пісеньки й побрехеньки і думав: «Еге, а як співають і розповідають у нас!»

Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой у нас, на Вкраїні, так там усюди сади квітують!»

Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…

І от він приїхав додому. Першим стрів його шинкар Лейба, якому нема ніякого діла до того, що ти вимріяв у муках тридцятирічної недолі. А потім — кілька зарозумілих польських панків. І аж потім — Сугаки.

Він заскочив туди на якусь лише годинку — збрехав графові Олександру, що сюдою — найкраща дорога до Києва.

Треба ж було ото статися, що граф Олександр і його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.

Двоє чорних волів з білими зірочками на лобі тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як місяць, дід з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив—вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався — і сльози, мов іскрини, бігли по його щоках.

Вершники зупинили коней, спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.

Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч кого—небудь… І — не пізнавав. Ішли якісь чужії люди, що не знали його, Петра Скрипника… І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани.

— Кім бу?[88] — запитав він пошепки в людей, забувши, що це — рідний край й що тут треба говорити по—рідному.

Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий—престарий дід.

Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, став виводити:

— Ой же господи мій милосердни—и–ий…

Та й сестричко моя рідне—е–е—сень—ка…

Та й чого ж то ти закрила свої очень—ки—и…

Та й вони ж тепер не бачать ні ясно—о–го дня…

Та ще й темно—ої ні—і–іченьки…

Жінка замовкла, мов їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу—білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.

— Хто це? — прошепотів він.

Люди німували, наче змовилися не казати чужому чоловікові жодного слова.

Ось уже пройшли останні.

— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.

— Поїхали далі, — мовби не почувши Йованових слів, сказав Олександр.

Вони посідали на коней і помчали в село. Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з—під кінських копит. Вулиці розкручувалися й розкручувалися перед очима.

«Де ж це було наше дворище?» — шарив—видивлявся напруженими очима Петро.

Все навколо мовби поменшало, змаліло й зміліло… Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялись тут старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь—яка яблунька постаріє… Десь тут відрубали голову попові — як це його звали? Боже ж ти мій, жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім'я… Тут же й Никодима—бідолаху… І Тодорові руки відрубали.

У Петровій голові ожив бумкіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня.

Чи не богомаз Тодор Трагіра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах — безум? Чому він сміється, як дурний Дода — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову, мов галку?

Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З—під хліва озвався собака, задзвенів ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.

— Кім бурада?[89] — вигукнув Петро і відчув, як йому сухо стало в роті. Стільки літ був у Туреччині й тепер завжди, тільки—но розхвилюється, переходить на турецьку мову.

— Гей, хоч хто є? — знову вигукнув Петро. І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з'явилося дівча років сімнадцяти.

— Добридень, дівчино! — закричав Петро.

— День добрий! — відповіла дівчина.

— Чи не дала б ти води напитися?

— Води? — на хвилину вона мов замислилась. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?

— А що — кричу?

— Та трохи…

І — шаснула в сіни.

— Злазьте, хлопці, — по—турецьки звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду. Джузеппе, Йован, Олександр зіскочили з коней. Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.

— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.

— Галя.

— А чия ж ти?

— Шлапакова.

— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але згадати не міг.

— Ну… Шлапака Демида… коваля…

— То він, Шлапак Демид, тут живе?

— А то хто ж? — здивувалась дівчина.

— А…

Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце; довгі кучеряві «оси, а в косах — квітки. І — малесеньке родименятко на лівій щічці.

— То, кажеш, Галя Шлапаківна? — усміхнувся Петро.

— Та не Вівдя ж…

Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.

Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.

— Я зараз вам свіжої принесу.

— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це найкраща.

— Та ну вас, — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.

Червона пелюсточка плавала в корці, мов манюній човник у морі. Сонце світило в прозору воду і на дні червонясте від тієї пелюсточки відблискувало.

Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного вусатого дядька.

— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.

— Я живу сімнадцять літ, — блиснула перловими зубами дівчина.

— А батько? Чому я не пам'ятаю його?

— Бо батько — сам лядовський.

— А… З іншого села.

І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:

— А кого то сьогодні ховають?

— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…

— А чом у церкві не дзвонять?

— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол.

— Як то — заборонила? За яким правом?

— А хто теє право питає? Помовчали.

— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий… Обличчя дівчини спохмурніло.

— Убогий один… Він у нас живе, он у тій хатині.

— А без рук чому?

— Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось…

— Як то — за щось? — аж розсердився Петро. — Ім'я в цього чоловіка яке?

— Тодором звуть… Але на селі всі його дурним Додою дражнять.

Петро здригнувся.

— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодорові—богомазові тільки руки повідрубували!

— Не знаю, я при тім не була, — відповіла дівчина.

— Та вже ж — не була…

— Слухай, Петре, — обізвався по—турецьки Джузеппе, — доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити.

— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?

— Не знаю, — похитала головою дівчина.

— Та як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки повідрубували, а ти про це нічого не знаєш!.. Та ти бачила його ікони?

— А де?

— Ну в церкві?

Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом—дзвонарем ще тридцять літ тому… Нова церква стояла праворуч на горбі.

Похилив голову.

— Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?

— Та нічого, нічого, дядьку, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я здогадуюся, хто ви такий…

— Хто?

— А ви з турецької неволі втекли… Так?

Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, кліщами стисло йому горло, а перед очима потуманіло—попливло.

— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять.

Туманіло—пливло перед очима. Зціпив зуби до болю.

— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть… Царство їм небесне.

— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино… Дай—но ще водички…

Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.

— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон—Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Вкраїну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…

— Де ж вони всі?

— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.

— Живий?

— Не знаю… — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах…

— А ви ж як? Маєте жінку, дітей?

Всміхнувся гірко Петро. Та відповів за давнім козацьким звичаєм: витяг наполовину з піхов шаблю і промовив:

— Оце моя жінка…

— На Запоріжжя їдете?

— Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навідатися додому…

— Будь ласка, раді будемо.

— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…

— А що казати батькові?

— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат… Ну, бувай! — і він скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сідла.

— Слухай—но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?

— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.

— Яка ще казка?

— Про його скрипку. Що він заповів поховати її разом з дим, а сам дідькові продав душу, та як умер, то його тіла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Розтоптану…

— Ну і…

— Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час туди носить, на тую скрипку, каміння. Цілу гору каміня за тридцять літ наносив.

— Як же він носить?

— А так… Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — так кажуть про те місце, але воно якесь чудне… Буває, що вночі там виє, мов скрипка плаче—грає… Чи нечиста, прости господи, сила?

Петро знову скочив у сідло, аж кінь боком—боком пішов.

— Бувай, молода, не забувай!

— Не забу—у–ду! — махнула вона рукою.

І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси, що впала була у відерце. Скрипник провів рукою по вусах та щоках й намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він ще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…

«Тридцять літ по світах вештався, але знав: є на світі Сугаки — моя батьківщина. Думав: умирати буду — сюди приїду, бо то — моя земля. І от — приїхав. І нічого, нічого немає того, що в'язало мене з нею…

А все одно — п'єш рідну воду і плакати хочеться!»

Вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.

Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібною риссю. Олександр і Петро сиділи наче влиті, Йован і Джузеппе помітно підскакували, й це діло ні їм, ні коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по—хлопчачи ліктями.

Петро якось озирнувся на молдаванина і мимоволі засміявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дриґав ногами і щось наспівував собі під ніс.

— Що ти, Ионе, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — сказав Петро.

Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…

— Та заспівай, я ваших пісень не знаю. Ион трохи подумав, а потім, ще дужче почервонівши, попросив:

— Відверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.

— А ти мені розкажеш.

Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.

— Ви знаєте, дядьку Петро, про що я співав?

— Мабуть, про любов.

— Еге…

— Я тобі можу навіть розповісти, що діється в твоїй пісні. Хлопець каже дівчині: у тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися. Хлопець дівчині каже: в тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…

Йон засміявся:

— Не так…

— Я тобі дам не так! — визвірився Петро. — Все так. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий ним Трієст і донью в білому у вікні; Йованові згадалися дівчата—чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькій кам'янистій стежині; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…

А Петрові привиджується родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою.