з якого читач довідується про вельми таємну і вельми важливу бесіду.
—Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі залізні двері.
Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним — Петро.
У невеликій темній келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.
— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно і поцілував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме.
— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? — мовив сивий чоловік Олександрові. — Скажи мені…
Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав…
Він підвівся з коліна.
— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само рівно сказав Йов Борецький.
Сідаючи, Петро обдивився келію. Стіни темні, похмурі, як і в Цетинському монастирі, темна ікона в кутку, лампадочка, що ледь—ледь освітлює святий лик. Та ще — книги. Ціла стіна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою.
Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, що прославився далеко за межами своєї землі мудрістю, проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано бореться проти унії, сіє освіту на Україні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то є справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже…
Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати в кузні й рубатися в бою.
— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький, — та хочеться мені послухати з твоїх вуст твою розповідь. І тебе послухаємо, — перевівши погляд на Петра, додав митрополит. — Можете говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по—турецьки чи по—польськи, по—французьки чи по—сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.
— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закручено, і Петро навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.
— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.
— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженні звали мене Ях'єю. Я — син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани—хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався в Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько вмер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всіх своїх можливих суперників. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати — гречанка Єлена — разом з євнухом Махмудом та нянькою—рабинею Устею вирішили мене врятувати. Темної ночі ми втекли з палацу на корабель — і через кілька діб плавання по бурхливому морю прибули до Болгарії.
Олександр витер піт з чола — йому згадалися ті страшні дні й ночі, свист вітру, тріск дощок та бабахкання вітрил…
— Продовжуй, сину мій, — тихо мовив Йов.
— І от, діставшись до Болгарії, ми всі пішли пішки через гори, минаючи турецькі пости. То була дальня, тяжка дорога, в якій, захищаючи нас, загинув болгарин Махмуд. Голодні й змучені, ми прибилися до Чорногорії. Хоробрі чорногорські воїни підібрали нас, коли ми чекали на холодну й голодну смерть… Я був тоді малий, і все це пам'ятаю погано… Пам'ятаю ще — ми в Цетинському монастирі. Там я виховувався серед ченців і воїнів. Це були суворі й сердечні люди, які боронили свій край від яничарів.
Олександр зробив невелику паузу. Він шукав слів, які були б найвиразнішими.
— Ну, там мене й охрестили — назвали Олександром; з огляду на моє високе, — тут Олександр криво всміхнувся, — походження, надали мені титул графа Чорногорського. Я зненавидів турків, отче! Тяжко було мені думати, що й я — турок. Коли я охрестився, мені здавалося, що все минуле — то поганий сон. Та ні! Ніякі перехрещення й відхрещення, преподобний отче, не виривають кореня людини… Пам'ятаю, як прийшла вістка про те, що яничари загатили вбитими дітьми цілу річку. Як закричали тоді ченці й воїни! І як хтось гукнув: «Наші діти гинуть, а оце турченя — навіщо воно живе?!» Тоді архієпіскоп Душан ухопив мене на руки й заплакав. І сказав усім, що я — християнин Олександр Чорногорець… Я вивчив сербську й болгарську мови, навчився розмовляти по—італійськи, по—грецьки, по—українськи. Я навчився латини. Мої чорногорські друзі, які всиновили мене, добре подбали про мою освіту. Я вчився в Італії, в Болоньї. Якщо пригадуєте, понад сто літ тому там учився й був професором, а далі й ректором славний земляк ваш — українець Юрій Дрогобич…
— Чимало чув про Дрогобича… Славний муж землі нашої, — озвався Йов. — Шкода, що не своїй землі світильник мудрості він ніс…
— Та й як же? Тоді Київ димів руїнами…
— Продовжуй, сину мій… Те, що ти говориш, дуже цікаво…
— Я ненавидів турків, отче. Коли був молодий, молив Всевишнього, аби послав він на них мор страшний — щоби вимерли вони до одного й сліду не лишили на землі. А вві сні бачив Трапезонт, і снилась мені турецька мова, і з криком «ана!» я прокидався — кликав свою матір по—турецьки… Я вивчився, я був при дворах багатьох європейських королів. Я мав — і маю — багато друзів, я розумівся — й розуміюся — на придворних інтригах і на всесвітній політиці. Я маю й ворогів, які називають мене самозванцем—авантурником. Але я — чесна людина. Не раз доводилося мені брати участь у боях за того чи іншого короля. Я нажив маєтностей, я набув досвіду. В мене — славний титул. Та хоч як старався забути свою батьківщину і проклинати її — не міг її забути. Не міг її проклинати. Бо я — османли, панотче, я син своєї землі, свого народу… Але що зробити, щоби мій народ перестав бути бичем і прокляттям інших народів? Я довго думав про це…
Олександр важко передихнув.
— Я прийшов до вас, як бачите, не сам. Разом зі мною прийшов сюди мій український побратим Петро Скрипник. Саме йому належить ідея, яку я хочу здійснити з божою і вашою, отче, поміччю.
Петро сидів, роздивляючись свої здоровенні долоні, наче мовилось не про нього, а про когось третього.
— Я скажу цю ідею в кількох словах… Зараз у Європі немає такої сили, яка могла б протистояти османській навалі. Якби Європа — маю на увазі Іспанію, Францію, німецькі держави, Англію, Португалію та інші країни — об'єдналася, вона б щось могла вдіяти… Щоправда, турки били й об'єднані сили…
Олександр замовк, мов збирався з думками, хоч він говорив давно вже обдумане, вивірене, зважене.
— Але є сила, якої туркам не поталанило розбити ще жодного разу. Це — хоробре запорізьке воїнство. Вся Європа ось уже яке десятиріччя не спускає своїх захоплених очей з цих лицарів, які уособлюють у собі все краще, на що здатний ваш мудрий і мужній народ. Саме вони, ці лицарі, — якщо, звісно, вони погодяться, — можуть зробити свій вирішальний внесок у справу миру й спокою… Зрозуміла річ, європейські держави допоможуть, але головна сила — запорожці… Тим більше, що зараз обстановка вельми сприятлива.
— Для чого? — спитав Йов.
— Для того, щоби я, Олександр Чорногорський, став султаном Ях'єю.
— Знаю про це твоє бажання й вітаю його, — мовив Йов.
— Як вам добре відомо, зараз у Туреччині сталися великі зміни. Після поразки в Хотинській війні Османська імперія зазнала великого внутрішнього потрясіння. Перед тим, за яких десять літ, Туреччина кипіла в повстанні Каландара—огли, Петро Скрипник, до речі, був з Каландаром… То було повстання, як у Московії повстання Болотникова чи й страшніше…
— Ти добре знаєш сьогочасні події…
— Навесні цього року повсталі яничари скинули з трону молодого султана Османа Другого. На престолі нині мій племінник — дурноверхий Мустафа, який веде Туреччину до катастрофи. Він і раніше — до Османа — правив Туреччиною, і ви знаєте, що то було за правління. Знаю я, що там знову готуються розпочати війну з Персією. Наче мало тих втрат, яких зазнали в Хотинській війні… Турецький трон, по суті, порожній, його треба просто відібрати в Мустафи… І мусить це зробити справжній спадкоємець… Ви чудово розумієте, що в разі здійснення нашого плану всі сусідні народи — і передусім народ український — матимуть те, про що вони стільки десятиріч марно мріють, — мир…
Олександр замовк.
— Так, для нас це питання чи не першорядної ваги, — погодився Йов Борецький. — Я багато думав про це, як тільки довідався, що є на світі султанський син Ях'я. Ми не можемо не цікавитися, кому належатиме узавтра султанський трон. Ми кревно зацікавлені, щоб правили Туреччиною люди розумні й доброзичливі. Але, — Йов Борецький розвів руками, — не все в силах наших… Хоча, ти ж, певне, добре знаєш, сину мій, як українка Роксолана надоумила великого Сулеймана Законодавця не воювати проти України. Сорок літ турки не йшли проти нашого народу. І, певне, саме тому так розквітла ваша держава, ремеслами своїми, а не зброєю дивуючи світ…
— Саме так я й думаю, — мовив Олександр. — Саме тому я приїхав на Україну — просити допомоги в козаків. Річ не тільки в тому, що козаки — найдужча, наймогутніша сила, а в тому, що саме українці мусять бути зацікавлені в торжестві нашого задуму. Бо, — тут Олександр зробив невеличку паузу, — українській людності є за що боротися і всередині своєї держави. Якби не потреба щороку відбивати турецькі й татарські напади, козаки давно б уже визволили Україну з—під влади польських королів… Якщо мені вдасться посісти належний мені трон, така можливість буде забезпечена…
— Так, сину мій, — задумливо, взявши в долоню бороду, сказав Йов. — І про це ми думали. І бачу — твої думки збігаються з нашими… Ти не живеш на Україні, але ти знаєш, що робиться тут. Над нашим народом нависла загроза окатоличення, спольщення, морального знищення. З одного боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку — щоб поляки не задушили. Між двома страшними силами вже не одне сторіччя стоїмо. І поки що тримає нас господь на світі. Спасибі йому, що дав нам мужність і мудрість! Скільки світлих умів наших погинуло в боях… Скільки світлих умів наших не нашими стали… Зодчі й ремісники в Туреччині — звідки вони? З України. Медики, філософи, географи в Європі — хто вони? Українці. Запитай на будь—якому галеоні, що возять з Нового Світу злото іспанцям та португальцям, чи є там українці — і почуєш: є! Запитай У будь—якого короля Європи, яких воїнів він би хотів мати. І почуєш: козаків… Чому ж на рідній землі слово українець лайкою стало? Чому на рідній землі все, що має талант, мусить або загинути, або сполыцитися? Що таке нині Україна? Польське подвір'я. Ми не маємо права зватися людьми. Ми мусимо перекидатися в католицтво, спольщуватися — і лише тоді нами будуть задоволені. Наші думи і мрії топчуть, нашу людність гнітять, а на наші святині плюють, мов на поганські капища та ідолища…
— Знаю й це…
— Мало знати, — аж скрикнув Йов. — Ми мусимо всі боротися проти найпідліших кайданів — унії. Це — як павутиння душі. Під машкарою вічної унії, себто спілки, єднання, навіть любові, нашим людям прищеплюють ненависть до своєї віри, мови, слави. Це робиться нахабно й підло. Це здійснюється силою й хитрістю. Католицтво впроваджується всіма засобами. Польські королі та ксьондзи мріють про той час, коли всі українці забудуть, хто вони такі. А коли який сарака заїкнеться про волю й незалежність, тут же його затюкають філозопи з Варшави, та є доморощені, продажні, які, бач, звідкись узяли, що без Польщі ми будемо негайно завойовані чи Туреччиною, чи Кримом, чи ще кимось… Якби ми мали таку зажерливість, то, напевне, зараз, користуючись слабкістю сусідів, ми б завоювали багато кого… Ні ж, не думаємо про це — собі на лихо!
Йов Борецький поклав руку на стос книг, пильно придивлявся до них, ніби вперше їх побачив, і його обличчя посвітлішало, сірі очі під крутим лобом налилися світлом.
— Бачиш, сину мій, оці книги?.. Оце — наймогутніша зброя наша. Цього ще ніхто не знає. Всі думають про хліб насущний та гостру шаблю. Але то — минуще. А оце — вічне.
— Шаблі не буде — ніяка книга не порятує, отче, — глухо озвався Олександр.
— Влада шаблі — вона тимчасова. І шаблі іржавіють.
— А книги горять, преподобний отче.
— Ще й як горять! Ще й на яких вогнищах! І народ стоїть, сміється: хай горить в ім'я Христа. І народ стоїть, сміється: хай горить єретик Гус чи єретик Бруно. Бо ж Земля не обертається, як казав богопротивний Коперник і як на те йому натякав ще Юрій Дрогобич. А Земля стоїть… — Йон Борецький узяв у руки книжку, погладив її, розгорнув. — І все ж горить не книга, а тільки пергамент. А думки не горять… Скільки мала фортець, кам'яниць наша Земля, а чи тільки від них її слава? А от у простих темних келіях світоч науки на Землі нашій ми знов запалили, світоч, пригашений навалою Чінгіса та Батия… Братські школи наші — слава наша, майбутнє наше. Ось книжки, вже випущені нами… Це — наша зброя.
Настала тиша. Йов, всміхаючись сам до себе, знову погладив рукою стос книг. І тут же, без будь—якого переходу:
— Ми спробуємо тобі допомогти, Олександре Чорногорцю. Ми обдумали все це в деталях ще до твого прибуття. Багато чули про тебе доброго. Й раді, що не помилилися…
— Спасибі, отче, — сказав Олександр, підвівшись. — Ваша прихильність надасть мені сили…
— Я не воїн, ти це знаєш, — промовив Йов Борецький, та хотів би почути від тебе, як ти практично плануєш свій похід… Може б, і якась моя порада тобі пригодилася.
— Думаю, що найліпше про це розповість Петро. Петро вийняв з кишені складену увосьмеро велику географічну карту італійської роботи, розгорнув її, відкашлявся й почав:
— Якщо ми матимемо п'ятнадцять тисяч воїнів, яких розмістимо на трьохстах чайках, та якщо західні держави навесні наступного року одночасно з нами почнуть тривожити Османську імперію з півдня, то ми можемо зробити от що, — Петро дістав гусяче перо і став показувати ним по карті: — Козацький флот іде від Очакова до Трапезонта. Беремо Трапезонт, визволяємо бранців…
Йов Борецький кивнув головою схвально. Це додало Петрові впевненості.
— Далі йдемо на Синоп. Беремо. Визволяємо бранців. Якщо вдасться захопити хоч кілька галер, — візьмемо. Вони нам згодяться для штурму Стамбула. А що ж у Стамбулі?.. Ми з тиждень дрейфуємо в морі, щоб турки подумали, що на цьому наш похід закінчився. І от саме в цей час ми шлемо до Стамбула невелику частину козацького флоту — чайок п'ятдесят. Турецький флот кидається в догоню… Ну, і в морі ми його оточуємо з усіх боків, знищуємо… По тому — шлях на Стамбул вільний…
Петро закінчив своє коротке пояснення і дивився на митрополита, чекаючи на його слово. Митрополит мовчав. Нарешті підвів голову, пильно подивився на Петра.
— Тобі відомо, що кілька літ тому такий похід здійснив Сагайдачний? Але ж Туреччина стоїть!
— Султан Осман мав тоді величезну силу. А, крім того, то був Осман, полководець розумний і дійовий. А Мустафа — то не Осман.
— Добре. Припустімо, ми беремо Царгород. Що далі? Царгород — то ще не вся Туреччина, — Йов Борецький підвівся, взяв з полиці сувій, розгорнув його. — Підійдіть ближче, ця карта точніша. Наші київські майстри креслили… Так от. Подивіться уважніше. Величезна держава. І вона не потерпить султана—християнина…
— Отче, дозвольте ще кілька слів, — втрутився Олександр. — Я довго думав над цим. І дійшов єдиного можливого висновку. Тільки—но ми беремо Стамбул, як я тут же повертаюся в лоно ісламу. Тоді мене визнає і військо, і мусульманське духовенство, і зрештою весь народ. А я даю пільги і християнам, обмежую владу шейхуль—ісламу та дервішських орденів, знищую яничарство, знищую отой ісламський фанатизм, при якому проповідується, що зелений прапор пророка мусить майоріти над усім світом. І от тоді Туреччина стане державою миролюбною і справедливою….
— Так—так—так, — мовив мовби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми… А тепер третє запитання — до Петра. Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?
— Так, — кивнув головою Петро.
— А чи не подумали б ви ось про яку можливість — після Синопу та піти на Кафу. Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду—Гераю та Шагіну—Гераю скинути Джанибека. А ми якраз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.
— Це добре, але чи вистачить у нас на все це сили? — сказав Петро.
— А ви не думали про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти.
— Ми думали, але не знаємо, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ви вважаєте, що вони можуть погодитись?
— Думаю, що так.
— Як нам з ними стрітися?
— Я допоможу… А що обіцяють європейські держави?
— Багато слів, але конкретного поки що нічого, — похмуро сказав Олександр. — Я, на жаль, ще не така значна сила, щоб…
— Це гірше. Треба мені послати своїх людей до правителів християнських держав, їхня допомога конче необхідна. Але навіть без їхньої допомоги ми мусимо здійснити цей похід. Така можливість випадає нечасто. Туреччина й справді нині на грані катастрофи. Військо розбите, султана, по суті, немає, народ ремствує. Треба поспішати…
Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:
— Шкода, шкода, Сагайдачного не стало. Тоді було б більше впевненості, що вдасться наш похід… Ну, та будемо сподіватись на милість божу.
Зупинився. Запитав.
— Ви не помічали — за вами ніхто не слідкує?
— Здається, ні, — невпевнено сказав Петро.
— Якщо хтось із турецьких чи польських вивідувачів узнає, хто ви такі, буде дуже погано. Вони здатні на все…
— Це ми знаємо, — відповів Олександр. — Але хай нам допоможе господь бог.
— Дай боже! А я даю тобі, Олександре, благословення своє.
Граф Олександр опустився на коліна. Приклався губами до сильної жилавої руки митрополита. Відчув запах чебрецю й землі…