у якому читач докладніше познайомиться з вельмишановним паном Сулятицьким, а також сеньйором Гаспероні та його таємницею.
Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген—ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от—от залунає ослячий крик, який зблаговістить на обід… Пан хтів підвестися, та відчув, як у голові щось швидко—швидко перевернулося, і він з розгону впав знову на постіль.
— Матка бозка, цо то є?..
Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцімто вона не пам'ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня.
«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він є свиня? Ах, то, здається, був сон… Хоч навряд чи добре почути навіть уві сні, що ти — свиня… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. І буцім той пан сказав, що… Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів. І саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакції.
Ой, горе ти моє, іцо тільки не присниться після перепою.
— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий. Козачок не з'являвся.
— Грицю! — вероскнув пан Славек. Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.
— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув, що то не Гриць.
Повернув голову до дверей і побачив якусь мерзотну пику.
— Єзус Марія, хто тут є? — запитав він і аж тепер постеріг, що він спить не з себе удома, а чортзна—де.
— Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут — я чув; — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така ласка! — та й заночувати зводили. А Гриць — то, напевне, якийсь панів служник?
— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але через хвилю впав назад.
— Ой—ой—ой!
— Ясновельможний пане, — заспішив Лейба, — якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горілки — одразу полегшає.
— Ой—ой—ой! Я на неї й дивитися не хочу! — заволав пан Олавек, йому від самого нагаду про горілку стало мерзотно.
— Ось послухайте—ио моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби Лейба, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, я сам вам подам до рота.
Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити.
Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці.
Але нічого… Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.
— А де мої товариші? — спитав Лейбу.
О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.
Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:
— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.
Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все—таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук… Добра все—таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.
— Лейбо!
— Слухаю ясновельможного пана.
— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.
— Слухаю.
Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?
Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.
— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.
— А може, вже вечір? — поцікавився пан Адамек.
— Ха—ха—ха, може, й вечір, — ви ж так понапивалися, що цілий день ладні проспати.
— Так—так, — роздумливо мовив пан Адамек. — А нам же ще далека дорога до Києва.
— Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, мені мандрувати до Києва довше, ніж Фернандішеві Магальяесові[85] об'їхати навколо землі… Ну, підводьтеся—но! Борше!
Пан Адамек підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:
— Перепилися ми вчора! Ух, і перепилися!
— Так—так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.
— Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горілку, — озвався пан Влодзімеж. Пан Адамек криво всміхнувся:
— Досить того, що пан Славек вчора хтів порубати одного вельми зацного пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.
— Як то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?
Тепер настала черга тріумфувати панові Адамку. Він розреготався до непристойності:
— Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, і в тому, що сниться!
— Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! — зриваючи голос, почервонівши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регіт усієї компанії.
— Прошу пробачення, пане Славеку, — трохи зблідши, сказав Адамек. — Я не думав, що це може вас так боляче поранити.
Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і йому схотілося випити ще чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!
Він влетів у свою кімнату, схопив шаблюку, пістоля й твердими кроками вийшов до приміщення, в якому Лейба напував та годував своїх гостей.
За столами не було нікого. Тільки біля перегородки стояв якийсь чоловік і про щось тихо розмовляв з корчмарем.
Пан Сулятицький хотів звернутися до Лейби із запитанням, де є отой хам, — ні, він скаже не «отой хам», а «ота хамська свиня». Та побачив, що Лейбин співрозмовник не простий собі мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони неголосно то по—турецьки, то по—польськи, а коли й по—єврейському, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка, ні на єврея… Чи, може, італієць?
Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.
— То, кажете, не було? — перепитував у Лейби незнайомий чоловік.
— Слухайте, а який мені зиск з брехні? — відмовлявся корчмар. — Може, хто й був, я просто не пам'ятаю.
— Ви згадайте, я вам добре віддячу, — наполягав по—турецьки незнайомий чоловік. — Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький і товстий, подібний до вас, — італієць.
— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць. Бідний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не має часу, звідки йому знати, хто до нього подібний, а хто ні.
«Я стрілятиму йому в серце, — палаючи гнівом, думав пан Сулятицький. — Можна і в черево, від цього довго й тяжко помирають, але я великодушний… Про що там вони так довго базікають?.. Диво—дивнеє, але я теж ніби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тільки ніс ще довший…»
— Ще супутник — українець. Дебелий такий, як тур.
— Ну?
— Ай, ну що ви мене розпитуєте про таке? — нервував Лейба. — Я й про вас через півгодини забуду. «І дебелого ніби бачив. Тільки де?»
— А сам граф — на грека скидається. Високий. Благородний. Неговіркий, але добре слово сказати може… Чорноокий.
Гордий… Образ не спускає.
Лейба й очі заплющив, і руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо від передчуття.
— Я добре заплачу, — тихо говорить незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.
— Не говоріть про гроші, — із стогоном відмахується Лейба, — навіщо ранити серце й душу бідному корчмареві?
«Чекайте, чекайте, — напружує пам'ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, чорноокий…»
І раптом здригається: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднішого болота. Й оцей турок називає цю свинюку благородним паном, графом.
— Пане Славеку, — озивається з—за перегородки Лейба.
Можна було б зразу відгукнутися, але ні, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічогісінько не бачить і не чує. Він ходить туди—сюди, сюди—туди, щохвилини хапаючись за шаблюку.
— Не пам'ятаю таких людей, — знов розводить руками Лейба. — Ні вчора, ні позавчора.
«Але чому Лейба відбріхується? Мабуть, цей… ну, ця свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа — гм, зацний пан усе—таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якби тут, то цей надто цікавий пан не розпитував би…»
— Я заплачу — і дуже добре, — наполягає незнайомий.
— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев'яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується Лейба. — Але, — тут його страждання сягають апогею, — я не пам'ятаю такого чоловіка… Може, він до мене не заїжджав?..
«Так, так, скільки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може, той граф — велике абищо? Треба поспішати, бо от—от Лейба здасться…»
Пан Славек рішучими кроками простує до перегородки.
Лейба і незнайомий чоловік дивляться на нього запитливо. І в того і в того — досада на обличчі: цікаву розмову обірвано так нагло.
— Лейбо! — повільно говорить пан Сулятицький, — я хтів би ще горілки — на нас усіх — і доброго сніданку.
— Краще сказати: обіду, — всміхається Лейба. Шинкар радіє, що таку тяжку розмову обірвано в такий спосіб. Лейба виходить щось сказати Ривці.
Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек — на незнайомця.
Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:
— Пан має якийсь інтерес? То чи не міг би мені докладно розповісти? Я, здається, щось міг би сказати.
В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку — пан Адамек з Влодзімежем та Євгеніушем.
Але пан Славек бачить, що його слова зацікавили незнайомого чоловіка.
Пан Адамек на дві голови вищий від пана Сулятицького, підходить до свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що він так образив дорогого пана Славека. Він щось хоче сказати, та тут Лейба проголошує:
— Шановне панство, пан Славек просить вас усіх до столу.
Все товариство радісно сідає за стіл.
Незнайомий чоловік замовляє собі чверть відра горілки й курку.
— Зараз принесу, — метушиться Лейба.
А чоловік дивиться на пана Славека й називається:
— Сеньйор Реньєро Гаспероні… Чи не заважатиму я такому шановному панству?
Пан Сулятицький та його товариші тут же відрекомендувалися сеньйорові Гаспероні й в один голос запросили його до свого столу.
І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспероні, що ну! Скільки він знав усяких побрехеньок, смішних небилиць з життя французьких, гішпанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли.
Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й ішли далі в своїх справах.
А розмова за столом не припинялася.
Година… Друга… Третя.
Нарешті панові Сулятицькому стало на потребі вийти з корчми в одній нагальній справі. Сеньйо'р Гаспероні теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було біля заходу, десь далеко за Молдавією злотився Дністер.
— Господи, — мовив пан Славек, — отак непомітно промайнув день. А мені ж іще їхати й їхати.
— Куди, прошу ясного пана? — простуючи разом з паном Славеком за хлів, запитав сеньйор Гаспероні.
— От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.
— Ой, прошу пробачення. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспероні насмілився б набиватися їм у попутники.
— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо якраз туди!
— Оце й усе, що пан Сулятицький мав мені сказати? — трохи звузивши свої очі й вишкіривши зуби, запитав сеньйор Гаспероні.
— А—а–а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями.
— Щодо?
— Щодо тих людей, якими пан так пильно цікавиться.
— Ви знаєте цих людей?
— З головним — з графом — я мав навіть добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим.
— І коли була ця зустріч і ця сварка?
Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного сеньйора Гаспероні. Але, з другого боку, за ці ж відомості сам сеньйор обіцяв гроші якомусь Лейбі.
— Візьміть ось це від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і подав до рук пана Сулятицького гаманець. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?
«Не обдурює? Ой, як незручно відкривати гаман і перевіряти… Ах, та чорт із ним! Такий славний сеньйор. Не міг же він мене обманути…»
— Вчора увечері… І пан Славек розповів про тую сварку все, що йому запам'яталося.
— Ай—ай—ай! І оцей негідник так вас образив, а ви, пане Сулятицький, не змогли йому віддячити?! Ні, це вище моїх душевних сил… Дайте мені пістоля, друже мій, і я застрелю цього негідника!
— Та що ви, та що ви?! Мені здається, що я теж винен перед графом.
— І це говорить людина, — підняв угору руки сеньйор Гаспероні, — шляхетність якої гідна того, щоб бути оспіваною Данте чи Петраркою!
— Мені соромно якось слухати… — почав було ошелешений таким виявом дружніх почуттів пан Сулятицький.
— Ви називаєте цього пройду графом? А чи знаєте ви, що він — аніякий не граф?
— А хто ж — Дмитрій Самозванець?
— Не Димитрій, ні, але що самозванець, то так! Це пройда й авантурник, який ніколи не мав жодного титулу.
— Єзус Марія! — у відчаї схопився за голову пан Славек. — І я прохав у нього пробачення!!!
— Отож бо й є! Ну, ходімо до корчми, а то нашим з вами компаньйонам уже нетерпеливиться.
— Яке нахабство! Нечувано! — жестикулюючи й спотикаючись, лаявся пан Славек.
— Атож. І за це його треба здорово провчити.
— Герць? — аж загорівся пан Славек.
— Простіше. Кулю в спину.
— Як то?! Я — благородний пан.
— По—перше, принизливо битися з людиною, яка нижче за тебе походженням. По—друге… послухайте, що я вам скажу. За великі злочини цього чоловіка присуджено до смерті в трьох царствах: у Франції, Іспанії та Англії. І скрізь обіцяно величезну нагороду тому сміливому чоловікові, що вб'є цього мерзотника.
— Е—е–е… — задумливо протяг пан Славек. — Це міняє справу. Але чому ж ви самі не хочете заробити такі великі гроші?
— Як то не хочу? — аж спалахнув благородним гнівом сеньйор Гаспероні. — Я давно вбив би цього пройду, але ж він весь час від мене втікає і надто пильно оберігає своє життя.
— О, це дуже точно ви сказали, ласкавий пане! Він не захтів прийняти мого виклику на герць!..
— Отож то й хе—хе… Це — величезний боягуз. Він ніколи не піде на відкритий двобій. Йому треба стріляти тільки в спину… А крім того, треба перебити і його охорону. Бо тії розбійники не мають жодного уявлення про шляхетність і правила лицарського герцю. Вони стріляють з пістолів — і дуже влучно.
«Недаремно ж ото мені здалося, що цілих сорок пістолів дивилися на мене», — подумав пан Славек, а вголос сказав:
— Так, то буде нелегка справа. Треба щось зробити, аби їх усіх одразу… Га?
— От—от… Ви — геніальний стратег.
Вуста пана Славека розтяглися мимоволі в радісну усмішку. Як точно підмітив сеньйор Гаспероні те, чого не помічали інші! Скільки раз, лежачи в постелі, пан Славек подумки громив усіх—усеньких ворогів, які тільки існують на світі; і які це були блискучі розгроми — до ноги, упень!
— Ви надто переоцінюєте мої сили та можливості, — скромно озвався пан Сулятицький.
— Таж ви — природжений стратег! Коли ви знищите свого псевдографа, вас запросять до себе на посаду генерала англійський та французький королі. Але ви йдіть до французів. Після перших блискучих ваших перемог польський король побачить, кого він недооцінив — і ви повернетеся додому коронним гетьманом. І тоді хай тремтять усі вороги Жечі Посполитої.
— Хай! — мимоволі зірвалося з вуст пана Славка, але він тут же скромно потупився і сказав: — Ну, от ми з вами як! Як у того, пробачте, цигана: ще телятко бозна—де, а він, пробачте, уже з довбнею.
— То якась дуже мудра приказка.
— Ну, це до того, що: не кажи гоп, доки не перескочиш, як кажуть мужики, — несподівано озвався з—за рогу пан Адамек.
— Адамку, як тобі не сором отак підслуховувати! Буцім ти не шляхтич, а якась покоївка!
— Я, прошу ясновельможного пана, нічого не підслуховував. Я просто вийшов у тій потребі, що й ви, та й почув, що точиться розмова про якісь вояцькі справи, а потім про цигана й теля. Я тут же дав знати, що ви не самі.
— А що роблять пан Влодзімеж і пан Євгеніуш? — запитав сеньйор Гаспероні.
— Допивають другу сулію і співають сороміцьких пісень. Мов якісь хлопи, — сердито відповів замість Адамка пан Сулятицький.
— То ви, пане Славку, як у воду дивитеся, — потвердив пан Адамек.
На якусь мить залягла тиша, і в цій тиші стало виразно чути, як з юорчми долинає хвацька пісенька про пана Твардовського та його вельми люту жінку.
— Ну, ми оце говоримо та й говоримо, — сказав сеньйор Гаспероні, — а справу нашу хтось та мусить робити. Далеко ще до Києва, нам треба поспішати.
— На ніч їхати не варто, — заперечив пан Сулятицький. — Залишимося тут до ранку, а завтра рано—ранесенько на свіжих кониках гайнемо в догоню.
— За ким то в догоню? — зацікавився пан Адамек.
— За долею, друже мій, за долею! — ударив його по плечу пан Славек.
Сеньйор Гаспероні уважно подивився на пана Адамка:
— Якщо пан Сулятицький не заперечує, то я міг би розповісти вам, дорогий друже, тему нашої розмови.
— Чого ж, я не проти, — з кислою міною згодився пан Сулятицький.
І сеньйор Гаспероні розповів Адамкові те, що вже стало відомо панові Славекові, промовчавши, правда, про те, що аж три королівства визначили велику нагороду за вбивство псевдографа Олександра.
— Ми мусимо врятувати людство від цього страшного злочинця, — урочисто мовив сеньйор Гаспероні.
— Так, безумовно, так, — підтакнув пан Адамек. — Але я не знаю, які то злочини вчинив той псевдограф.
— Як? Ви не чули? — вигукнув італієць. — Та ж уся Європа тільки й говорить про злочин цього псевдографа… Адже він обікрав, а потів убив англійського герцога Річарда Шкоцького, племінника самої королеви!
— Що ви кажете? — захвилювався пан Славек. — Як же він утік з Англії?
— Як утік? Убивши герцога й пограбувавши, він захопив його яхту і на ній приплив у Францію. А у Франції він хотів вчинити замах на життя короля, його посадили в Бастілію, але злото й тут відкрило йому всі двері. Він утік із Бастілії, вбивши начальника цієї знаменитої тюрми.
— Матка бозка! — судорожно зітхнувши, мовив пан Сла—век, — що то за страшного чоловіка ми вчора стріли!
— А мені все оте на фантазії скидається, — сказав пан Адамек.
— Що ви! Точно таке враження було і в мене, коли я почув про це! — вигукнув сеньйор Гаспероні. — Я готовий був сміятися в обличчя кожному, хто посмів би назвати це правдою, а не вигадкою… — Але, — тут голос пана Гаспероні затремтів, — але після того, як цей псевдограф, перебуваючи в Іспанії, пограбував, оббрехав і довів до самогубства мого рідного, мого єдиного, мого улюбленого брата Джованні, що був тоді венеціанським послом при дворі іспанського короля… — сеньйор Гаспероні заридав.
— Не плачте, дорогий друже, — витираючи непрохану сльозу, зворушено мовив пан Адамек. — Ось на цім місці присягаємося, що.
— Давайте відійдемо, бо це місце не годиться для високих присяг, — порадив сеньйор Гаспероні.
Вони підійшли до дверей корчми і там, ставши струнко, вислухали, що сказав пан Славек:
— Присягаймося нашими життями, що ми відплатимо мерзотникові й пройді, вбивці й грабіжникові псевдографу Олександру за все, що він накоїв. Присягаємося!
Пан Славек вийняв свою шаблюку й уткнув у землю. Пан Адамек і сеньйор Гаспероні притьмом повиймали й свої шаблюки і встромили їх у землю. І потім, тримаючись кожен за ефес своєї шаблі, виголосили:
— Присягаємося!
— Присягаємося!
— Присягаємося!