у якому гинуть та воскресають людські душі
За кількадесят верст від Могилева — на південь по Дністру — стояла на богданському березі стара турецька батура.[109] Одно з віконець її на самому верху дивилося на Україну. Бліде лице виднілося крізь грати.
…Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно—сиза, не затулила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по—літньому — цього Галя не пам'ятає.
Ой, як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному стрічному весело гукала:
— Христос воскрес!
І у відповідь чула таке ж веселе:
— Воістину воскрес!
Мінялися крашанками, цілувалися, співали, танцювали…
Ой, як давно це було!
І сьогодні — Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат—полонянок. Потурчилися вже. За якихось півроку басурманками поставали. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче кидати своєї віри. Та ще — Ривка, донька Лейби—шинкаря. Ця не зраджує юдейської віри.
Ода—баші Селім казав:
— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже її ім'я на свій склад і лад переінакшив)… Ставай туркенею — матимеш щастя.
— Не кину своєї віри! — люто огризалася Галя.
— Ось подивися, скільки кинуло свою віру дівчат і жінок. І що?
— А я не кину.
Пішов ода—баші. Нахмурений.
Здалеку докотилися удари дзвону.
Галя приклала холодні руки до розпашілих щік; їй хотілося плакати.
Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика—велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:
Ой був ґазда Андрієчко да мав доньку Марієчку, за сім тисяч продав її…
Десь за якусь сотню верстов батько рідний побивається за нею, за Галею. Та де ж він дістане сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, якщо навіть Лейба—шинкар не в силі визволити свою Ривку. Коли він, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селім здивовано вигукнув:
— Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив?
Лейба впав на коліна і заридав:
— Пане преславний, пане хоробрий, хай ніколи не затупиться шабля ваша, віддайте мені мою Ривку!
— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо! Гроші великі матимеш! — Не треба мені тих грошей, — залементував Лейба і став рвати на собі волосся. — Паночку, ріднесенький, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.
— Відійди!
— Я дам п'ятсот золотих червінців!.. Я бідний шинкар, але я піду просити грошей у всіх євреїв — вони мені їх дадуть.
— Мені султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч.
— Ва—вай! — упав на землю Лейба. — Продай мене на додачу, тільки відпусти Ривку.
— За тебе в Кафі дадуть хіба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярів на галери не буде.
— Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну, що втік з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькій землі загрожує страшна небезпека — що тоді? Відпустиш мою Ривку?..
— Йди звідси! — вже розсердився яничар—ага.
— Навіщо султанові погана єврейка?
— Султан Сулейман одну свою доньку за єврея потурченого віддав. Чув таке?
— Я розповім, що хочуть убити найяснішого султана Мустафу!!!
— Не хочу слухати. То все брехня.
— Присягаюся своєю сивою головою, паночку!
— Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну… А те, що найяснішого султана хоче хтось убити — так на те є мухафизлар… Отак. Іди звідси, доки самого в ясир не забрали.
— Паночку, ну, якщо я буду тут, біля вас, буду робити всяку роботу, щоб тільки Ривку свою бачити… Селім пожував свої вуса й кинув:
— Лишайся. Тільки не сподівайся, що ми тобі твою Ривку віддамо.
Десь унизу, у дворі батури, бігає тепер Лейба, допомагає по господарству; відкрив щось на зразок корчми, намагається грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволі виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малі, лишилися порядкувати в Могилеві.
А Галиних матір з батьком навіть до брами не підпустили. І молили, і благали, і ридали, і ноги туркам цілували…
Знову захотілося плакати. Знову згадалася тая пісня про продану доньку.
— Здійміть, тату, головочку!
Що то в полі за димове?
Чи воларі огонь кладуть,
чи вівчарі вівці женуть,
Чи то турки людей беруть?
— Не вівчарі вівці женуть,
не воларі огонь кладуть,
Ані турки людей беруть —
Марійчині боярове.
Поганий цар з весіллячком
та до тебе, Марієчко.
— Ай! — почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки.
Галя витерла сльози.
— Чого ти. Ривко?
— Якщо вони не хочуть віддати мене батькові, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцією косою!
— Кинь ці розмови!
— А я не можу, не можу…
— То гріх великий, непростимий, — сумно сказала Галя. Їй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покінчивши життя самогубством, можна обірвати всі муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надія. — Не роби цього, — сказала Галя Ривці. — Ще невідомо, як воно все обернеться.
— Як то невідомо? — вигукнула Ривка. — Як то невідомо? Відвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольниці до якогось аги… Не хочу, не хочу!!!
— І я не хочу… Але ж треба вірити в краще.
— Що може бути кращого на турецькій стороні? Яка мені різниця — чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня.
— Я не про те, — вже спокійніше промовила Галя. — Козаки можуть врятувати… Можуть викупити наші… Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають… Та мало що може бути?
Ривка безнадійно махнула рукою.
— Не махай. От ми й досі тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччині. Значить, хтось заважає їм вивезти нас…
І справді, сталося те, що часто траплялося на окраїнах турецької держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотіла підкорятися ні турецькому султанові, ні його васалові — ханові кримському. Навіть у часи найдружніших стосунків і найглибшої покори татари не любили коритися султанським наказам. Навіть тоді вони могли відібрати в турків ясир і перепродати потім у Кафі як свій, могли відбити караван із збіжжям, могли пограбувати купців, що мали охоронні грамоти од самого султана. Бахчисарайський державець — і той завжди мав мороку з дикими ордами мандрівних татар. То вийдуть з покори ногайці. А то не зважає на найгрізніші накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зі своїми табунами й шатрами біля Кубані, між Волгою й Доном… Цього разу збунтувалася орда Буджацька й «зачинила» дністровське гирло. Саме через те барка з невольницями—українками затрималася в невеличкій фортеці на Дністрі.
На фортецю іноді нападали загони молдавських повстанців, але їхні сили були нечисленні, отож яничарський загін без особливих труднощів відбивав кожен такий напад…
— Ти знаєш, що то роблять у дворі? — запитала Галю Ривка.
— Не знаю, — дівчина виглянула у вікно.
У дворі кільканадцять теслярів встановлювали якісь стовпи з перекладками.
— Що то таке буде?
— Гаків хіба не бачиш?
— Гаків? Яких гаків? Навіщо? — розгублено запитала Галя.
— Богданців будуть вішати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем туркам удалося захопити в полон…
Галя дивилася вниз, у двір. Перебіг Лейба, полохливо озираючись на стовпи з перекладками. Один з майстрів підстрибнув, ухопився рукою за гак і повис, смішно дриґаючи ногами.
З—за ріки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мій, невже це станеться? Невже ти допустиш?
— Ведуть уже, — Ривка прилипла обличчям до грат. — Ведуть, ведуть…
Сотня яничарів вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тільки дзвони — бам—бам…
Ось уже з'явилися й приречені. Шість чоловіків. З ними йде невеличкий хлоп'як. Років йому дванадцять — не більше… Сорочки на них подерті, скривавлені. Обличчя змучені. Йдуть, мов нічого не бачать, їх підштовхують — швидше, мовляв!
Підвели до стовпів з гаками на перекладинах. Щось говорить до них каді. Вони мовчать.
Галя відчуває — в неї наморочиться голова.
— Що він каже? — побілілими вустами питає в Ривки.
— Каже, щоб ставали мусульманами, тоді помилують, — мовить Ривка, теж бліда, як стіна.
— А вони?
— А вони мовчать, — схлипнула Ривка.
Галя бачила, як каді підійшов до найменшого і щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тоді каді подає знак рукою, і троє катів хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибениці, знімають з нього штаненята і підіймаються, тримаючи його, по драбині. Ось оголений живіт хлоп'яти — над гостряком гака. Каді знизу щось питає. Хлопець відчайдушне крутить головою.
Галя у відчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об них головою і кричить, кричить, кричить…
Вона не бачить, що кати внизу підвели голови й дослухаються, як волає у вежі красуня українка.
Її підтримує вся батура. Всі кричать, благають помилувати хлопця.
Каді знову питає. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанців — найстарший — стає на коліна, простягає руки вперед і про щось благає турків. Його б'ють у груди, і він падає, качається по забрудненому майдану, Галя трясе грати, б'ється об них, несамовито волає:
— Відпустіть! Відпустіть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю!
Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойдається на гаку дитина, підвішена за ребро…
Галя кидається до дверей. Двері замкнені. Вона б'є у них ногами.
Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках.
— Галю! — кричить вона. — Що ти хочеш? Галя мов не чує.
— Ода—баші! Селіме!
Селім рвучко підводить голову.
— Ода—баші! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду мусульманкою…
Вона не бачить, як ззаду рве на собі волосся і б'ється головою об стіну Ривка. Вона бачить, як Селім щось швидко говорить судді. Каді уважно слухає, махає рукою. Кати відпускають повстанця.
Галя притислася чолом до залізних ґрат. Нестерпно блиснуло перед очима — і тут же бабахнув грім. Задимилося височезне дерево, що виглядало з—за вежі. Сипонув дощ.
Він мив Галі обличчя, і вона ковтала холодну воду. І вона їй здавалася теплою й солоною.
За спиною ридала Ривка.
А грім бив і бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотіли доскочити до Галі.
— Громе дужий! Блискавко палюча! — благала Галя, притиснувшись до ґрат. — Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте мені серце! Бо я вчинила найбільший гріх! Я зреклася віри свого народу!.. Я душу свою загубила навіки. Але ж я врятувала цих сімох… Я врятувала, врятувала… Боже мій! Я вже не твоя…
Ривка ридала.
Бив грім. Блискавки стьобали землю — люто, мов кат у Стамбулі лупив присудженого до тисячі бичів святотатця…