Хунвейбін

Отець Захарій шалено лаявся. Він крокував сумною заболоченою вулицею, люто зиркаючи очима з-під капелюха невідомого кольору. Кирзові чоботи несли його жирне тіло через калюжі, не вибираючи дороги. В усі боки летіло болото, як після колгоспного «газона», по калюжах довго ходили важкі хвилі. Подумати тільки! Стара, як нечиста сила, Палажка обізвала його прилюдно хунвейбіном! Вся паства чула це, всі бачили, як вона махала своїми сухими жовтими кулаками у нього перед носом. До чого дожився! Де ж віра в Бога, коли вже отака – і та сказала, що в церкву більше й носа не покаже?! І обізвала ж як – хунвейбіном! Щоб ти сказилась була, відьма проклята! Не могла придумати нічого іншого… Тільки ляпнула таке, як піднявся регіт на всю вулицю. Мало того, що слово паскудне, так вона ж його ще й перекрутила так, що парубки за животи хапалися та крізь сльози вигукували:

— Оце дає! Го – го – го…

— Ну й врізала баба! Ги – ги – ги…

Тьху, нечиста сила! Подумаєш, козу задавив! Та вона й копійки не варта, шкапа нещасна. Ще до революції, мабуть, у придане одержала. Скільки пам’ятає Палажку отець Захарій – все та ж коза в неї. Яка тепер з неї користь? Та й сказав же, що гроші заплатить, а їй, бачиш, не подобається! Чого ж ти не дивишся за своєю скотиною?

Це трапилося минулого тижня. До Захарія завітав давній знайомий – благочинний Олексій. Прикотив на власному «Москвичу», хвацько загальмував перед ворітьми, недбало так виліз з машини, хряпнув дверцями… Отець Захарій, що саме обідав біля вікна, відчув як у нього щось заворушилося всередині – таке маленьке, неприємне… От уже й машина є в Олексія… Все-таки Коробчине – це не його Андріївка! От уже й машину має… А тут ніяк на холодильника не стягнешся…

Благочинний тим часом вже тупцювався в сінях. Захарій відчинив двері і зобразив на обличчі щось подібне до радості. Олексій перехрестився, привітався… Потім Захарій запросив його до столу і підморгнув матушці. Та метнулася в другу кімнату. І пішло! І пішло! Через годину в кімнаті стояв пекельний сморід сивухи, мухи падали, раптово втрачаючи свідомість, прямо в яєчню з салом, а з темного кутка на них дивилися благаючі пісні очі Ісуса. Те, що з сусідньої ікони погрожував пальцем Микола-угодник, було чистою формальністю. Братія розгулялася! Благочинний зірвав з гвіздочка Яшкину балалайку та так врізав «Гоп со смиком», що у Захарія аж ноги засмикало!

— Ну ж «діловий», — подумав собі, — все в нього якось виходить! І «Москвича» має, і на балалайці яке витворя! А лисину як замаскував – і натяку немає! Да, вміють люди жити…

І так жаль себе стало Захарію, аж сльоза виступила. Тремтячою рукою потягнувся до графина, налив. Піднявши стакан, довго дивився на нього, ніби не розуміючи що воно таке, потім повільно відчинив рота і перекинув… Безсило впала рука з стаканом, а погляд затримався на святому Миколі. Витріщаючи з усієї сили очі, отець Захарій намагався навести фокус, але замість обличчя Миколиного бачилось йому щось товсте, непристойне…

Благочинний, тримаючи балалайку, як ломаку, в лівій руці, правою обхватив за шию матушку і ковзався товстими жирними губами по її круглому, як кавун, обличчю. Матушка хіхікала й намагалася зробити вигляд, що хоче вирватись…

Так і не зумівши глянути в очі святому Миколі, отець Захарій посварився на нього пальцем, потім трохи подумав і скрутив йому дулю. Святий, видно, не хотів скандалу й промовчав. Тоді до нестями п’яний Захарій раптом заверещав модну на той час пісню:

— «На пыльных тропинках далеких планет

Останутся наши следы…»

Перелякана несамовитим криком матушка аж підскочила. Затріщала кофта, бо благочинний не встиг висмикнути вчасно руку.

— Чого ти кричиш, сказився б ти! — обома руками вона схопилася за серце. – Уже допився?!

— Жена да убоится мужа… — почав було читати мораль Захарій, але далі забувся і вирішив встати. Це виявилося не такою простою справою. Нарешті, перекинувши стільця, він зіп’явся на тремтячі ноги і, відчепившись від стола, з великим лівим креном пішов по крутій спіралі. З тріском врізавшись лисиною в одвірок, трохи похитався з боку на бік і звалився на підлогу, глибоко й надовго задумавшись…

Коли прийшов до тями, то побачив, що благочинний лежить на ліжку й люто хропе. Тонка та сіра, як пожежна кишка, шия вигнулася дугою, а над нею прямо в стелю націлилася гостренька мишачого кольору борідка. Хропів благочинний завзято і – треба віддати справедливість – могутньо. А в сусідній кімнаті співала матушка…

Кілька хвилин пішло на те, щоб зорієнтуватися де стеля, а де – підлога. Коли все, хитаючись, стало на свої місця, Захарій зробив першу спробу підвестись. Не вийшло. Та він був упертим! Ну от, слава Богу, уже й на ногах! Хапаючись руками за все, що стояло й висіло, Захарій взяв курс до вікна. Люто тріщав череп, дзвеніло у вухах, а в очах скакали якісь чортики…

— Оце напився, щоб воно згоріло! — захникав попик, упершись лисиною в шибку.

Червоне сонце, ховаючись за клуню, лагідно гладило його по тій лисині теплим променем, ніби втішало:

— Та годі тобі! Бува й гірше. Он поглянь, який вечір настає!

Захарій поглянув. Біля воріт стояв «Москвич». Ключ був у лівій кишені Олексія. Це він знав точно. Теорію отець Захарій теж знав. Що стосується практики – тут добре виручав якийсь диявол, що сидів десь на спині і весь час нашіптував у вухо:

— Давай, давай! Ти ж можеш!

Завелась машина відразу. Несамовито заревів двигун, повалив густий дим. Потім автомобіль присів і раптом так рвонув уперед, що той диявол, мабуть, упав і сильно забився, бо вже більше нічого не нашіптував у вухо. Захарій без підказки трохи розгубився, почав натискати на всі педалі одночасно, тягнути за всі ручки, клацати всіма вимикачами, але машина неначе сказилась – крутилася на всі боки, скреготала, кашляла, то раптом зупинялася, як вкопана, то ні з того ні з сього кидалася вперед, робила якісь випади вбік… Лисина Захарія вкрилася холодним потом. Вирячені очі, як фотоапарат, фіксували все застиглим і мертвим: чийсь відкритий рот, собаку з підтягнутим хвостом, теля з задертим хвостом, що повисло над землею, перекинуті відра біля криниці, з яких ще не вилилась вода і, нарешті, смертельно перелякані зелені очі Палажчиної кози. Це було останнє, що запам’ятав Захарій, бо після цього, зваливши нужник, автомобіль врізався в бересток…

Нещасний попик довго летів горизонтально, ніби вагався, куди повернути – на грішну землю, чи одразу на небо. Та йому на це було вже наплювати – він втратив свідомість, коли головою вибивав скло.

Потім була міліція, Палажка і ось сьогоднішня заутреня…

* хунвейбіни – «червоні охоронці» - учасники створених в 1966 р. під час «культурної революції» в Китаї загонів молоді для розправи з політичними і суспільними діячами.