Уривок прози Олексія Огульчанського
«Урал» ішов уздовж спадистого берега Азовського моря. Дув попутний східний вітер – левант. Вечоріло.
— Праворуч від борту бухта Вітрів Кут, — оголосив Прокіп Гнатович.
Члени експедиції – неважко здогадатися, що то були Ростислав Андрійович та його юні помічники Толя і Василько, – стояли біля правого борту шхуни. Вони дивилися на стрімкий азовський берег. Освітлений вечірнім сонцем, він здавався рудим, аж мусянжевим, таким, як і поля дозрілих хлібів, що виднілися на обрії.
В одному місці море далеко врізалось у материк, утворивши досить велику бухту. Це, виявляється, й був Вітрів Кут. У центрі бухти, під крутим берегом, бовваніла невеличка хижа.
— Землянка господаря Кута, Силантія Абакумовича, — пояснив Прокіп Гнатович. — Цікава людина. Колись був рибалкою, а зараз морську траву – камку – збирає.
Біля входу в бухту «Урал» кинув якір. Вхід у Вітрів Кут заступало гостре підводне каміння. Вода в протоці вирувала й пінилась. Спустили човен. На палубі зібрались усі рибаки.
— Через три дні чекайте. Заїдемо, — пообіцяв на прощання Прокіп Гнатович.
У човен навантажили експедиційне спорядження: намет, заплічники, саперні лопатки. Доставити на берег експедицію охоче погодився Рідненький. Рибалка полюбив хлопців. Особливо подобався йому Толя: «Міський, а рибальської крові хлопець», – часто говорив він.
Ледве човен пересік узвал – вхід у бухту, як його почало нещадно кидати з хвилі на хвилю. Побачивши розгублені обличчя своїх пасажирів, Рідненький усміхнувся:
— Тутечки завжди так. У моря штиль, а в бухті неспокійно. Звідсіль і назва така – Вітрів Кут, вітерець крутиться-вертиться завжди. Вода завзято берег забирає. Он якенну бухту вигризли хвилі.
Над затокою кружляло безліч чайок. З пронизливим криком вони пролітали побіля човна. Побачивши птахів, Ростислав Андрійович пожвавішав.
— Надзвичайна різноманітність видів, — вигукнув він. — Хлопці, бачите велику чайку? Он ту, що з чорними махівками? Типова срібляста реготуха. Поруч птах з чорною головою – це вже чайка звичайна. Крячок он скільки!
Несподівано з’явився стрімкий чорний птах. Зробивши високо в небі велике коло, він кинувся на чорноголову чайку, яка тримала в дзьобі рибину.
— Дивіться, яструб! — скрикнув Толя.
— А може, сокіл? — засумнівався Василько.
— Ні, це, хлопці, поморник. Він чайку не чіпатиме. Його цікавить її здобич, — пояснив Ростислав Андрійович.
I справді, щойно чайка кинула рибу, як чорний переслідувач спритно підхопив її в повітрі і зник.
Поки пасажири стежили за птахами, човен наблизився до берега. Там їх чекала чорна з білими кудлатими вухами дворняжка. Собака сидів і уважно стежив за кожним рухом суденця.
— Бобик, Бобик, на, на!.. — покликав кудланя Василько. Але той недовірливо крутнув хвостом, а затим з гучним гавкотом кинувся, стрибаючи сходами, вирізаними в суглинковому обриві, до землянки.
Одразу двері будиночка відчинилися, і на порозі з’явився невисокий дідок у білій сорочці з закоченими вище ліктя рукавами, в смугастих штанях і, незважаючи на спеку, в рибальських чоботах. Дідок у супроводі дворняжки не поспішаючи спустився сходами до моря. Собака було кинувся на хлопців.
— Цить, Шустик! — гримнув на нього старий. Голос його – соковитий бас – зовсім не відповідав зовнішності; складалося враження, що говорить хтось інший за його плечима. Старий не розпитував, хто вони й чого завітали, а одразу ж заходився допомагати розвантажувати човен.
Рідненький попрощався й поїхав.
До заходу сонця весь експедиційний багаж перенесли до землянки. На крутому суглинковому стародавньому зсуві поруч із землянкою виріс білосніжний похідний намет.
Хазяїн Вітрового Кута Силантій Абакумович був радий гостям. Він запросив Ростислава Андрійовича до землянки. Хлопці побігли купатися.
В будиночку було чисто і затишно. Скрізь виднілися засушені рослини, акуратно закантовані під скло.
— Гербарій! Що за диво! Та звідки він у вас, Силантію Абакумовичу? — спитав Ростислав Андрійович.
— Онука моя, Рая, мудрує. Минулого літа тут побували люди. Травичку всяку збирали. От і вона навчилася цього діла. — I, трохи помовчавши, Силантій Абакумович замріяно додав: — Увесь наш рід – чоловіки й жінки – споконвіку рибалками були. А вона, себто онучка моя, Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возькається з ними, назви різні знає. – І не зрозуміло було: захоплюється старий своєю онукою чи гнівається на неї.
— А де ж зараз Рая?
— Та зі мною всі канікули живе. Перейшла в шостий клас, ниньки у село побігла матір провідати, скоро повернеться.
В цю мить надворі знялася метушня. Двері відчинилися, і в кімнату влетіли хлопці і Рая. Виявляється, вони встигли вже познайомитися.
У дівчини було світле, заплетене в одну косичку волосся, на дещо блідому обличчі виділялися великі пустотливі чорні очі. Дівчина розмовляла з хлопцями, як з нерозлучними друзями.
— От добре, — захоплено говорила вона. — Завтра обов’язково покажу вам кущ барбарису. Справжній красень! Ось побачите. — Який там барбарис, — поважно мовив Василько. — Ми тут у важливій справі.
— Хм! Подумаєш! У важливій справі...
— Факт, у важливій, слона будемо шукати, — випалив Толя.
— Слона? — здивувалася Рая. — Дідусю, ти чуєш? Вони слона ловитимуть у Вітровому Куті! — і дівчина дзвінко засміялася. – Так ви ж заблудилися. Вам треба трохи далі: в Iндію. А потім завернути до Африки, там можна нільського крокодильчика прихопити, – не стихаючи, цокотіла вона... Хлопці перезирнулися, їм, певна річ, стало шкода цієї дівчини, яка не знала, що у Вітровому Куті десь у печері є величезний кістяк слона. Толя мовчав і, здавалося, байдуже слухав, але Василько спалахнув. Часто кліпаючи рудими повіками, він болісно думав, як відповісти цьому нахабному дівчиську...
Виручив Ростислав Андрійович.
— Так, ми прибули сюди з завданням — знайти кістяк слона, — сказав він серйозно. — Звичайно, не африканського, а кістяк так званого південного слона. Ці слони вимерли близько мільйона років тому.
— То, значить, за слоновими кістками завітали? — перепитав Силантій Абакумович. — А я думав – морською травою цікавитесь. Наша бухта скільки й віку камкою славиться, добротна вона тут, м’яка, як шовк. Першого сорту крісла та всілякі матраци набивають кутівською травою.
— Знову камка? — несподівано обурилась Рая. — Дідусю, та це ж зостера, морська водорость, із родини...
— Ну, поїхала тепер, — невдоволено пробурчав дід, — зостера, родини... Берись-но краще, онучко, за юшку. Свіжі бички в льосі...
Коли нічне небо сховало від очей море й кручі Вітрового Кута, на високому березі запалало багаття. Тут зібрались усі мешканці бухти. На залізному триніжку над багаттям висів казан, біля якого поралася Рая. Юні учасники експедиції повністю попали під владну руку молодої хазяйки. Тільки й було чути дзвінку команду:
— Збігай, Толю, у землянку за цибулею.
— Не лови гав, Васю, підклади хмизу...
— Толю, принеси перчику. Пакуночок на полиці... Та ось юшку зварено. Силантій Абакумович приніс ліхтар... Гарний був цей тихий вечір. Десь унизу, під крутим берегом, таємниче шаруділо черепашником море, тисячі цвіркунів на всі лади славили вечірню прохолоду, а недалеко виразно линув ніжний заспокійливий голос сови-сплюшки: «Сплю, сплю...» Міцний запах водоростей змішувався з пахощами степових квітів і терпкого полину.
Несподівано в темряві пролунав регіт. Хтось сміявся голосно, розкотисто...
Силантій Абакумович насторожився.
— Пунент з камінцями треба чекати. Чайка-реготуха заспівала. Ач, як розійшлася, — промовив він.
— А що це за пунент з камінцями? — поцікавився Толя. Старий відповів не відразу. Він знову прислухався.
Тепер реготало багато чайок. З усіх боків Вітрового Кута лунав тривожний пташиний крик.
— Пунентом, хлопчики, рибалки називають південно-західний вітер. Сердитий він дуже. Налетить зненацька та так розіграється, що тільки камінці в повітрі миготять. Якірні ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкарлупу. Сітки в морі так поскручує, що, вважай, пропали. Наробить лиха й принишкне. Куди тільки така здоровенна сила дівається?
— А сьогодні не буде? — спитав Ростислав Андрійович. Старий подивився на зоряне небо.
— Ні, — сказав упевнено. — Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти.
Перед юшкою старий запропонував «посолонцювати». Він поклав перед гостями цілу в’язку в’ялених бичків, без їх приазовські рибалки взагалі не мислять ніякої їжі.
Василько потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорстку рибку. Та, на лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив спершу придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани.
Силантій Абакумович вибрав великого бичка, вирвав грудні правці й апетитно обсмоктав їх. Потім уздовж спинки бичка зробив ножем надріз і швидкими рухами пальців зняв із нього шкіру. Діло просте. Толя зробив теж саме. М’ясо в’яленого бичка було смачним і ароматним. Хлопець так і не спромігся збагнути, чим пахне бичок? Здавалося, що від рибини лине запах спекотного дня.
Юшка вдалася на славу. Рая прибрала посуд і пішла до землянки, де у неї були якісь невідкладні справи. А хлопці сиділи біля багаття, мовчки прислухаючись до нічних звуків.
Старий палив люльку і, не відриваючись, дивився, як жевріють вуглинки. Ростислав Андрійович при світлі ліхтаря щось записував у блокнот.
— Так, значить, по слона приїхали, — порушив мовчанку старий. — Нелегка це штука. Навряд чи знайдете. Щось я нічого схожого не помічав. А мабуть, років п’ятнадцять в Куті. Ось печери були...
— Печери? — жваво перепитав Ростислав Андрійович. — Це цікаво. Де ж вони?
— В тім-то й річ, що були, — не поспішаючи, відповів Силантій Абакумович. — Були та загули. Балакали люди, що в Петровій балці у печері розбійник Петро жив, золота й добра наховав мало не цілих сорок діжок.
Згадка про розбійника насторожила хлопців.
— Розкажіть нам про розбійника. Хоч трішки, — попросив Толя.
Деякий час Силантій Абакумович зосереджено смоктав люльку, дивлячись у вогонь.
— Оповідач з мене поганий. Не вмію складно говорити. Ну, та все одно, розкажу. Це було років, мабуть, сто, а то й усі двісті тому. Тут недалечко лежав чумацький шлях. Сіль та рибу возили чумаки на волах тією дорогою. Багатії теж приїжджали. I з’явився тоді в цих краях Петро. Оселився в балці, ось тут поруч, — старий махнув рукою на захід. — Жив у печері, а там, під землею, охороняло його нібито якесь страховище. Грабував Петро-розбійник тільки багатих панів, купців, а чумаків не чіпав. Награбоване добро роздавав сиротам і вдовам. Знали його всі бідні люди. I любили... Та от якось купчики зібрали стражників і влаштували засідку. Чекали день – нема Петра. А вночі прийшов. Ніч місячна була. Погналися стражники за розбійником. Поранили. Добіг Петро до моря, у балку вскочив і нібито в лисицю перекинувся. Злякалися вояки та й розбіглися... Нечиста, мовляв, сила. Кажуть, відтоді розбійник Петро більше не з’являвся на дорогах. У печері добра лишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та мовчав. Все думали: ось-ось повернеться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла... А балка й досі Петровою зветься. На всіх картах так значиться... — Золото там не шукали? — поцікавився Василько.
— Шукали! Розкопували балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав...
Біля ліхтаря щось майнуло.
— Пташка! — крикнув Василько.
— Кажан. Нетопир, — поправив Ростислав Андрійович. Невдовзі десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з’являючись, то зникаючи в нічній імлі.
— Виходить, пора спати, — сказав Силантій Абакумович. — Кажани завжди з’являються точно о пів на одинадцяту.
Ростислав Андрійович глянув на годинника: стрілки справді показували пів на одинадцяту. Але думки керівника експедиції були зайняті іншим.
— У цій бухті є печери, їх треба шукати! — рішуче сказав він. — Недарма ж тут стільки кажанів! А кажани, відомо, мешкають у печерах.