Розділ десятий (Грає синє...)

у якому розповідається про Лейбу,

його сон і про те, як він збувся…

Надвечір турецька орта переправилася через Дністер. Та перед тим яничари ще заїхали в Лейбину корчму. Якби старий шинкар знав, скільки лиха принесуть йому ті відвідини, він ще вчора звечора зібрав би свої лахи і втік би звідси світ за очі, а корчму спалив би і забув про це прокляте місце. Якби то Лейба знав!.. А то ж ніщо не віщувало біди. Навіть сон приснився — воші. Сняться воші — будуть гроші… А бодай їх зовсім не було!

Турки під'їхали до корчми гомінливою веселою ватагою. Лейба виглянув з вікна і зрозумів, чого це вони такі веселі — взяли багато живого товару — дівчат. Нещасні, розпатлані, заплакані, вони виглядали з кількох критих возів, які під'їхали разом з вершниками.

— Ай—ай—ай! — скрушно похитав головою Лейба. — Бідні дівчата. Ай—ай—ай! Як це зараз їхнім матерям…

Він заглянув у кімнатку, де мала бути його донька Ривка, — і не побачив її там.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — надтріснутим мідним дзвоном задеренчав його голос. — Де Ривка?

Діти повискакували з тісної кімнатки і дружно задзидзикали:

— Ривка пішла до міста!

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! Біжіть до міста і кажіть, хай не йде додому, бо буде біда! Ой, біда на мою голову!.. Лемеле, Мотеле, Хаїме, хай вона прийде, як турки поїдуть… Ну, бігом! Через двір!

Тільки—но хлопчаки вискочили з корчми, як у двері затарабанили кулаками. Лейба вискочив, широко розчинив двері.

— Мерхаба! Мерхаба!

— Мерхаба! — відповів за всіх Селім, ступаючи в приміщення. — Усього — на всіх!

— Зараз буде! — зігнувся в поклоні Лейба.

— Негайно!

— Зараз буде!

Лейба забігав як навіжений, ставлячи наїдки на столи.

— Горілку маєш? — запитав Селім.

— Маю, але ж Коран…

— Ти, гяуре, знай своє діло, а ми, правовірні, знаємо своє… Ну, швидше!

Лейба тут же вийняв з десяток чотиригранних пляшок з жовтуватою рідиною й почав ставити на столи.

— Чи здалеку їдуть лицарі? — запитав, мовби між іншим.

— Не дуже, — неохоче відповів Селім. Потім, пильно подивившись на Лейбу, спитав: — Один богданець утік із зіндану. Молодий ще. Йон Кодряну з села Миндри. Не бачив?

— Тут багато народу буває, — ухилився од відповіді Лейба, а сам одразу згадав того, кого ще днів кілька тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?

— А він був не сам! Його виручило кілька вершників, які їхали з Богданії, а може, просто через Богданію.

— Я там знаю?.. Тут буває багато всякого люду.

— Слухай, невірний, я тобі гроші дам — скажи тільки правду, — витяг з кишені гаманця Селім.

Очі Лейбині спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, але хутко згасли.

— Славний лицарю, не мучте бідного єврея. Якби він хоч щось знав, він би сказав і без грошей…

В цю хвилину за вікном почувся пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.

Лейба пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Через мить він уже стояв на колінах перед Селімом:

— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед найму дріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!

— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, промовив Селім.

— І—і–і погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й заїкається, — ридаючи кричав Лейба.

— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба закліпав очима і тут же відповів:

— Я ж казав, ясний лицарю, що нічого не знаю. Та й куди вже вам упіймати його? Він уже, мабуть, на Січі… Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам… Я маю трішки, з кров'ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!

Селім підвівся.

— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… Та йди ти зі своїми грішми!

— Спасибі, ясний лицарю, спасибі! — заспішив Лейба.

Вони вийшли надвір.

Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала, їй було років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два галчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно—матові, як згасле вугілля, очі.

Селім гарикнув:

— Пустіть негайно!

Один з яничарів — це був Урхан Сирик — вигукнув:

— Це наша здобич!

— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до Лей—би: — Он йому дай гроші!

Урхан почув про гроші. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало.

— Ось нате вам, лицарю, гроші, — підбіг до нього Лейба і тицьнув гаманець із золотом.

Сирик відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.

— Біжи звідси скоріше! — сказав він Ривці. — Біжи в свою кімнату та замкнися!

Лейба ще раз поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата—полонянки.

Він повів доньку за корчму, і тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.

— Зінджир! — вигукував Ешек. Він біг від хліва й ніс у руках ланцюг.

Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…

Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тільки один погляд на нього і підскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залізним ланцюгом.

Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його і бив, аж поки він не зомлів…

…Шинкар отямився через кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер. Стояли порожні вози — яничари позабирали дівчат на коней. У розгромленій корчмі з повибиваними вікнами та повідриваними дверима літало пір'я з подушок та перин. Валялися розбиті пляшки. Гостро смерділо порозливаною горілкою. Калюжа вина темніла біля розбитого барила.

Шинкар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме, — простогнав він.

— Ми осьде, тату, — озвалися діти.

— Де Ривка? — простогнав Лейба. У відповідь залунало дружне ревіння.

— Де Ривка? — несамовито зарепетував Лейба.

— 3–за—а–забрали турки!

Лейба тут же схопився на ноги І, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками. Діти, ревучи, побігли за ним.

— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся Лейба. — Сидіть удома. Чуєте?

Діти зупинились, а Лейбу ніщо не могло зупинити…