присвячений амурним мріям коронного стражника Єжи Сондецького та його ж першим рішучим крокам для їх перетворення в життя
Був у пана Сондецького один недолік, який він визнавав сам і навіть охоче хвалився ним. Незважаючи на те, що прожив на світі сорок літ, він і досі не мав подруги життя. Був він багатий, його боялися й ненавиділи порядні люди по обидва береги Дніпра, його замок ломився від різних добр, — а от господині в цьому замкові не було. Панна Зося, донька пана Мацея Стшелецького, яку взимку цього ж таки року намагався закохати в себе пан коронний стражник, рішучо відхилила його пропозиції. Винен у цім, звісно, був Андрій Закривидорога, який не тільки сам вибрався з хурдиги, в яку його вкинули люди пана Сондецького, а й замкнув там тих людей, і доки їх там відімкнули, то дехто з них зваріював від жаху, бо ж опинилися вони у знаменитій «музичній» темниці, звідки поки що ніхто живим не виходив. Панна Зося перестала поважати пана коронного стражника за те, що той поступився перед хлопами.
Нічого, пан Єжи ще добереться до Закривидороги, який так багато нашкодив панові коронному стражникові. Не вічно ж буде Дорошенко, не вічно ходити під його захистом і Закривидорозі! Всі оці ребеліянти рано чи пізно підіймають бунт, потім цей бунт придушують — і починається веселе життя для пана Сондецького. Він заплющував очі і бачив себе на плацу. А на тім плацу — шерег шибениць. А перед шерегом шибениць — шерег полонених ребеліянтів. І серед них — живий—живісінький Андрій Закривидорога!
І уявляється панові коронному стражникові. Він стоїть — до нього підводять бунтівника за бунтівником. І він питає: «Звідки?» — й чує відповідь: «Із Оглава». — «Ім’я?» — «Іван». — «Повісити». Далі: «Звідки?» — «Із Гельмязова». — «Ім’я?» — «Василь». — «Повісити!» І отак він вішатиме всіх ребеліянтів, аж поки не дійде до Андрія Закривидороги… А його він не повісить, ні! Йому він придумає кару над усі кари. Яку ж саме?
Пан Сондецький довго перебирав різні кари і ніяк не міг залишити свій вибір на якійсь одній. А одного дня й зовсім забув про тії кари. Забув і про Закривидорогу, і про панну Зосю, і про вражений гонор.
Забув про все це, бо побачив на дорозі, коли мчав зі своїми хоробрими вояками вулицями Переяслава, куди заїхав у справах, дивовижної краси дівчину!
Ні, вона була не з місцевих, хоч і йшла, убрана в українські строї, хоч і гомоніла по—українськи, щось оповідаючи таким же молодим, як вона, дівчатам. Але хоч вона й ішла Переяславом і говорила про якісь переяславські справи, пан Єжи відчув себе раптом у Стамбулі, у султанському сералі, серед гурій чи як там їх іще називають — отих неписаних красунь, що живуть під боком у султана на щастя і втіху йому одному! Пан Єжи, побачивши переяславську красуню, відчув страшенну заздрість до турецького султана: як то так; не будучи католиком, а будучи поганим мусульманином, мати на своєму господарстві отаких красунь? Де ж справедливість, де ж божий порядок?! Але якщо до султана пан Єжи мав заздрість, то до невідомого йому переяславця він мав не просто заздрість, а лють і ненависть. Як це так?! Холера ясна! Він, пан вжи Сондецький, ось уже котрий рік ходить по землі без пари, достойної його гонору й амбіцій, його замку й державного стану, — а тут ось, під боком, у якомусь там Переяславі, берегом задрипаного Трубайла, ходить небачена красуня, якій би прикрашати береги Золотого Рогу в Стамбулі і стіни канівського замку пана коронного стражника! Ні, він, пан коронний стражник, має сьогодні ж довідатися, кому належить ся молодюсінька красуня!
А молодюсінька красуня йшла зі своїми подружками додому, на вулицю Гаптарівську, що над самим Трубежем, неподалік од базару. І несли дівчата з собою сулійки з свяченою водою: сьогодні був православний Великдень. І була це Бібігуль, тільки зараз уже звали її інакше — Ганею, а проте подумки Бібігуль весь час згадувала своє ім’я, згадувала батька Абдаллу, згадувала берег Чорного моря біля Синоиу і ще згадувала — Ярем—ка, який знову пішов у похід з козаками! Ну, та що ж! Він же в неї козак, а вона ось як вийде за нього заміж, то буде козачкою!..
Не знав усього цього пан Єжи, проте здогадувався, що така красуня не може жити без пари. Є хтось у її душі, є! Бо ж проїхав щойно зі своїми вояками повз неї та її подружок він, пан коронний стражник Єжи Сондецький, — так дівчата поглянули на нього та на його вірлів, а оця гурія з султанового гарему навіть брівцями своїми не повела! Отже, хтось уже є в її серці! І цьому «хтосеві» доведеться спізнатися з гнівом самого пана Сондецького!
Пан Єжи круто осадив свого коня, повернув його на задніх ногах, зіскочив хвацьки на землю:
— Христос воскрес, дівчатка!
Хоч і не католицький сьогодні Великдень, а православний, таж і католики, і православні одного Бога мають, одному Йсусу Христу моляться! Недаремно ж і Унію запроваджено, бо всі ми християни: і поляки, й українці.
— Воістину воскрес! — відповіли дівчата.
— О, й поцілуватися можна! Одного ж Бога діти!
Та дівчата пирснули і розбіглися в різні боки, мов зграйка горобличок.
І тільки одна залишилася перед паном Сондецьким — саме ота райська гурія, задля якої коронний стражник і затіяв усю цюю кумедію. Вона стояла посеред дороги й дивилася своїми дивними—дивними світло—карими очима просто на усміхненого пана з котячими вусами й пронизливими очима змії. У неї були чорні коси, а очі світлі, а вуста — мов коралеве намисто, яке зараз висіле) на її тонюній шийці…
Пан коронний стражник підійшов, тихенько взяв незнайомку за плечі — й поцілував її в холодні, байдужі до нього вуста.
— Як звуть тебе, красуне? — запитав пан коронний стражник.
— Ганею.
— А чиєю ж ти будеш?
— Не вашою, — кліпнула довгими віями красуня. Ого! Одразу відрізала! Ще й як смиренно!
— А ти знаєш, хто я такий?
— Не відаю. Бачу, що не переяславський…
— Я канівський коронний стражник пан Єжи Сондецький! Якщо хтось захоче тебе образити, красуне, одразу звертайся до мене!
— Я маю і в Переяславі захисників, пане коронний стражнику! — коротко і кротко відповіла красуня.
— В гості не запрошуєш?
— А то тато й мама вас запросять, а я ще маленька, пане коронний стражнику!
— А далеко вони відвідси?
— А то, пане коронний стражнику, ви й самі довідаєтеся. А мені казати не велено.
Вона поглянула своїми чи то світло—карими, чи то сірими очима в чорні гіпнотичні (так вважав сам пан Єжи Сондецький і спокушені ним дами, крім панни Зосі) очі коронного стражника, відсторонила його рукою і пішла собі дорогою далі.
— А що ж ти мені побажаєш, красуне?
— Здоровля й радості, пане, — відповіла, не всміхаючись, Бібігуль.
Вона заклопотано йшла додому. Бо розуміла, що зустріч ця не випадкова і просто так вона не закінчиться.
А пан Сондецький аж через три дні прибув до Канева…
Ох, як кипіла його душа! Ох, як прагнула вона невідомої переяславки!
Примчав додому — і негайно послав за добре знаними майстрами інтриг отцями—єзуїтами Влязлом та Походзілом.
І той, і другий жили аж у кляшторі. Доки за ними з’їздили, доки їх привезли, минуло чимало часу.
Пан коронний стражник мав вхід до свого кабінету з кількох місць замку. Так зручніше було приймати різних гостей та гостинь. Так, зрештою, зручніше буде і втікати, якщо бидло канівське підніметься на якусь ребелію, до якої закликає отой схизмат Закривидорога, — ох, і недолугі ж прізвища мають оці мужики, що в козаки позаписувалися; почитаєш реєстр, то нарегочешся з їхньої примітивності, а часом просто дурості, — ну, то це вже така божа воля…
Пан коронний стражник сидів у своєму кабінеті й займався важливими справами — читанням доносів та скарг, які надходили до нього з різних кінців Канівщини. Особливо любив він читати доноси — о, то просто розкіш! Така душевна ницість одкриває свої прірви перед твоїм духовним зором, що ну!
Звісна річ, отці—єзуїти Казімеж Влязло та Казімеж Походзіло не знали тієї хвилини, як ступили у двір замку, чим саме займається пан коронний стражник. Не знали вони й того, що пан Єжи так захопився читанням чергового доносу на Андрія Закривидорогу, що на короткий час навіть забув про чудовну переяславку. Отці—єзуїти Влязло й Походзіло ступили у двір замку з тильного боку. Щойно вони опинилися на кам’яній стежинці, що вела до непомітних дверей, як два прив’язані величезні пси кинулися їм настрічу.
Вийшов служник, одягнений не по—місцевому, а десь чи то по—венеційському, чи то по—іспанському. Проте розмовляв він тутешньою мовою драбів — отож, знаючи, що по отців—єзуїтів було післано, прогнав псів, загнав їх у буди і сказав:
— Ідіть за мною — я вас проведу до пана коронного стражника.
Отці Вязло й Походзіло, покірливо вклонившись, пірнули в непомітні дверцята в стіні і пішли услід за служником. Довгенько підіймалися вони в напівтьмі якимись сходами, йшли переходами то вгору, то вниз — і нарешті опинилися в невельми великій, але показово прибраній залі, освітленій свічками. При стінах стояли лави зі спинками, прикрашеними вигадливою різьбою, а посередині кімнати стояли низенькі тапчани, столики, стільчики. Тапчани були вкриті ведмежими шкурами, такі ж шкури були розіслані на підлогах. Подушки на тапчанах, турецьких низеньких столиках, пуфиках були обшиті лосиними шкурами. Ну, це не привернуло особливої уваги отців—езуїтів. Головні окраси цієї кімнати були на стінах, обвішаних килимами.
О, то були окраси, гідні славного лицаря, що воліє вік свій скінчити не на тапчані, хай навіть укритому ведмежою шкурою, а на полі бою! Три стіни було вкрито найрізноманітнішою зброєю. На молодих панянок це все справляло враження, а на святих отців Влязла й Походзіла — то й ні: вони побували по світах, не раз заходили до зброярських крамниць, щоб і собі купити яке не яке знаряддячко — хай і непоказне, але безвідмовне… На стінах у пана коронного стражника висіли кольчуги, лицарські лати й шоломи, мисюрки й щити, мечі й сокирки, красувалися рушниці й пістолі, не було, правда, гармат, — але коли б пан Єжи Сондецький став раптом польним гетьманом, то він би над своєю головою начіпляв би ще й гармат і ядер замість люстр.
Біля вікна сидів за накритим зеленим сукном столом сам пан коронний стражник. На тих, хто зайшов, він навіть не поглянув, бо сидів до них спиною. Довгий, як вуж, пан Казімеж Влязло тут же оцінив позицію, в якій сидів пан Єжи, не вельми правильною. Досвідченому вбивці досить майстерно кинути ножа в його спину — і справу буде зроблено (якщо тільки пан коронний стражник не сидить у кольчузі—кошульці). Та доки вужоподібний пан Влязло думав про можливості ножокидання, жабоподібний пан Походзіло устиг постерегти з двох боків двох псів — не менших, ніж у дворі, тільки ті галасували, а ці лежать мовчки, мов статуї, — але кожен рух двох панотців відбивається в їхніх чотирьох очах, мов у зменшувальних дзеркальцях венеційського скла.
— Хто там? — не обертаючись, запитав пан коронний стражник.
Казімеж Влязло відповів своїм м’яким, аж писклявим голосом:
— Лаудетур Єзус Христус.
Те ж саме, але на октаву нижче, сказав і Казімеж Походзіло:
— Лаудетур Єзус Христус.
— Хто ж усе—таки? — знову не обертаючись запитав пан Єжи.
— Слуги вашмосці добродзєя святі отці—єзуїти Казімеж Влязло та Казімеж Походзіло!
Аж тоді пан коронний стражник обернувся з—за столу й підвівся, щоб стріти ним же викликаних людей. Підвів їх до тапчана, посадив. Сам сів на столик напроти, але потім зірвався з нього і почав ходити по кімнаті, щоразу дужче й дужче хвилюючись.
Він коротко, по—військовому скупо, змалював свою зустріч у Переяславі з чарівним дівчам «неземної вроди й не нашої породи». Змалював її зовнішність, на що отець—езуїт Влязло реагував схвальним похитуванням зміїною головою й вигинанням спини, а отець—єзуїт Походзіло — аж ніяк: дівча то й дівча, цього зілля на світі — як бур’яну.
Одне слово, пан коронний стражник без зайвих церемоній дав отцям—єзуїтам таке конкретне завдання:
— Треба знайти цю дівчину, якої ім’я Ганя і яка є православною, хоч і явно не тутешнього походження. Вона схожа на якусь перську царівну. Треба знайти її батьків чи тих, хто нею опікується. Треба прибрати — у будь—який спосіб — її нареченого. А він у неї мусить бути. І найголовніше — привезти її до мене в оцей замок. Щоб ніхто не знав!
— Нелегке завдання, ваша милосте!
— Буде ще важче!.. Треба її переконати в тім, що її доля — вийти заміж за мене. Треба переконати її, що я, пан Єжи Сондецький, роблю їй величезну честь. Треба, аби вона знала, що перед паном коронним стражником лежить велика і славна дорога і якби пан коронний стражник був шведом чи французом, то міг би й бути обраний королем Польщі…
— Дозвольте запитати, — втрутився пан Казімеж Походзіло. — А навіщо вам, пане коронний стражнику, дружина з простого роду? Як я розумію, вона не має в своєму роді ніяких гербів. Чи не ліпше було би панові коронному стражникові поєднати свою долю з панянкою знатного походження — ну, і, звісно ж, католичкою?!
Пан коронний стражник зупинився. Надресировані ним пси попіднімали вуха.
— Католичкою вона стане обов’язково, якщо покохає мене. Це — раз. По—друге, мій герб прикрасить її безгерб’я. Мій герб — яструб. Яструби не люблять віддавати будь—кому свою здобич. І беруть вони цю здобич на землі чи над землею, але разом з нею підносяться аж за хмари.
Отець—єзуїт Казімеж Влязло ніжно—ніжно поводив голівкою — і з його язика стекли солодкі слова:
— Дуже переконливу алегорію почули ми з вуст пана коронного стражника, якого знаємо як воїна небувалої хоробрості й вірності ідей. Ми просимо пана коронного стражника пробачити одному з нас не вельми доладне запитання про герби. Але пан коронний стражник зрозуміє й нас, що таке одруження значного пана—лицаря з гербом Яструба на звичайній селючці та ще й православній, — єсть то річ праве неслихана на наші часи. Але ми бендзєми моглі мєць тен надзєєн, же при вашмосці, яко при найвижчей в тень м’єйсьцю повадзє…
— Що—що? — перепитав пан Єжи.
— Ну, коротше кажучи, — втрутився отець—єзуїт Походзіло, — хоч як це трудно, але ми спробуємо зробити все як слід. Саме це мав сказати святий отець, мій брат Казимеж…
Але, побачивши, що пан коронний стражник усе ще стоїть насуплений, збився з рівної мови, перепитав:
— Пан коронний стражник іще чимось незадоволе—ний?
— Так… Тим, що один з вас назвав мою майбутню дружину селючкою…
— То він — алегорично!
— Так—так, то я вжив алегоричного образу, пане коронний стражнику, — вигнувся вужем отець—єзуїт Ка—земиж Влязло. — Майбутня пані стражникова походить з магнатства православного, але, зрештою, ота православність не має значення принципового… Мушу оповісти панові коронному стражникові маленьку притчу — про те, що сталося нещодавно з моїм братом Казимежем. Був він у православному селі, де жодного католика не було. І треба було піти Богові нашому Всевишньому помолитися. І пішов Казимеж у православну церкву, і став на коліна з православними, і помолився Всевишньому перед православними іконами, і душею з господом побесідував. А православні — вівці заблудші — побачили, як ревно молиться брат—єзуїт, та й не одному з них до серця підкотилася думка: а чим же різниться наша схизматська церква від церкви істинної?! І незабаром і в тому глухому селі знайшлися люди, що до істинної віри приєдналися. А потім більше й більше стало їх. А як їх стане більшість — хоча б на трохи, — то тоді уже схизмати під моральним тиском стануть уніатами, а далі й чистими католиками…
— Одне слово, — промовив пан Єжи. Його пси знову підняли вуха і вшнипилися своїми очима в єзуїтів. — Одне слово, даю вам тиждень на виконання цього мого доручення. Про гроші не говоримо, говоримо про бо—гоугодність.
— Так—так—так, — загойдав голівкою отець—єзуїт Казимеж Влязло.
— Так, — квакнув отець—єзуїт Казимеж Походзіло. Пси підвелися на ноги. Вони були здорові, мов телята, і спокійні, як різники на бійні.
— Щоб усе було здійснено скрупулятно і в повній таємниці!
— Так—так—так! — озвалися в дві октави отці—єзуїти.
— Так от! — пан коронний стражник узяв срібного хреста і виставив його, мов меч, узятий за лезо, перед отцями—єзуїтами. — Присєнгнітє сен на збавєнє вєчне, панове, же то, цо ми тут ржекли, заховацє в мільченню і нє ужиєцє в жаден спосуб пжеців мнє!
— Нєх пан коронний стражник подасть слова, а ми повторимо, — вигнувся дугою отець Казимеж Влязло.
— Кажу! А ви повторюйте!
Обидва отці—єзуїти в октаву повторили вслід за паном Сондецьким:
— На моє збавєннє в тим жицю і пришлим присєнгам нікому на сьвєцє нє виявіць таємніци, ктура мі повєжона, нігди сє ньон нє послужиць на шкоден панові коронному стражникові і постемповаць под каждим взгльон—дем так, як би ‘м єй нігди не знав.
Пси стояли й натхненно дихали. В їхніх очах, мов у венеційських дзеркалах, відбивалися манюні—манюні людці…
Пан коронний стражник знову наказав сісти отцям—єзуїтам. Посідали і пси.
Троє людей у прикрашеній зброєю залі сіли обговорювати план майбутнього викрадення красуні—пере—яславки і знищення її нареченого.
Собаки солодко позаплющували очі. їм було спокійно: ці люди не чинитимуть їхньому панові ніякої шкоди… Ворон ворону ока не виклює…
Вони ще з годину обговорювали деталі наступної операції. Пси мови людської не розуміють, але розуміють те, що сповожує ту мову. Пси лежали й думали про те, що люди значно підступніші й підліші за них.
Коли під кінець отці—єзуїти засумнівалися в якійсь деталі вже обговореного плану, пан коронний стражник різко відповів:
— Я тутай жондцем. Нє майє права мі одмавяць ані приймоваць моєго наказу, але мусіцє го випельніць…
— Нєх так бендзє, — кивнув святий отець Казімеж Походзіло.
— О, так, — вигнувся по—вужачому і, простягнувши усміхнуту голівку в бік коронного стражника, просичав пан—отець Казімеж Влязло. — І справді, хай так буде. Бо дуже ж вірно мовив пан коронний стражник: він тут порядкує, а ми не маємо права ні відкидати, ні приймати його наказу, ми мусимо його тільки виконувати…