Балада про граблі

Жив дядько в нашому селі.

Як кожен газда мав граблі,

Та де не клав їх, не ховав

На них постійно наступав.

Були від того на лиці

Великі гулі та синці.

Життя не стало в небораки —

Ходив побитий, як собака.

І ось в одну з таких подій

Вхопив оті граблі мерщій

В нестямі, наче дикий звір,

Й закинув їх в сусідній двір!..

Були в сусіди іменини.

Позвали й дядька до гостини.

Не встиг минути перелазу,

Як на граблі ступив одразу, —

Держак як свисне межи очі!

Став дядьку день темніший ночі.

І скільки в того стало змоги

Жбурнув граблі аж до дороги!

А поки йшли ті іменини,

Знайшлася ввічлива людина:

Граблі прибрала від дороги

Під хату — прямо до порогу.

Вертає дядько з іменин,

Іде з сусідом — не один,

Бо той набився в провожаті.

Та ось граблі — як жахнуть, кляті!..

Заплакав дядько і сусіду,

Як на духу, таке повідав:

— Я найдурніший на селі,

Бо на одні і ті ж граблі

Ступаю, мабуть, в сотий раз,

Вони ж по лобі — лясь та лясь!

Але сусід його втішає:

— З розумним теж таке буває,

Тільки граблі у того різні —

То дерев’яні, то залізні...Отак і в нашій Україні

Ніяк не втямлять і донині,

Хто тут хазяїн, а хто гості?

Для кого той єдиний простір?

Чий тут язик? Чия тут мова?

І хто створив нам ці умови?..

О, скільки літ на цій землі

Усе одні і ті ж граблі!