Розділ дев’ятий (1 кн. 1 част. Яром-долиною)

який оповість про найсолодші мрії Яремка Ціпурини та пана Владка Гостинського

— То бендзє чаруюнцо, то бендзє цудовно — шафірове небо і шафірове може, лазур в серцях і над гловами!..

Пан Гостинський весь час повторював слова своєї мрії, пронесені крізь дві тисячі п’ятсот днів та ночей на галері…

Він веслував разом з козаками, і сонце сяяло йому в лице, і пан Владек білозубо сміявся.

А Яремкові все виділася далека Ганя — його чудова подруга Бібігуль.

І гралися з хвилями дельфіни…

Згадалися веселі, мов сьогоднішнє море, очі коханої. Уранці, після того як учора посвятили Яремка в парубки, вона дивилася на свого товариша очима, повними захвату, радості і весняного сяйва. Якби Яремко був явором, то після такого погляду у нього на всіх—усіх гілках повиростало б листя. Якби Яремко був мушкетом, то від захоплено—завороженого погляду Гані—Бібігуль він негайно б вистрілив і пробив найгрубішу крицю. Якби Яремко був турецьким султаном, він би розпустив весь гарем і Ганя—Бібігуль була б єдиною жоною його…

Вони недавно переїхали до Переяслава — подалі від мерзотного графа Лозовицького. Старша Яремкова сестра Марійка, вийшовши заміж за славного козака Петра Скрипника, жила в Києві. Петро ж Скрипник виписав у Києві й козацький привілей для родини Ціпурин — тепер вони, з огляду на заслуги їхнього роду, стали вільними людьми, і ніякий граф Лозовицький не міг їх образити. Ну, це на папері воно так було, а на ділі… А на ділі мерзотний граф міг прислати будь—коли своїх гайдуків, щоб образити Ціпурин… Ліпше було переїхати. Вони й переїхали до Переяслава — великого і славного міста, що розкинулося на берегах Альти й Трубежу. Довкола — історичні міста й стародавні села. За день їзди конем — Канів, неподалік од Канева Черкаси. А в другий бік — Оглав, Васильків, Київ. Славна земля, славні люди, славні легенди та оповідки, і звичаї добрі — не гірші, ніж у Лозовиках…

От, наприклад, звичай посвячення у парубки. Коли Яремкові сповнилося п’ятнадцять, потягло його на вечорниці. Вечорами сходилися хлопці у кульгавого Гната Горобця — старшого парубка. Хоч Гнат і кульгав од татарської стріли, а проте багато дівчат на нього задивлялося — бо веселий був, винахідливий, співучий і добрий. Йшов якось Яремко вдень вулицею — аж тут Горобець: «Слухай, славний козаче! Уже в похід на турка ходив, а й досі в парубки не посвятили тебе! Не годиться так!.. Чи, може, тебе в парубки посвячували у Трапезонті чи Синопі, а може, і в самому Стамбулі—Царгороді?» — «Звідки знаєте так багато про мене?»— несміливо запитав Яремко. «Та розказував один козак із Києва… Тепер тобі ще один подвиг треба вчинити — принести відро горілки і прийти до мене сьогодні увечері в хату… Ми тебе тут же посвятимо!» — «Гаразд! — погодився Яремко. — А як же Ганя?» — «А, сестричка твоя чорнобрива? Та вона вже, здається, з дівчатами змовилася — ті її тут же прийняли в своє товариство».

Увечері прийшов Яремко до хати Горобця. Приніс не відро, а два відра горілки та смаженого барана — для такого діла йому давно вже дав грошенята сам Петро Скрипник. Та й у батька дещо було, але ж кожному парубкові хочеться, щоб він мав у кишені свої гроші… Парубки тут же привітали Яремка як свого— та вони вже давно з симпатією й доброю заздрістю подивлялися на нього, — тут же посідали в хаті за стіл, а кому стола не вистачило, той сів на піл, а кому й там місця не знайшлося, той вистрибнув на лежанку. Підняли чару за батьків та дідів, які не корилися ворогам. Дав Горобець Яремкові добрячого щигля:

— Ну, тепер ми тебе коронували по—нашому, а тепер хай ще дівчата на тебе подивляться: чи справний ти козак, чи добрий чоловік, чи пісні співати вмієш, чи небилиці знаєш казати — о, вони все відчувають, бо — дівчата!

Вийшли на вулицю, під небо, зорями всіяне, а під тим небом пісня летить, мов веселка якась невидима — лиш чутна… Один кінець тії веселочки упирається в хату Марусі Глобишиної, а другий — у Горобцеву хату, де хлопці зібралися…

— Ну, що, товариство, ходімо до Марусі?!

Пішли! Пішли під зорями, під піснею, пішли, мов полетіли на крилах мрій парубоцьких…

А пісні дівочі їх вели темними вулицями переяславськими, вели до зустрічі, до щастя, до радості…

Серед тих, хто виспівував, була й Ганя—Бібігуль. Ого, вже так навчилася співати по—нашому — ніколи не здогадаєшся, що вона туркеня! Тільки інколи з Яремком наодинці переходила вона на турецьку мову. А так — чиста тобі україночка, тільки що чорнявіша, та тонша, та стрункіша, та брівки в один шнурочок непомітно ізв’язалися!

А потім уночі зійшлися вони у клуні, вляглися на сіні і довго обіймалися—милувалися. Обійматися можна, цілуватися теж, милуватися — аякже! А чогось іще — ні—ні—ні! То вже як одружаться, як звінчають їх у церкві!

Цілу ніч милувалися вони з Ганею, тихенько шепотілися, розказували різні історії — смішні та страшні, і було ж їм так гарно, так мило, так солодко удвох. Тільки як уже надто Яремко милував свою Бібігуль, то вона просилася:

— Ой, Яремку, змилуйся, забери руки, розкажи що—небудь веселеньке.

І Яремко розповідав…

Аж перед ранком вони, обнявшись, позасинали… І бачився тоді Яремкові сон: Чорне море грає, а по морю, по хвилях, перекидаючись, дельфіни стрибають—граються, пісню свою виспівують. А коли прокинувся — побачив: Ганя—Бібігуль на нього сяючими очима дивиться, рада така, щаслива така, просяяна радістю вся!

Що то вона зараз робить у тому Переяславі? Скучила ж, напевне, за Яремком? Якби ж ото їй написати листа та передати його мартином — і нехай летить аж до Переяслава! Е, до Переяслава мартини не літають, бо це морські, а не річкові птиці!..

…Яремко знову дивився на обрій. Ось—ось мають показатися турецькі кораблі другої третини ескадри. І доведеться знову вступати в бій, допомагати тим, хто зробив основне: відірвав цю третину від головної частини флоту, зав’язав з нею бій, позбавив бойового порядку, розметав по морю.

А поряд, уміло маневруючи вітрилами, сидять хлопці. А найдужчі з них — на веслах!

І летить отаманова чайка швидше за будь—яке судно турецького флоту. І не влучиш у цю чайку ні з якої гармати! Поки націлився, доки запалив гніт — а чайка вже проскочила! Це — як у тій побрехеньці ангелянській: свиснув селянин та й каже нечистому: ану—бо зав’яжи те, що я оце висвистів! Так і з козацькою чайкою! Спробуй «зав’язати» її, коли вона мчить повз галеру, мов свист отого ангеляна!

Пан Владислав потужно горнув веслом, з його обличчя не сходила щаслива усмішка — він ще не вірив, що на волі, він усе ще не міг повірити, що вдалося йому з допомогою Яремка випірнути з—під перевернутої галери… А думалося ж, що уже все, що вже ніколи він не побачить ні неба, ні волі, ні Анельки…

Ах, Анелько дорога, золота, срібна, єдвабна!

Він, пан Владек, усе згадував, як уперше познайомився з Анелькою. Гнався він на коні за зайцем, а заєць заскочив з володінь Гостинських до володінь Ожеховських. Не помітив Владек, що перескочив чужу межу, що потолочив чуже жито, що вискочив на чужу капусту — аж тут: громовий голос:

— Стуй, збойнику! А куди—то ти мчиш?

Зупинив пан Владек свого коня, озирнувся — і справді, він на чужому полі! А заєць — тільки хвостом перед ним: блим, блим, блим! Холера! Майже наздогнав, майже вполював — аж тут оцей здоровенний дядько з вусами й розлюченим поглядом! Ах ти, Боже мій! Та це ж новий господар маєтку пан Ришард!

— А якщо мені так зручніше? — відповів розпалений погонею пан Гостинський. Ех, шкода! Заєць блим, блим — та й зник, утік у балочку!

— Еге ж, зручніше! Але ж тут нива! Не позволям! Попросити б у пана Ожеховського пробачення, так ні — гонор пана Владка заїв, не захтів принижуватися за чуже жито пан Гостинський. Тому й відповів:

— А йди—но ти, діду, к бісу!

І тут пан Ожеховський хапонув своєю драбівською лапищею пана Владка за комір, кінь рвонув з місця — і Гостинський опинився на землі… Не забився, ні, але упав, опинився лежачим перед супротивником. Пан Гостинський тут же скочив на рівні, спересердя замахнувся, але кривдник дивовижно спритним рухом руки вибив нагайку — і полетіла вона гадюкою в купусту! І одночасно пан Гостинський отримав доброго тьоса у щелепу!.. «Пся крев! — подумав пан Владек, сяк—так утримавшись на ногах, — та я ж тебе, пся крев, зараз на шмаття порву й собакам викину!..» І тільки—но він стрибнув на пана Ожеховського — старий спритно відстрибнув убік і стрибок пана Гостинського вийшов даремним, — як іззаду залунав крик:

— Пане, не вбивайте мого тата!

Забувши про все, пан Гостинський озирнувся і побачив дивовижне дівча зі срібним волоссям, що летіло, перестрибуючи через капустяні качани, просто до них. Очі в цього дівчати були блакитні, стан тоненький, ніжки й ручки — мов тичинки дивної квітки!

Господи! Пан Гостинський забув і про зайця, і про чуже поле, і про пана Ожеховського — він бачив тільки оце дівча, що мчало просто на нього!

Та тут пана Владка привів до тями новий тьос пана Ожеховського — на цей раз у груди. Пан Владек встояв і цього разу. Хотів відповісти, та тут дівчина вхопила його за руки…

— Не вбивайте мого тата! — повторила срібноволоса дівчина. І панові Гостинському перехотілося битися. Хоч і мав право відповісти бодай на один тьос — інакше вічна ганьба його імені й його роду!

— Не вбивайте мого тата — він у нас багато п’є горілки!..

Пся крев, якийсь п’яниця, хоч і шляхетського роду, має право підіймати руку на уродзоного шляхтича пана Гос—тинського?! Але срібноволоска з блакитними незахище—ними очима тримала пана Владка за руки і дивилася на нього поглядом матки Боскої! І як міг пан Владек виривати свої руки з цих рук?!

— Хай пан пробачить моєму татові його невитриманість! — мовила вона.

І пан Гостинський не міг не відповісти ствердно на прохання панни Анелі.

А вона тут же підійшла до свого батька і збуджено почала переконувати його по—французьки, що ображати гостей не годиться, що пан Гостинський — то є гість господи Ожеховських (і звідки вона знала, що він — Гостинський?! Адже вони зовсім недавно купили це село й зовсім недавно сюди приїхали?!). Через дві—три хвилини пан Ришард Ожеховський, п’яно просльозившись, почав вимовляти слово «пшепрашам» і запрошувати дорогого гостя в господу!..

Махнув рукою на все пан Гостинський і, не спускаючи очей з панни Анельки, пішов за господарями…

О, панна Анелька — то була дивовижна дівчина! В ту пору їй ледве виповнилося шістнадцять. Вона срібно сміялася і срібно співала, вона перебирала своїми срібними пальчиками на привезених із далекого Відня клавікордах, і тоді в серці пана Владка виростали лілеї; вона розмовляла з ним по—італійському й по—французькому, а пан Гостинський, трохи соромлячись свочї неотесаності, міг відповідати їй тільки польською, та латиною, та якось німецькою мовою, що навчився її у війську… Але то не було завадою! З кожним днем вони ставали ближчими й ріднішими, з кожним днем їхнє щастя ставало виразнішим та виразнішим. Усе йшлося до одруження, хоч Влад—ковим батькам не вельми подобався пан Ожеховський — за його пристрасть до горілки та сварливий характер… Йшлося до одруження, та тут, як кажуть, у похід затрубили — і пішов пан Гостинський під Цецору. А там турецькі війська розгромили поляків з козаками — і опинився пан Гостинський у полоні… Написав він жалісного листа додому, до своїх батьків: виручайте свого сина, тяжкий викуп турки призначили, — та так відповіді й не одержав. Уже пізніше, на галерах, довідався, що по його краях пройшла Хотинська війна, що велетенське військо султана Османа Другого знайшло там свою погибель, а сам Осман — у Стамбулі закінчив свій короткий, але ганебний життєвий шлях… Не знав пан Владек, що невдовзі після його рекрутчини пан Ожеховський тяжко посварився з паном Гостинським; не знав, що через місяць пан Станіслав Сулятицький неправедністю відібрав майон—тек Гостинських, що підкупив він суддів — і ті все зробили, аби догодити грабіжникові; не знав пан Владек, що турецькі вояки розруйнували за час Хотинської війни подільський край, почалася страшна моровиця, що забрала на той світ старих Гостинських; не знав він про Анельку, котра щодня благала—молила свого тата зібрати грошей на викуп коханого Владка, але батько продовжував пити й не хотів і слова чути про того, хто колись «мою капусту й жито конем топтав», — бач, коли згадав про це?!

О, доплисти б до коханого берега! О, скочити б на бистрого румака — та й помчати в рідні краї, та й обняти срібноволосу панну Анельку, та сказати 6 їй: я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят! О, так він і скаже: добридень, Анельку, я осьде, ходімо до ксьондза, і хай у нас буде щастя ще на сто лят!..

Пан Гостинський натхненно веслував. Кожен помах весла наближав його до України…

Правда, між Україною й паном Гостинським було ще більше трьохсот турецьких галер. І їх ще треба було перемогти, захопити і пустити на дно Чорного моря.

І тут Яремко гукнув:

— Попереду бачу галеру!

Вона була далеко, на обрії, але через кілька хвилин стало видно, що це велике судно стоїть на місці, не рухається…

Чайка пішла швидше. Десь за півгодини козаки вже залазили на борт галери.

Там було кілька козаків та десятків зо два турецьких майстрів—будівничих, які мовчки сиділи на палубі. А внизу були молоді жінки з гаремів головного мімара та його помічників. Недайборщ вийшов на палубу, діловито обдивився галеру й запитав:

— А веслярі де?

— Пересіли на чайки та захоплені галери. Воюють… — лаконічно відповів один з козаків.

— А чому ви тут?

— Кошовий наказав, щоб вас дочекалися. То ми й чекаємо…

— Так, так… — Недайборщ дихнув самосадом на козака.

Але той не впав, устояв, навіть носом солодко повів: певне, був такий же завзятий куряка, що й Недайборщ.

— Витягуй люльку, — суворо наказав Недайборщ. Козак вийняв. Карпо дістав з калитки тютюнцю, упхнув козакові в люльку:

— Агу, спробуй мого! — кинув жарину зі своєї люльки в козакову. — Г—га? Ну, як?

Козак зробив одну затяжку, другу. Недайборщ не спускав з нього очей, чекав, коли той гикне. Козак не гикав.

— Слухай, а ти можеш сказати: «І—і–і—і! Де ж мої свині?!»

— Можу, — відповів козак. І мовив, на «І—і–і—і!» — втягуючи в себе повітря з димом: — І—і–і—і! Де ж мої свині?!

— Так це ти той самий Дерикіт, що про тебе мені хлопці розказували?

— Той самий!

— Що позаторік у самого Кантеміра—мурзи цілий гарем украв?

— Та я ж!

— Так тебе ж, казали, в Кафі на палю посадили!

— Та то іншого Дерикота. Того Дерикота звали Данилом, а мене Адамом.

— Так я ж тебе у похід не брав!

— Не брав, — кивнув довгим червоним носом Дерикіт.

— То звідкіля ж ти тут узявся?

— Із Стамбула… Ми ж ото з Данилом як украли отой гарем, то згодом попалися—таки до лап Кантемірових аскерів… Данила — на палю, а мене — на галеру, то й то тому, що одна з мурзиних наложниць за мене поклопоталася: чимось я їй догодив, — то й виблагала мені життя… А оце ми пливли, коли бачимо — чайки довкола! А турки стріляють, як шалені, не підпускають наших. Я тут же — р—р–аз! — рву кайдани — а вони в мене і хлопців були перепиляні ще з самого початку походу, — і на турків. Побили всю команду, викинули за борт разом з гарматами, зустрічаємо запорожців. Підпливає чайка, а ми її зустрічаємо по—запорозьки! Тут кошовий і питає: «А хто у вас там за головного?» Ну, мої хлопці відповідають: «Дерикіт!» — «А я, — каже, — кошовий Коханець!» — «То й що?» — «А те, — каже, — що є наказ самого Недайборща: полонених не брати, всіх турків на дно!..» — «Яких ще, — кажу, — на дно? Команду ми викинули, а мімарів та устадів викидати гріх — зодчі, — кажу, — майстри, — кажу, — вони в Києві знадобляться!» — «А баби?» — питає він. А тут ще й гарем везли. «А причім баби?» — «А при тім, що є наказ!..» — «Ні, — кажу, — не буду їх кидати в море, колись одна така з гарему мені життя врятувала!..» Коханець каже: «Тоді я сам виконаю наказ Недайборща!» І лізе на галеру. Тут мої хлопці стали як стіна. А на чайці, бачу, народу небагато, душ із двадцять! Я й кажу Коханцеві: «Бери всіх моїх хлопців, а я з кількома почекаю на Недайборща. Як він скаже, то так, може, й буде!..» Відчепився Коханець, забрав частину моїх хлопців, а тут іще одна чайка підійшла, теж багатьох забрала — і тепер ми стоїмо посеред моря, чекаємо, що нам скаже Недайборщ…

Недайборщ знову затягся, та так, що потім хмара диму всю голову йому оповила, а запах почули навіть у нижніх каютах, бо жінки почали внизу чхати й охати.

— Я таки давав такий наказ…

— А я за тебе руки не підіймав, отамане!

— Гм… — І раптом отаман різко повернувся до Яремка: — А ти, малий, що думаєш? Що робитимемо з чортовими туркенями? Викинемо в море чи будемо з ними валандатися, серця козацькі розм’якшувати, щоб ворог нас міг будь—коли перемогти? Га?.. — і дихнув на Яремка перегаром…

У Яремка аж сьози вистрибнули з очей від того запаху.

Але — не тільки від запаху. Згадалася Бібігуль, згадалося, як рятувала вона його, непритомного, на сіноп—ському березі, як плавали вони морем, рятуючись від яничарів, а потім висліджуючи сеньйора Гаспареоне; а ще згадалося, як нещодавно лежали вони у клуні на сіні і обіймалися—цілувалися…

— Ні! — гукнув Яремко.

— Що — ні? — здивувався Недайборщ. — Не залишати на галері?

— Ні, не викидати в море! Хай живуть! — гукнув Яремко. — Я не хочу, щоб вони вмирали, дядьку Карпе!

Знову хмара оповила Недайборщеву голову. Замислився отаман.

— Ну, гаразд, малий! Раз ти мене назвав дядьком, то доведеться на цей раз скасувати мій наказ і помилувати жінок та майстрів.

Не було в Недайборща ні батька, ні матері, ні дружини, ні дитини. Колись було веселе село Півники, та все знищили турки — не лишили ні брата, ні свата, ні дитяти, ні небожати… Аж тут — ось! — Яремко дядьком при всіх назвав!..

— Ну, так задоволений, Яремо?

— Задоволений! — тихо сказав Яремко, намагаючись загнати в очі непрохані сльози.

— А чому ж спасибі не кажеш?! — гримнув Недайборщ. на півморя.

— Спасибі!

— Ось у цю щоку поцілуй мене, хлопче!

— Та незручно, пане отамане!

— А де моя нагайка, щоб тобі лупнів дати, штани опустивши?!

Дерикіт тут же підскочив до Недайборща, на ходу розв’язуючи очкур.

— А ти ще чого?

— Дайте ліпше мені по тому місці, пане отамане, ніж дитину калічити!

— Хай терпить — отаманом буде! — добродушно всміхнувся Карпо і перевальцем пішов по палубі… Дим клубочився над його сивою головою…

До вечора їм довелося стрітися ще не з однією захопленою галерою. Судна мали на собі сліди недавнього бою, деякі були з дірками, напівзатоплені. Козаки розповідали про те, що багато галер з камінням та залізяччям, з вапном та гарматами було потоплено. Були жертви і з боку козацького флоту — в цьому бою загинуло п’ятнадцять чайок разом зі своїми екіпажами — лиш небагатьох удалося врятувати…

Яремко оглядав обрій. Дивитися вниз, на хвилі, чомусь не хотілося. Думка про те, що на споді плавають тіла людей, які ще вранці були живими, сміялися, співали, мріяли про щось, — ця думка ранила душу.

Знав, що ворога треба ненавидіти, — але це простр говорити, коли не бачиш ворога перед собою. А коли дивишся в його очі, коли знаєш, що він, як і ти, живе один раз на світі, то тоді на душі стає прикро й пустельно… А ще тяжче думати про людей, які були твоїми друзями—товаришами. Були — і нема…

І знову згадав Бібігуль.

Чомусь Яремкові здалося, що з його коханою Ганею щось сталося.

Йому навіть чувся її крик: «Яремку! Рятуй мене! Яремку!»

Хіба може крик коханої дівчини долетіти на Чорне море з далекого Переяслава?!

Пан Владислав думав про кохану й вперто веслував.