Розділ сьомий (1 кн. 1 част. Яром-долиною)

який розповідає про битву в нічному морі

Коли чайка пливе в морі, опустивши свої щогли та вітрила, то її важко побачити за кількасот кроків від себе — вона мовби губиться серед хвиль, бо сидить на воді низько—низько…

Отож і вийшло, що передові бойові галери турків, а також ті, що йшли по боках, не помітили найближчої до них вісімдесят сьомої чайки. Та й, певно, не дуже пильно дивилися зорці на щоглах (а може, їх там і не було), бо турки не чекали стріти козаків на середині шляху. Вони взагалі не чекали на козаків цієї весни…

Настала ніч.

Турецька ескадра йшла непоспішливо, але впевнено. Боятися не було кого й чого — круль Ляхистану видав фірман, за яким козаки повинні йти аж у далеку Лівонію та на холодне Балтійське море воювати зі шведами — зараз їм, отже, не до турків. А якщо й набереться якась ватага з двадцяти чайок, то що вона зможе зробити проти цілої ескадри з півтисячі суден?! Козаки запеклі, козаки завзяті — це так, але ж вони не останні самогубці!

Галери йшли, не поспішаючи. Половина веслярів—не—вольників спала важким сном під лавами, друга половина працювала впівсили. Підгінчі притомилися і не пильнували за невольниками. Та й куди ти визволишся на пів—дорозі між Стамбулом та Ячаковим? Та й не малі ж діти — ці невольники, знають же, що йде велика ескадра; якщо хтось і підніме бучу на якійсь галері, то недовго радітиме: бунт, айякланму, буде тут же придушено і геть усіх учасників бунту буде негайно покарано: одним розпорють животи і їхні нутрощі повикидають у море, інших поприв’язують за мотузки й повикидають у море — нехай пливуть за галерою, поки не поздихають… Одне слово, кожного, хто братиме участь у бунті, чекає важка смерть. А кожна ж людина не хоче важкої смерті, кожна людина хоче смерті легкої. Кожна людина згодна простраждати все життя, аби лиш смерть була легкою, спокійною, непомітною — як сплеск хвилі, як промінь сонця, як подих вітру! Рідко коли таке буває, хоч прагнуть цього всі…

Турецька ескадра йшла крізь ніч. Зорі сяяли згори, місяць котився вгорі, відблиск його котився по хвилях, підстрибуючи…

В ар’єргарді ескадри йшли невеликі галери — з найтихохідніших. І бойові галери йшли тут — теж не з найпрудкіших. Дивитися вперед зорцям було нічого: там ішли свої. Дивилися назад, але там було тихо, там було темно й спокійно. Ні вогника, ні крику, ні пострілу…

Треба було дивитися по боках, але ж з передніх галер не передали ніякого сигналу про небезпеку. Час від часу виходив на палубу матрос—сигнальник із ліхтарем і подавав умовні знаки: попереду все спокійно.

Треба було б дивитися по боках. А якщо й дивитися, то що побачиш уночі?

Це козакам із чайок видно було б усе — якби вони, звісно, десь тут опинилися. Галери вирізьблюються своїми громадами на тлі світлішого за море неба. Крім того, на галерах то тут, то там, то ще десь вогники сяють.

Наступила північ, і турки не бачили, що до них, ідучи майже паралельним курсом, наближаються козацькі чайки. Передні не бачили, бо до них чайки не наближалися, «їхні» чайки були ще далеко за обрієм; середульші не бачили, бо й «їхні» чайки ще не виткнулися з—за крайнеба; а от останній третині турецького флоту треба було б пильнувати й пильнувати, бо козацькі чайки, мов акули, з’явилися невідомо звідки і вже пливли в тіні турецьких бойових галер, видивляючись, яку б це першою вхопити своїми смертельними зубами.

І, нарешті, видивилися! І — вхопили!

Козаки непомітно зайшли з корми, вчепилися за облавок, пропливли ще кількасот кроків на буксирі, один за одним, мов мавпи, повидиралися, повидряпувалися на галеру — і тихо, без зайвих звуків, сипонули по палубі. Вартові навіть скрикнути не встигли — уже лежали готові.

Козаки прокралися до кают з капітаном, офіцерами, штурманами, боцманами. Тихо—тихо все було, тільки чути, як утомлено барабанив бубон біля веслярів. За тим бубном не чути, як востаннє стріпнулися серця капітана та його офіцерів. Біля кубрика, де спали матроси й яничари, козаки без звуку зняли варту, кубрик замкнули, біля віконечок поставили хлопців з шаблями: як тільки яка сонна голова вигляне — тут же й полетить у море. Кубрик доведеться закидати запаленими бочками з порохом. Але це буде трохи пізніше. Зараз треба захопити веслярів і дати їм команду повернути галеру трохи вбік. Треба одірвати останню третину турецького флоту, а тоді вже і знищувати її — з шумом, гуком, вогнем і пальбою. Тільки ніхто з двох третин флоту, що йде попереду, вже цього не побачить і не почує…

Уже бубон біля веслярів перестав барабанити — не—вольники самі знають лік, невольники самі увійшли в ритм — розмірений, неспішний, повільний. Підгінчий крізь дрімоту відчув, що галеру ніби трохи—трохи повернуло в правий бік, — за багато літ роботи на галері навчився відчувати все. Подумав крізь дрімоту: тут ніби не водилося мілин, тут кораблі повинні йти прямо. Юсуф, колишній венеціанець Джозефіно, узятий турками в полон дванадцять літ тому, підвів голову, вслухався в тишу Веслярі гребли спокійно, повільно, сонно, але галера йшла собі морем з тією швидкістю, що нею й треба йти їй у строю з іншими галерами. Довкола було тихо — тихо, аж занадто. Й оце «занадто» остаточно розбудило підгінчого Юсуфа, колишнього християнина, а оце вже дванадцять літ магометанина. Юсуф підвівся зі свого місця і поволі пішов сходинками нагору, до люка. Сам себе заспокоював: треба подихати чистим повітрям, бо біля веслярів смердить гірше, ніж у найбруднішому свинюшнику.

Отак роздумуючи, підняв Юсуф люк, виліз на палубу. Повітря і справді було чудове — свіже, зі слабеньким вітерцем. Повівало з далекого заходу, із—за самої, здавалось би, Адріатики, від самої Венеції, біля якої в цю пору цвітуть помаранчеві сади й гаї. І Юсуфові навіть здалося, що чує він запах помаранчевого цвіту, — і згадалася йому його юність, і дівчина згадалася перша, яку він устиг був несміливо покохати, а вона так і не встигла віддати йому свою любов і ніжність, бо віддали Агнесу — так, звали її Агнесою — у прислужниці до герцогового сина Якопо, та й… Не бачив більше Агнеси Джо—зефіно, бо пішов у моряки, а там втрапив у полон, а там з досади й люті на весь світ зрадив свою віру і став мусульманином Юсуфом — людоненависним Юсуфом, якого боялися не тільки християни чи іудеї, а й вірні послідовники Пророка… Так солодко пахнуло помаранчевим цвітом, що Юсуфові захотілося заплакати…

Але він не заплакав, він тільки зворушено схлипнув носом і хотів правою рукою витерти сльозину на оці.

Та витерти сльозину не встиг.

Бо саме цієї миті його голова, пролетівши широкою дугою над палубою, опинилася за бортом галери й через півмиті бубухнула в море.

Юсуфове тіло хитнулося назад — і покотилося східцями донизу, до невольників.

Веслярі тут же припинили роботу. Вони вже з півгодини відчували, що щось діється з галерою. Спочатку вони відчули, що до їхнього судна хтось причепився. Чайка, хоч і легенький це кораблик, але ж кораблик, на якому вміщується не один десяток людей. І для звиклих веслувати невольників її вага — все—таки вага. Хай навіть і маленька! Але ж у дорозі й голка важка!..

У трюм заглянуло двоє. Один тримав ліхтар, а другий — з двома шаблями — сторожко обдивлявся ряди веслярів.

— Тихо! — просичав той, що з двома шаблями. — Чому мовчить бубон?!

Бубон застукотів тут же, негайно, але застукотів нешвидко, а в тому темпі, в якому веслярі працювали й раніше.

— Козаки тут є?

— Є!.. Іміється!.. Та був такий колись — Василь Тягниборода! — почулися безладні, не часті голоси.

— Тягниборода? — перепитав той, що з двома шаблями. — З Недайборщем плавав на одній чайці?

— Так ти ж — не Недайборщ! — озвалося з темряви. — І не Клюсик!

— Авжеж не Клюсик, вічна йому пам’ять!.. Я — Оксен Цьопа! Забув?

— Це що — той брехун, який казав, що сам галеру вкрав у султана? А потім, мовляв, на султанівну обміняв, а султанівну — на коня?

— Він самий!..

Задзвеніло залізом на дальній лаві…

— Е, ні, Василю! Посидь іще трохи! Є робота!.. Нашого брата тут, я бачу, небагато?

— А небагато… Все — то турки, то венеційці, то євреї, то поляки…

— Ну, поляки — то наші! Москалі є? То теж наші…

— Єй вони… А ще — ось! — чорняві дуже, ефіопи, а далі греки, вірмени, німці, шведи…

— Строкато! З усіх ниток торба, та ще й з латками!..

— А що? Турки так і роблять, щоб було все перемішано, а то як самі козаки будуть, то зговоряться між собою про все!..

— Гаразд!.. Тут у нас до ранку має бути битва. Сто галер з гаком відрізали від флоту! Тепер треба буде їх топити!

— Хай нас розкують, а то раптом самі почнемо топитися!..

— Потім, потім! А зараз — слухати, що я наказую!

Веслярі почули — галера ще крутіше повернула праворуч. Невже козаки посилають її на таран проти іншої галери? Ану, як вона не витримає удару і справді піде на дно?

— Відімкни нас, Оксене! — загукав із темряви Тягниборода. — У нас галера стара, вона удару не витримає!

— От холера! Я кому сказав: тихо! І — веслувати на повну руку!.. Зробимо діло — відімкну всіх!..

Бубон заторохкотів у швидкому темпі. Швидше, швидше!.. Заграло море під веслами, звеселилося, задзвеніла галера своїми бортами на хвилях — і пішла напереріз аж двом суднам. Одне — вантажне — проскочило перед самим носом, торохнувши веслами по обшивці галери і ледь не загубивши своє кермо. А дрзте ез’дно — це була велика військова галера з гарматами й тисячним екіпажем — проскочити не встигло. Удар галери, яку захопили Оксен Цьопа з товариством, прийшовся якраз у середину узброєного гарматами су’дна. Тріснула Цьопина галера…

У трюм, де сиділи веслярі, ринула вода.

— Тонемо, Оксене, — гукнув із темряви Тягниборода. — Щоб же ж із тебе на цім світі шкуру зідрали, а на тому одягли!.. Давай сюди ключа, він у Юсуфа на поясі!..

Оксен по коліна в воді вовтз’зився біля безголового Юсуфа. Нарешті знайшов ключа, кинув невольникам. А вода все прибувала і прибз’вала. Ось уже й Оксен, і невольники — по пояс у воді! Та вже задзвенів під водою ланцюг, уже почали визволятися невольники від прив’язі, уже, брязкаючи кайданами, почали вони видиратися на палубу, яка хилилася то в один бік, то у другий, і все ближче й ближче примірялася до темних хвиль, щоб зачерпнути їх досповна і піти, булькаючи, на дно!..

Замкнена залога з яничарів шаленіла, намагаючись вирватися на поверхню.Кілька яничарів намагалися вискочити у вікна, але тільки голови полетіли у хвилі!

— Давай кидай їм барила з порохом! — гукав хтось із козаків.

— Навіщо? — озвався Оксен Цьопа. — Вони й так потонуть!

— Так і ми ж потонемо! — жахнувся Василь Тягниборода. І відчув, що галера, на якій він проплавав ось уже кілька літ, і справді, погойдуючись, іде на дно. У трюмі ще хтось кричав — напевне, який бідака зачепився за кільце ланцюга і не міг вирватися…

— А ми зараз поліземо на цю галеру, що протаранили! — гукнув Цьопа.

І тільки зараз Василь Тягниборода побачив, що протаранена галера плаває у воді догори кілем. її не тільки пробило, а й перевернуло. Довкола кишіло турками, що опинилися в хвилях і тепер намагалися хапатися хоч за соломинку, аби лиш вирятуватися!

— Та там же турки!

— Такі ж люди, як і ми! Усім жити хочеться!.. «Рятуйте, хто в Бога милує!» — волав хтось із трюму.

Видно, зачепився за щось кайданами.

Метнувся туди, до трюму, Оксен Цьопа. За дошки ляди намертво вхопився якийсь бідолаха. Але лізти вгору він не міг. Якісь дві колоди намертво стисли йому ліву ногу, напевне, роздробили кістку і не випускали неволь—ника назовні.

— Рятуйте! — кричав невольник.

— Присвіти, Степане! — гукнув Оксен Цьопа. Чорнолиций, мов негр, Степан підняв ліхтар. Оксен рубонув шаблюкою по білій нозі невольника. Невольник закричав, але попросив:

— Ще! Ще! Тільки скоріше!..

Ще один удар — по тому самому місцю, — і мов хряснула поліняка. Піднялася вгору закривавлена культя, і потяг Василь Тягниборода, іцо надбіг до Оксена і Степана, зомлілого невольника… Врятували земляка, хоч і ногу відрубали, тепер треба буде чимось перев’язати, кров угамувати. Якою Бог дасть, то житиме. Хоч і калікою.

Захлиналися замкнені яничари, ревіла болем і страхом, відчаєм і люттю галера, що її захопило товариство Оксена Цьопи, щось аж двигтіло зсередини в щойно протараненій і перевернутій галері — напевне, то намагалися втриматися на своїх ланцюгах невольники.

Так, вони і справді трималися то за ланцюги, то за бруси, виставивши голови в те стиснене повітря, яке, мов у дзвоні, зібралося на дні галери і тепер тримало її на плаву. Темно було, хоч сто разів стріляй в одне око, надії — ніякої. Відімкнутися від ланцюга було ніяк — ніхто не знав, де подівся ключ. А якщо й відімкнутися — то як вилізти? Якщо козаки (а що це на ескадру налетіли козаки, ніхто не сумнівався) прорубають днище, повітря перестане тримати галеру — і вона тут же піде на дно разом з невольниками…

І все ж невольники трималися. Бо останнє, що вмирає в людині, — так це надія.

І хоч кажуть, що останнім у поляка вмирає гонор, — один з невольників, пан Владислав Гостинський, усе ще тримав у душі надію; він забув уже про все, але мав надію на порятунок. У трюмі, та ще й перевернутому, було темно, як у ста пеклах, але в духовному зорі пана Владислава сяяли блискучі срібні зорі на блакитному небі. Це означало, що він вірить у порятунок. Він бачив перед очима срібні зорі на блакитному небі і думав — уперто, наполегливо, мов намагався гіпнотизувати саму долю:

«То буде чаруючо, то буде дивовижно! То буде рай!.. Буде літо. А влітку завше єст пєнкнє, завше тепло. Шафірове небо і шафірове може! Яблуні й груші з плодами, музика і пісні увечері. То є рай!.. Лазур в серцях і над головами!..»

А поки що була темрява і безнадія…

І раптом поряд із паном Владком Гостинським хтось хрипко—хрипко, тяжко—тяжко заспівав:

Гомін, гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває,

Мати сина прикликає:

«Вернись, синку, вернись, синку, додомоньку,

Змию тобі головоньку, змию тобі головоньку…»

Тиша… Тільки холодна вода плюскається довкола… І хтось із іншого боку озвався:

Мене, нене, мене, нене, змиють дощі,

А розчешуть густі терни,

А висушать буйні вітри…

І пан Владислав Гостинський, дарма що раніше з гонору не співав мужицьких пісень, зітхнув, схлипнув і разом з іншими підхопив:

А розчешуть густі терни,

А висушать буйні вітри…

Сльози котилися по щоках невольницьких, але ніхто їх не бачив. Довкола кипів бій, а сюди, під цей ковпак, навіть відзвуку не долітало…

Пан Гостинський плакав, але мріяв про «лазур в серцях і над головами»…

Та поки що над головами була безнадія.

А під ногами — десять безнадій…

І все ж вони чекали на ранок…

Морська баталія тривала до ранку. Палали галери, ближчі до хвоста величезної колони. Передні галери з відрубаної частини — третини турецького флоту — козаки вирішили не палити, щоб цього не побачили ті кораблі, що пішли на північ. Бо якщо побачать, то повернуться, а це ускладнить усю операцію…

Та що там ускладнить? Козацьких чайок і так було менше, ніж відрізаних ними від колони великих та малих галер.

Вже аж під ранок повсюди запалало Чорне море. Козаки нищили турецькі галери.

Турки відбивалися хоробро і вміло, проте нічого не могли вдіяти проти швидких козацьких чайок, які літали морем, мов стріли. Важкі корабельні гармати були нездатні влучити в верткі й швидкі козацькі судна. А козаки зі своїх чайок діставали всіх і вся. їхнім гармашам цілитися було легко — гармати на чайках стояли на носі й на кормі. В таку чайку з галери не влучиш, а гарматка з чайки влучала в галеру обов’язково.

Вранці до місця баталії підпливла чайка Недайборща, а з неї ще кілька десятків козацьких суден. Підмога виявилася вчасною. Свіжі козацькі сили вдарили по рештках третини флотилії турків, і на тих галерах, які все ще чинили опір, затріпотіли білі прапори — османці здавалися, сподіваючись на милість.

Але ж Недайборщ ще заздалегідь отримав наказ: полонених не брати, визволяти тільки невольників! І тому козаки не дивилися на білі прапори! Вони йшли захопленими галерами на таран, запалювали ворожі кораблі, підривали їх, турків скидали в море, а самі намагалися вирятувати від вогню й води невольників, яких перевозили на дві великі вантажні галери.

Недайборщева чайка підпливла до перевернутої галери. Уже ось—ось мало зійти сонце, і все море мов палало червоним. На перевернутій галері сиділи, вхопившись за киль та нерівності днища, козаки Оксена Цьопи.

— А де ж ваша чайка? — запитав Недайборщ, вийнявши люльку з рота і сердито кашляючи.

— Та десь хлопці встигли відчепитися й пішли далі, а нас лишили, — відповів Цьопа.

— І тебе теж? Як же так?

— Та так вийшло. Вони подумали, що ми потопилися, та й пішли далі в бій… А ми ось—о сидимо!..

— Кому це ногу відбило?

— Не відбило… Ми самі відрубали… Невольник один…

— Живий?

— Був живий… А зараз уже ні… Помер, бідолаха…

— Навіщо було рятувати?..

— Душа християнська… Серед рідного козацького товариства помер…

— А турки де — що з галери?

— Та плавали тут довкола… А ми їх не пускали… То вони на дно пішли… Та ще ось під нами невольники сидять… Пісню вночі співали — жалібно—жалібно… Оце сидимо й думаємо, як їх урятувати… Мабуть, не можуть відстебнутися, а то б хтось із них випірнув…

— Яремо, заглянь—но у скриню, ключі від ланцюгів галерних пошукай!

Яремко тут же метнувся до скрині, він добре знав, що там є ключі. Недайборщ знав своє моряцьке діло.

— Ось! — Яремко підніс над головою в’язку ключів.

— Ану, постукайте добре у днище, — сказав Недайборщ. — Може, там ще не задихнулися?

Оксен Цьопа постукав чоботом тричі, а потім іще раз тричі.

Зсередини озвалися так само: тричі і ще раз тричі.

— Хто полізе? — запитав Недайборщ.

— Я! — озвався Яремко.

— Мовчи, дитваче! Ще смолі не обсохли… Хто полізе?

Оксен Цьопа сказав:

— Давайте сюди ключі, я прив’яжу їх до очкура і спробую пропірнути. Тільки прив’яжіть мене до мотузки — про всяк випадок.

Тут же розмотали тонкий міцний мотуз — турецький, шовковий, легенький; може, турки його для чогось іншого використовували, а Недайборщеві він прислужиться в морській справі. Прив’язали до ноги Цьопі.

— Ну, давай! Негайно ж постукаєш у днище!.. Оксен Цьопа тут же пірнув. Яремко почав подумки рахувати. Ось уже двадцять нарахував, сорок, шістдесят, сто…

— Стукає? — гукнув він, не витримавши.

— Ні, — озвався інший козак, що сидів на днищі перевернутої галери. — Не чути, Яремку!

Це був чорнолиций Степан. Він сидів напроти сонця, що сходило в морі…

— Тягни мотузку назад! — гукнув Недайборщ.

— Не тягнеться! — гукнув Яремко. Він тут же дав край мотуза іншому козакові, а сам стрибнув у воду і, тримаючись шовкового шнура, поплив під галерою. Вода була вже світлою, в ній було видно — правда, недалеко, але все ж таки на два—три аршини Яремко міг бачити. Ось він, тримаючись за шнур, пливе під темною палубою, ось має бути дірка—вхід до трюму, до веслярів. Але що це? Мотузка мов би губиться на цьому місці. Люк чомусь зачинено…

Яремкові вже не вистачає повітря. Він тримається, він намацує ручку ляди, що затуляє вхід до трюму. Довкола ручки обмотався шнур…

В голові вже аж дзвенить, Яремко розуміє, що шнурок обв’язався довкола ручки і Оксен Цьопа, пливучи далі, потяг на себе ляду. Вона закрилася і…

Повітря вже зовсім не стає. Але Яремко устиг побачити, що ляда, захлопнувшись, зрушила з місця маленький засувчик — і він замкнув вхід до трюму. Останнім зусиллям Яремко відсунув засувчик — і, відчуваючи, що в нього ось—ось розірвуться легені, поплив до краю палуби. Тільки б доплисти, а там він випірне і вхопить чистого повітря!..

Він пам’ятав, як доплив до краю, як його понесло вгору, а от як випірнув, як ухопив повітря — цього вже не міг згадати до кінця життя. Це все забулося. Бо він зомлів уже перед випірнанням, зомлілий, ухопив повітря і знову пішов під воду, та тут Недайборщ хапонув його за чуба і витяг.

Через мить Яремко отямився і закричав:

— Тягніть… Цьопу… Я… відкрив… ляду!..

Йому здавалося, що з кожним словом у нього відкриваються легені і зараз потече ротом кров… Та хлопці ще до його крику тягли козака Оксена Цьопу з води. Ось виринуло його зів’яле тіло, ось вони перекинули його в чайку і тут же почали приводити до тями — викачувати з нього воду, дихати йому в рота…

— Х—х–хол—л–ер—р–ра, — тремтів від холоду Яремко. — Що ж йо—о–ог—г–го р—р–робити?

Козаки відкачували Цьопу, а той усе ще не приходив до свідомості — видно, багато води наковтався козак, доки його виручили…

«Що ж його робити? Де взяти повітря, щоб доплисти до невольників, що задихаються, прикуті до галери?»

Де взяти повітря?

Поряд, нарешті, закашлявся Оксен Цьопа — знову з рота пішла в нього вода. Він кашляв, хапав повітря, а вода йшла і йшла!

Яремко поглянув на Оксена Цьопу. Той поволі оживав. Хлопець підійшов до нього, відв’язав від очкура ключі. Взяв відро, прив’язав до ручки мішечок із свинцем. Тепер відро з повітрям не буде тягти вгору так сильно. Спробував — непогано.

— Ти — що? — запитав Недайборщ.

— Та — спробую з відром. Повітря так мені, може, вистачить надовше… Рахуйте до трьохсот, а тоді тягніть… А як я смикну тричі — то тягніть мене без розмов…

— Дивись, синку! Обережно щоб! — це Недайборщ.

— Та дивитимусь! Там уже все видно! Правда, недалеко…

— Ну, тоді — з Богом!..

…Тепер пливлося під водою повільніше. Але відро, повне повітря, і надавало впевненості. Ось Яремко доплив до входу в трюм, випустив з себе половину повітря, далі всунув голову в відро, дихнув повітря, видихнув знову дихнув — і поплив у темряву. Дивився вниз, на чотирикутний світлуватий отвір. Потім отвір ніби зник — ах, це він перемістився трохи вбік. Яремко випірнув під самим дном. Повітря було, але дихати ним було важко, майже неможливо. Яремко знову пірнув під своє відро, дихнув — полегшало… Став роздивлятися довкола, але нічого не можна було побачити в темряві.

— Гей, люди, — сказав він. — Тут є хтось живий?

— Є, — прошепотів хтось поряд. — Лазур в серцях і над гловами…

Якийсь поляк і, напевне, марить.

— Я — знадвору, — сказав Яремко. — Я ключі вам приніс. Де тут відмикати? Хто знає?

— Я знаю, — прошепотів поляк. — Тільки б… хоч раз… дихнути свіжим… повітрям…

Зараз дихнеш, — сказав Яремко і перевернув відро У воді.

Булькнуло, свіжим вітерцем промайнуло. Поляк солодко зітхнув:

— Ах!.. Прошем пана… Повітря єст пєнкне… Де ключ? Яремко відчепив ключі від очкура, подав полякові. Той тут же пірнув у чорну воду.

Дихалося важко, але все—таки дихалося ще…

Поляк кілька разів пірнав і виринав — усе підбирав ключа. І, нарешті, виринув, важко дихаючи, але радісно прошепотівши:

— Відімкнув… слава Йсу… до нуг упадам ясновельможного пана… пущай нас пуд чисте небо, бо смерць оче—віста… Патер ностер кі ес ін коеліс… — почав поляк свою молитву.

І тут Яремко почув, що шнурок почав смикатися. Напевне, Недайборщ чекає на нього, вже дорахував до трьохсот, а поляк молитви взявся читати. Ні, треба негайно випливати з ним, а потім пірнати сюди знову.

— Пане ляше, — перебив иолякову молитву Яремко. — Зараз нас будуть витягувати. Давайте мені руки…

Він ухопив поляка за руку і тричі дриґнув ногою.

І тут же його потягло шнурком униз…

Було важко — тримати однією рукою поляка, а другою рукою відро. Ще важче було — втрапити ногами в люк і не побитися тілом об сходини, а потім об щогли та різні уламки на палубі…

Нарешті, вони виринули. У Яремка перед очима пливли кола, а поляк був непритомний. Нічого, відкачають, аби серце в нього від хвилювань не розірвалося…

Відпочивши хвилин зо п’ять, Яремко знову поплив під галеру, лнОчу трпуи у люк, знову виринув під дном. Невольники зрозуміли, що їх відімкнули, тепер їм треба знати, куди плисти…

— Тихо! — задихаючись, сказав Яремко. — Берімося один за другого — і нас витягнуть! Я даю руку першому. А за його ногу хай береться другий, а за того — третій, четвертий, п’ятий…

Спробували. Взялися. Яремко тричі дриґнув ногою — і тут же його потягло вниз. Знову було важко, знову не вистачало в грудях повітря, і знову він випірнув майже непритомним, а за ним — четверо невольників. П’ятий одірвався, не втримав, потонув…

Так Яремкові довелося пірнати ще з десяток разів… Але далі вже сили не було…

Тоді взявся пройти його шляхом поляк Владислав Гостинський.

— Прошем панув, — сказав він. — Хлопець уже зовсім охляв! А я трохи знаю цей шлях. І людей знаю. Я спробую допомогти їм звільнитися, бо я ж звільнив тільки один ряд, а там же рядів аж сім… Я їм поясню, як вилазити. А ще ж ліпше можна вилізти через отвори для весел — там, де весла повипадали після удару…

Пан Владек, напевне, доплив до своїх товаришів у трюм, повідмикав їх і пояснив, кудою треба плисти, бо через якийсь час почали випірнати то тут, то там визволені ним невольники. Але всі вони були напівпритомні і нічого не могли сказати, що ж там діється з поляком…

Недайборщ почав тягти шовковий шнурок назад. Але обличчя його було похмуре. Схоже було на те, що йому не подобається поведінка прив’язаного до шнура пана Гостинського…

Нарешті, показався й пан Владислав. Але він був не сам, у нього на шиї заклякли руки ще одного невольника. Обидва були непорушні — чи то мертві, чи то непритомні… Козаки втягли їх у чайку і почали відкачувати. Той, що вчепився панові Владкові в горлянку, отямився швидше. Але ліпше б він не отямлювався зовсім. Бо козаки відчули, як великі волохаті мурашки побігли по їхніх спинах. Невольник був божевільний. Він не казав ні імені свого, ні прізвища, ні звідки він родом. Коли він отямився, то тут же кинувся на Яремка і вчепився йому в шию. Ще мить — і він би передавив йому горлянку і поламав хребці — так сильно і боляче хапали його пальці, — та тут накинулися козаки, одірвали божевільного від Яремка і зв’язали його. Божевільний качався по дну чайки і хрипко виспівував:

Гомін, гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває,

Мати сина проганяє:

«Іди, сину, іди пріч од мене,

Нехай тебе орда візьме…»

Насупився Карпо Недайборщ, знову викресав огню, знову засмердів на все море своїм тютюниськом, а потім сказав:

— Нехай його відправлять на галеру до невольників, яких ми визволили. І то щоб хутко! А то накажу прив’язати йому до ніг ядро й пустити на дно!.. Як там поляк?

— Та ніби живий, — озвалися козаки, що поралися біля тіла Гостинського. — Ось—ось отямиться, бідолаха…

А божевільний качався по дну чайки і кричав словами пісні:

«Мене, мати, мене, мати, орда знає —

В чистім полі об’їжджає,

В чистім полі об’їжджає!..»

Яремко сидів, тримався за шию, яка вся боліла, і плакав. Він тільки зараз уявив, у якому смертному пеклі побував, тільки зараз уявив, скільки невольників загинуло у трюмі цієї галери — та й хіба тільки її?

Чайка Оксена Цьопи й справді не потонула — вона брала участь у нападі на іншу галеру, втратила половину своєї команди і тепер обпливала «поле» бою, підбираючи в хвилях тих, хто ще плавав чи тримався хоч за що—не—будь.

— Що ж ви нас, іроди, залишили на турецькій галері пропадати? — хрипко лаявся Оксен Цьопа. — А якби не пан Карно Недайборщ, то ми б тут і зовсім погинули б!.. Понесло б нас аж на Босфор, до турків у зуби!..

— Та як би ж ото бабахнулися об другу галеру, та як усе затріщало, а потім пішло тонути, то ми ледь устигли одчепитися, — а потім у тьмі шукали вас, шукали, а вас не видно! Ну, то ми й попливли іншу галеру брати! — відповів пошрамований козак з одним вухом.

— Що зробили з тією галерою?

— Взяли. Невольників розкували! Різний люд там, але нашого брата найбільше. На галері були гармати, фальконети, залізні грати для вікон, драбини, будівельне причандалля…

— Повикидали в море?

— Та ні! Довго викидати! Допливемо до берега — тоді й повикидаємо. Або ж у бою можна буде такою здорово галерою бойову турецьку галеру протаранити…

— Ну, гаразд, — відповів Оксен Цьопа, переходячи зі своїми хлопцями, які залишилися живими, на борт своєї чайки. — Попливемо далі. А тебе, Вухо, залишу на тій галері, щоб вона йшла добре та справно і щоб пана турка таранила як слід…

Недайборщ дав команду підняти щогли з вітрилами та ще й на весла налягти — треба було наздоганяти другу частину турецького флоту, з якою вже розпочали бій ті чайки, які ще вчора були послані йому напереріз.

Знову Яремко стояв на носі отаманської чайки, пильно вдивляючись у далину.

І в душі снувалася пісня: «Гомін, гомін, гомін по діброві…»

А перед очима стояла далека Ганя — його чудовна Бібігуль. І бавилися з хвилями дельфіни…