Дуже люблю читати свої вірші в п’яній компанії. Ніхто тебе не слухає, а якщо й слухає, то майже нічого не сприймає, бо на умі в них зовсім інше:
— А цікаво, скільки ще пляшок залишилося і по скільки ж це вийде на брата? — сушить голову один.
— Бач, зарази, на тому кінці столу ще стільки ковбаси стоїть, а тут як корова язиком злизала! — бідкається про себе другий.
- Де ж його сьогодні ночувати? — скиглить подумки третій. — Якщо вдома – то що жінці казати, а якщо не вдома – то де?
А ти, закотивши під лоба очі, з підвиванням і безглуздими жестами читаєш свої безсмертні і, звичайно ж, найкращі в світі вірші, а думка твоя лине кудись далеко-далеко…
— А цікаво, скільки ще пляшок… тьху ти, господи!
І знову розмахуєш руками та підвиваєш… Ось дзеленькнула виделка об тарілку.
— Ковбасу кінчають, паразити, поки ти тут патякаєш… Закруглятися треба…
Закруглився. Хтось помітив це і плеснув у долоні, не випускаючи виделки з рук. Шматочок домашньої ковбаси, зірвавшись з вістря, описав, як бумеранг, незбагненну криву і булькнув у чиюсь тарілку. Ляпнуло. Буває, що і в декольте влучить. В обох випадках почується зойк і тоді – як греблю прорве:
— Талант!
— Геній!
— Та за ним Спілка плаче!
— На Нобеля його! На Нобеля!
— Видавати пора!
— Куди тому Сосюрі!
А самі жують, жують, гикають, та все на ковбасу тиснуть, на ковбасу… Але не буду брехати, завжди поруч виявиться чуйний сусід, готовий чесно поділитися останнім, що залишилося в чарці. Він старанно розділить оті сім крапель на двох і скаже:
— Ну ти, блін, вопше… Давай жахнемо за поезію і за твій талант!
Потім гукне до когось:
— А що то за вареник у вас там завалявся? Давайте його сюди! Чоловікові закусити треба!
І подадуть! Ще й прикладуть якусь холодну картоплину – гуляй, душа! Жуєш ту картоплину, а душа співає, бо – талант! Іноді промайне думка:
— Де ж його сьогодні ночувати?..
Але то дрібниці. Коли вже самого Сосюру переплюнув, то навіщо зациклюватися на таких прозаїчних питаннях? Якось та буде. В будь-якому випадку не під тином заснеш, бо таланти на вулиці не валяються!