з нагоди славного ювілею
Мені писать вірші вже не звикати
І хоч кілок на голові теши,
Але коли значна підходить дата –
Душа козина аж кричить: - Пиши!
Я приступаю ревно до роботи,
Чи день, чи ніч – їй-право, не брешу.
На задній план відходять всі турботи,
Хай гине світ, а я вірші пишу!
Гекзаметром величним допотопним,
Чи дактилем грайливим ллю слова,
Хореєм або ямбом п’ятистопним
Моя душа у захваті співа.
Вона співає в мене і сьогодні,
Тож довелося взятись за перо:
В цей день колись по милості Господній
На білий світ з’явивсь Петро Ребро.
Часи були безрадісні і чорні,
Вже 33-й на порозі став…
Він в ті роки страшні, голодоморні,
У пелюшках без памперсів зростав…
Тоді ніхто не знав, що ця дитина
До слави зрине, як у небо птах,
Що ним пишатись буде Україна,
А він її прославить у світах!
І буде люд захоплено читати
Вірші дзвінкі, як чисте серебро,
Що їх зумів душею написати
Герр, містер, сер, сеньйор, месьє Ребро.
А спів поета над землею лине,
Він, сповнений любові і добра,
Вже докотився аж до Аргентини –
Там також знають нашого Ребра!
І я – звичайна і сільська тварина –
Пишаюсь тим, що я йому дала:
У прізвищі його ребро – козине!
Це я уже раніше довела.
Мені здається, може навіть статись,
Що відкриття зробила я нове:
Якщо вже дуже пильно розібратись –
То від ребра пішло усе живе.
Жінки – відомо – від ребра Адама,
Та визнати давно уже пора,
Що всі поети, нині сущі з вами,
У люди вийшли від Петра Ребра!
Його вітали Рильський і Тичина,
Гончар і Вишня мали за свого,
Андрій Малишко пестив, як дитину,
Сосюра знав і поважав його.
Він ще тоді, ще за часів тих давніх
Хоч молодим, а вже відомим став.
В якій когорті видатних і славних,
В якім сузір’ї наш земляк зростав!
Та він і сам, нівроку, встиг багато:
Десятки премій, грамот, орденів…
І все ж було потрібно «обмивати»,
Не залишившись зовсім без штанів…
В сім’ї – порядок, ніде правди діти,
Поза сім’єю – теж все будь здоров!
Виходять в люди позашлюбні діти –
Ось хоч, приміром, футболіст Ребров.
Або красуня наша наддніпрянська,
Цариця грацій, ніжна і гнучка,
Про неї так і кажуть: Се – ребрянська,
Не Глазового це, мовляв, дочка.
Отож зі святом, дорогий земляче,
Пиши, сміши, бо швидко час пливе…
А хто сміється – той уже не плаче,
А раз не плаче – отже він живе!
Скажу тобі на вухо по секрету:
Ти ще на вигляд – хлопець ого-го!
За ребра взявши, не одну Джульєтту
До піджака притиснеш. До свого.
Порушиш, правда, заповідь Ісуса,
Та він простить – ти ж Божий раб Петро,
Бо сивина якщо вже пре у вуса,
То заодно нехай і біс в ребро!
Хай оминуть тебе усі напасті
І не потьмарить погляду сльоза.
Здоров'я, сили, молока і щастя
Тобі бажаю я – сільська коза!