П. П. Ребру від кози Ази

з нагоди славного ювілею

Мені писать вірші вже не звикати

І хоч кілок на голові теши,

Але коли значна підходить дата –

Душа козина аж кричить: - Пиши!

Я приступаю ревно до роботи,

Чи день, чи ніч – їй-право, не брешу.

На задній план відходять всі турботи,

Хай гине світ, а я вірші пишу!

Гекзаметром величним допотопним,

Чи дактилем грайливим ллю слова,

Хореєм або ямбом п’ятистопним

Моя душа у захваті співа.

Вона співає в мене і сьогодні,

Тож довелося взятись за перо:

В цей день колись по милості Господній

На білий світ з’явивсь Петро Ребро.

Часи були безрадісні і чорні,

Вже 33-й на порозі став…

Він в ті роки страшні, голодоморні,

У пелюшках без памперсів зростав…

Тоді ніхто не знав, що ця дитина

До слави зрине, як у небо птах,

Що ним пишатись буде Україна,

А він її прославить у світах!

І буде люд захоплено читати

Вірші дзвінкі, як чисте серебро,

Що їх зумів душею написати

Герр, містер, сер, сеньйор, месьє Ребро.

А спів поета над землею лине,

Він, сповнений любові і добра,

Вже докотився аж до Аргентини –

Там також знають нашого Ребра!

І я – звичайна і сільська тварина –

Пишаюсь тим, що я йому дала:

У прізвищі його ребро – козине!

Це я уже раніше довела.

Мені здається, може навіть статись,

Що відкриття зробила я нове:

Якщо вже дуже пильно розібратись –

То від ребра пішло усе живе.

Жінки – відомо – від ребра Адама,

Та визнати давно уже пора,

Що всі поети, нині сущі з вами,

У люди вийшли від Петра Ребра!

Його вітали Рильський і Тичина,

Гончар і Вишня мали за свого,

Андрій Малишко пестив, як дитину,

Сосюра знав і поважав його.

Він ще тоді, ще за часів тих давніх

Хоч молодим, а вже відомим став.

В якій когорті видатних і славних,

В якім сузір’ї наш земляк зростав!

Та він і сам, нівроку, встиг багато:

Десятки премій, грамот, орденів…

І все ж було потрібно «обмивати»,

Не залишившись зовсім без штанів…

В сім’ї – порядок, ніде правди діти,

Поза сім’єю – теж все будь здоров!

Виходять в люди позашлюбні діти –

Ось хоч, приміром, футболіст Ребров.

Або красуня наша наддніпрянська,

Цариця грацій, ніжна і гнучка,

Про неї так і кажуть: Се – ребрянська,

Не Глазового це, мовляв, дочка.

Отож зі святом, дорогий земляче,

Пиши, сміши, бо швидко час пливе…

А хто сміється – той уже не плаче,

А раз не плаче – отже він живе!

Скажу тобі на вухо по секрету:

Ти ще на вигляд – хлопець ого-го!

За ребра взявши, не одну Джульєтту

До піджака притиснеш. До свого.

Порушиш, правда, заповідь Ісуса,

Та він простить – ти ж Божий раб Петро,

Бо сивина якщо вже пре у вуса,

То заодно нехай і біс в ребро!

Хай оминуть тебе усі напасті

І не потьмарить погляду сльоза.

Здоров'я, сили, молока і щастя

Тобі бажаю я – сільська коза!