поезія Володимира Омельченка
Коли, знеможений від ран,
Я помирав на полі бою,
Коли на очі ліг туман,
Затьмивши світ переді мною,
I, гнівом сповнене ущерть,
Криваво запеклося серце, —
Я знав: то невблаганна смерть
З життям схрестилася у герці.
Я припадав до рідних трав
Землі на груди: земле-мати,
Як мало я тобі віддав
I скільки міг би я віддати!..
I в ту малу й велику мить
Спромігся серцем зрозуміти,
Що був я лиш — краплина в світі,
А можу — морем зашуміть.
Тому в криваву рань страшну
Я не помер на полі бою
I смерть відкинув навісну
Своєю власною рукою.
...Отак порою весняною
Щаслива квітка польова
Впаде, притоптана ногою,
А потім — знову ожива;
Росою скроплена, в надії
До сонця тягнеться, в блакить,
I знову квітне і юніє
В жаданні радісному жить!