Воробйов Іван Герасимович (28 грудня 1920 року, с. Чудцеве Новопетрівського району Московської області) — ветеран Великої Вітчизняної війни, талановитий поет, краєзнавець, активний громадський діяч, людина щирого серця і чистої совісті. Нагороджений численними нагородами та відзнаками, засновник Вільнянського краєзнавчого музею - почесний мешканець Вільнянська та району.
Біографічна замальовка
біографічна розвідка любязно надана Вільнянським краєзнавчим музеєм
Серед видатних людей нашого краю почесне місце займає Іван Герасимович Воробйов – ветеран Великої Вітчизняної війни, талановитий поет, активний громадський діяч, людина щирого серця і чистої совісті. Довгий життєвий шлях за плечима старого воїна, це шлях, сповнений тривог і труднощів і освітлений любов’ю до людей і відданістю Батьківщини.
Народився Іван Герасимович Воробйов 28 грудня 1920р. в с. Чудцеве Новопетрівського району Московської області. В працелюбній селянській сім’ї виховувалось п’ятеро дітей – всі хлопчики. В 1928р. маленький Іван пішов до школи, закінчив 4 класи, а потім навчався в районній школі , де закінчив 7 класів. В 1939р. Осташівське педагогічне училище. Тут, в селищі Осташеве, почав працювати в районній газеті “Сталінський шлях”.
В кінці серпня 1939р. за ініціативою газети “Московська правда” здібного юнака направили на навчання в літературний інститут ім. Горького в Москві. Але навчатися не довелось, тому, що отримав повістку з військкомату на призовну комісію , якою в кінці вересня був призваний до лав Червоної Армії і направлений для проходження військової служби в Забайкальський військовий округ.
В 1941р. повинен був звільнитися, але не встиг – розпочалась Велика Вітчизняна війна. Відтоді Іван Герасимович на багато років пов’язав свою долю з армією і військовою справою.
Молодого бійця в складі групи сержантів направили в Забайкальське піхотне училище на курси лейтенантів. Після шестимісячного навчання Іван Герасимович отримав звання лейтенанта і був залишений викладачем в цьому ж училищі. Почав працювати викладачем, хоч сам ще був зовсім молодим. Справжній патріот прагнув бути на фронті, бити ворогів і боронити рідну землю. Тому Іван Герасимович і його товариші-лейтенанти звернулись з листами до командуючого Забайкальським фронтом з проханням, щоб їх відправили на фронт. Але їм було відмовлено, їх праця потрібна була тут, в училищі, адже навчати військовій справі і поповнювати армію новими силами було вкрай необхідно. Крім того, відчайдушні лейтенанти отримали догану і покарання – чистити коней в конюшнях.
Згодом Іван Герасимович став командиром батареї 675 артилерійського полку 209 стрілкової Хін ганської дивізії 17 армії Забайкальського фронту, яким керував тоді маршал Маліновський. Після перемоги в травні 1945р. ще продовжувалась війна з мілітаристською Японією.
З 9 серпня 1945р. по 3 вересня 1945р. Іван Герасимович приймав участь у боях з Японією. В той час він займав посаду начальника розвідки полку. Наші війська пройшли через територію Монголії і на землях Китаю почали вести бойові дії роти Квантунської армії. З боями були звільненні китайські міста Чифан і Шанхайгуань. 23 серпня група ворожих розвідників здійснила на падіння на наших бійців. Під час цього бою Іван Герасимович отримав кульове поранення в руку і плече.
Нарешті була одержана перемога над ворожою Японією, людство було звільнене від світового фашизму. А військова служба Івана Герасимовича продовжувалась. 20 років відслужив він у Забайкаллі. Був командиром артилерійського дивізіону, начальником полкової школи з підготовки сержантів. За бездоганну багаторічну службу в армії він був нагороджений багатьма відзнаками.
З 1963 по 1971р. Іван Герасимович проходив службу в Вільнянському районному військовому комісаріаті на посаді військового комісара. Після звільнення в запас в званні підполковника став активним діячем громадського життя району. Його цікавило все – історія Вільнянського краю, який став рідним, життя ветеранів Великої Вітчизняної війни, громадські справи міста і району.
Іван Герасимович був одним із засновників Вільнянського районного краєзнавчого музею. За роки з 1968 по 1971 актив музею зібрав більше як 2000 експонатів – від археологічних знахідок до документів повоєнної доби. Музей, тоді ще на громадських засадах, було відкрито 30 червня 1971р. Розміщався він тоді в звичайному будинку сільського типу, де було 6 невеликих кімнат. Першим директором музею став старий товариш Івана Герасимовича Микола Інокентійович Сибіряков – учасник громадянської війни, на той час пенсіонер. Івана Герасимовича було обрано головою ради музею. А з 1973р. по 1955р. він працював директором музею. Завдяки його дослідницькій і збиральницькій діяльності, завдяки ентузіазму і наполегливій праці музей безперервно поповнювався новими матеріалами. Згодом музей отримав інше приміщення – колишню будівлю відділу освіти за адресою вул. Леніна, 41. До Дня Перемоги 9 травня 1985р. музей було урочисто відкрито в новому приміщенні, першими його відвідувачами були ветерани. В 1995р. музей – творіння рук таких самовідданих ентузіастів, як Іван Герасимович – отримав статус державного.
Добре знаючи історію нашого краю, І.Г.Воробйов приймав участь у написанні і виданні “Книги пам’яті” і “Книги скорботи”, присвячених вшануванню пам’яті полеглих на фронтах і розстріляних мирних жителів нашого району в роки Великої Вітчизняної війни. Під час цієї роботи Іван Герасимович тричі виїжджав для дослідження в архів Міністерства оборони СРСР м. Подільська Московської області та у військово-медичний музей м. Санки-Петербурга. Так він виявив прізвища 5200 радянських воїнів, загиблих під час звільнення нашого району, імена яких раніше були невідомі.
Активну участь приймав І.Г.Воробйов в роботі Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Завдяки його ініціативі і наполегливості були встановлені такі пам’ятники нашого міста: пам’ятник танкістам 25-го танкового корпусу, які в лютому 1943р. здійснили рейд по тилах ворога; пам’ятник на честь подвигу Героя Радянського Союзу Я.В.Бочарова, який загинув під час визволення нашого району від німецько-фашистських загарбників; інші пам’ятні знаки.
В 1985р. Івану Герасимовичу за заслуги в справі виявлення, охорони, збереження та пропаганди пам’яток було присвоєне звання Почесний член Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
Кім того, І.Г.Воробйов був методистом районного відділу культури по музеях і пам’ятниках, ректором народного університету культури при Товаристві охорони пам’яток історії та культури, лектором районної організації спілки “Знання” з військово-патріотичного виховання.
А ще Іван Герасимович – талановитий самобутній поет. Своїм наставником в царині літератури він вважає О.Т.Твардовського, з яким йому довелось зустрічатись. Велика кількість віршів написана І.Г.Воробйовим. Він видав 13 збірників поезій про Батьківщину, на тему Великої Вітчизняної війни, про кохання. Серед них – “Солдатські зорі”, “Світло Вітчизни”, “Мій біль”, “Позивні серця” та інші. Твори поета друкувались в різних виданнях: “Молоді голоси”, “Радянський воїн”, “Прапор”, “Питання теорії літератури”.
Заслуги Воробйова перед Батьківщиною відмічено численними нагородами, серед яких два ордени Червоної Зірки, медалі “За бойові заслуги”, “За перемогу над Японією”, ордени Богдана Хмельницького і інші.
Сьогодні Іван Герасимович не зважаючи на поважний вік продовжує активну життєву позицію, приймає участь в громадському житті району, є головою районної ради ветеранів війни і праці.
Про свою роль в історії, про свій життєвий шлях наш славний земляк написав такі поетичні рядки:
Наше поколение.
Уходим мы.
Нас с каждым годом меньше.
Настанет день и совершится рок,
Уйдет последний, лаврами увенчан,
Солдат, что мир от скверны уберег.
По-разному оценят нас потомки
И воздадут нам каждое свое,
Лишь только правду у могильной кромки
Не расклевало б грязное вранье.
Мы сделали что нужно для Победы, -
Живые и все павшие в бою, -
Судьбы своей превратности изведав,
Спасли святую Родину свою.
Потом, не сняв ремней и гимнастерок,
Восстановили села, города.
И радовались, если на пригорок
Взбирался дом от нашего труда.
И с гордостью партийные билеты
В спецовках и рабочих пиджаках
Несли с собой в закаты и рассветы,
Мозоли набивая на руках.
По нашим судьбам прокатились войны,
И голод грыз у родословной нить…
Свой трудный век прожили мы достойно,
Не стыдно нам в историю входить.