Розділ п’ятнадцятий (1 кн. 2 част. Яром-долиною)

присвячений деяким розмовам, що точилися на варшавському сеймі та поза сеймом у жовтні 1627 року

Початок жовтня у Варшаві був цього року погідний і сонячний. Наче знову літо надумало на землю повернутися.

Знову збирався сейм, щоб вирішувати вельми важливі державні справи Речі Посполитої.

Ці справи були пов’язані з війною проти шведів, з боротьбою за панування на морі та прибалтійських землях. Про південні справи пани сенатори говорити не хотіли — на півдні все було порівняно спокійно, отже, не треба й голову бити над тим, що може там бути… Правда, від Калиновських приїхали люди на чолі з самим Марціном. Калиновські були вельми обурені зухвалими діями козаків, які посміли розграбувати уманський замок і винести з нього коштовні речі.

— То є нечувано, то є обурливо! — повторював кожен із ста сорока шести сенаторів. — Тую всюю босоту, теє всеє бидло треба прикликати до пожондку! І ми теє зробимо, ось дай нам Боже шведа побити!

Сімдесят вісім князів та найвпливовіших магнатів, серед яких — Конецпольський, Потоцький, Калиновський, Острозький, Вишневецький та інші, сімнадцять біскупів та архицибіскупів, десять міністрів, тридцять сім воєвод та гетьманів, староста, каштеляни, — всі вони з’їхалися на сейм. їхали в золочених ридванах, у розмальованих каретах, із пишно вдягнутими слугами, з сердюками, гайдуками, пахолками, що скакали обабіч, охороняючи дорогоцінний спокій найвищих чинів держави.

Народ варшавський товпився на вулицях, роздивляючись дивовижні повози зарубіжної роботи. Щоправда, і в самій Польщі, і в Литві, і на Україні були ридванні та каретні майстри не гірші, ніж за кордонами Речі Посполитої. Таж кожному панові—магнатові якоюсь чужизною похвастатися хочеться, бо в тім він убачає свою за—цність, свою велич і своє непросте походження!

Тільки козацьке посольство їхало верхи. У посольства були карети, виготовлені канівськими та переяславськими майстрами, але козаки підкреслювали перед Варшавою свій спартанський норов: вони воїни, їм на м’яких подушках лежати нічого. Це мало означати ще й таке: от ви, панове—сенатори, разом зі своїм королем Сигізмундом Третім та крулевичем Владиславом вилежуєтеся на подушках і килимах, а ми, козаки, обороняємо, життя свого не шкодуючи, південні та східні кордони нашої з вами вітчизни!

Гетьман Дорошенко до Варшави не поїхав. Цим він підкреслював, що має надто багато справ у обороні краю від ворога. А ще підкреслював і те, що виборне посольство висловить сеймові думку і його, і всієї людності України та її війська. А ще підкреслював і те, що Варшава ображає, кривдить Україну й козаків, і він, Дорошенко, має серце і на сейм, і на короля!

Посли Яцько Кліша, Іван Туровець, Кость Вовк, Кость Занкевич, Станіслав Яблонський та Фурс Малейкевич привезли на сейм грамоту, прийняту радою реєстрових козаків у таборі біля Тарганового ставу над Росавою. Рада відбулася перед самим від’їздом посольства — 22 вересня. У грамоті козаки скаржилися на свої біди й нестатки, на низьку платню, а найголовніше — на польських магнатів, які, замість того щоб сприяти обороні Речі Посполитої від бусурманів, поводилися вищою мірою пе—патріотично й егоїстично…

Разом з посольством, в охороні його, їхав і Андрій Закривидорога та кілька найкращих його хлопців. Був з охороною й Карпо Недайборщ. Знав Закривидорога й те, що з Брацлава виїхав до Варшави і Стефан Хмелецький з кількома жовнірами, яким довелося все поточне літо стримувати орду Бекіра—баші на прикордонні, а також вступати з нею і в військові сутички… Одне слово, якщо треба буде посвідчити щось щодо минулих подій на південному сході Речі Посполитої, то ось вони, учасники тих дійств, — тут, у Варшаві!..

Сейм, як завше, розпочався з різних суперечок, з шуму й галасу. В кільці позолочених крісел сиділи люди, для яких задоволення власних безмежних амбіцій важило у стократ більше, ніж задоволення історичних інтересів держави. «Стронніцтво» сиділо на «стронніцтві». Та чомусь так виходило, що майже жодне з них не думало про інтереси південно—східних кордонів, вважаючи, що «якось—то буде». Кожне «стронніцтво» мало своїх людей поза мурами палацу, ті люди пускали різні плітки, чутки, сипали грішми направо й наліво, аби завоювати собі більше прихильників, сформувати опінію на свою користь.

Король Сигізмунд Третій, знаючи про невщухаючу боротьбу «стронніцтв» — і вже звикши до неї як до неминучості, відкриваючи сейм, сказав, що треба всім послам думати про інтереси Речі Посполитої, а вже потім — про власні… Ці слова викликали шал обурення і в одних, і в других, і в третіх… Та король продовжував наполягати: треба ухвалити важливі рішення, від яких залежить безпека держави. Хтось гукнув (певне, з Калиновських та їх прихильників):

— Про яку безпеку держави йдеться, коли збойники нападають на домівки чесних шляхтичів?! Треба поставити козаків на місце! Треба всіх їх перевести у хлопство!

Маршалок закликав до порядку, але сейм гудів, ревів, галасував…

Член козацького посольства Кость Вовк, що раніше був обраний військовим писарем за ясну голову, вміння розумно й переконливо виступати, писати папери до найвищих влад, вийшов перед сеймом з наміром зачитати грамоту, прийняту на раді коло Тартанового ставу.

Перед тим як зачитувати цю грамоту, він сказав кілька слів від себе:

— Достойні панове, ви бачите, же козаки єсть оддані речі Посполитій, як рідній матері! Ви звикли до того, що ми обороняємо південно—східні кордони, незважаючи на будь—які несправедливості з вашого боку, незважаючи на те, що нам чиняться різні перешкоди в наших діях по обороні безпеки держави. Поля ці, задуфані в собє пжез множество лят посядання, засипійом в зводнічим почуцю безпеченьства. Ово безпеченьство може згубіць Річ Посполиту! Поймуєцє мнє, панове?!

Достойні панове мовчали. Вони не хотіли розуміти козацького посла.

Тоді він розгорнув папір і почав читати листа від своїх товаришів. У залі лунали слова, викликаючи то глузливо—байдужу тишу, то бурю обурення на зухвальців. Хтось гукнув з передніх крісел: — Досить слухати це неподобство! Маршалок знову закликав до порядку. В залі лунало:

— Ми перепрошуємо вашу королівську милість за часті наші докуки, але ж ґвалт і недостаток великий змушує нас робити прикрість вашій милості і просити вас, аби видали нам привілей на оборону нас од сваволі української шляхти. Ця шляхта, незважаючи на лояльну нашу поведінку щодо неї і на суворі універсали, видані з королівської канцелярії, все далі і ще гірше докучає нам мордуванням і відбиранням грунтів. Все більше й більше землі, де одвіку жив наш народ, захоплюється польськими магнатами, які зневажають і нашу віру, і наші права! Пани Калиновські дали наказ: не пропускати через свої маєтності козацьке військо!

— І далі не будемо пускати! — гукнув з місця Калиновський. — То не вояки — то бидло.

Кость Вовк відірвався від паперу, з якого читав, і сказав:

— Між іншим, оте бидло, як зволив заявити отут один із сенаторів, поспішало на кордон, де вже було багатотисячне військо Бекіра—баші. А цьому багатотисячному війську протистояв невеликий регімент Хмелецького, І якби козаки таки не пройшли до Бугу вчасно, якби вони не допомогли хороброму регіментові Стефана Хмелецького, то ще невідомо було б, чи не опинилися всі скарби Калиновських в руках турків, а самі Калиновські на кафському чи й стамбульському базарі! Пани Калиновські повинні були і пропустити через свої маєтності хоробрих християнських воїнів, і дати їм постій, і нагодувати їх, і заплатити добрими грішми за порятунок!

— Ми б самі себе відстояли перед турками! — гукнув Калиновський.

— То як же це вийшло, що вдесятеро менше козаків захопило ваш замок і взяло собі все те, що ви мали б дати добровільно?.. Пан Калиновський забув про інтереси держави, забув про те, що кожен з нас передусім мусить думати про вітчизну, а вже потім — про себе!

— У розбишак немає вітчизни!

— Прошу панув, — втрутився Хмелецький. — Я сам дав розпорядження, щоб уманські міщани, а також Калиновські поставили козаків на квартири, які я вказав. Але моє розпорядження було не виконане. Ще гірше! Кількох козаків із зловорожої намови Калиновських було побито — уже після нашої перемоги над ордою Бекіра!.. Як репрезентант уряду на Україні, я вимагатиму, аби всі, хто отримує мої розпорядження, виконували їх — навіть такі люди, як Калиновські!

— І не подумаємо! — пролунало з крісла Калиновського. — Слишиш, достойний панє?

— Слишем! Бардзо то пєнкнє, бардзо шляхетне! Але!.. Тим горжей і тим лєпєй заразем! Нехай усі бачать, що може згубити Річ Посполиту! Якщо побачать — то й це вже добре!

Хмелецький сів на своє місце. Маршалок попросив Вовка читати козацьку грамоту далі.

— Ми просимо підвищити платню реєстровим козакам, бо ні про яку військову здобич вони не думали цього літа, коли довелося відбивати багато тижнів підряд наступ бусурманів на суші й на морі, коли довелося відтіснити їх від кордонів нашої землі й не дати будувати фортець. А тим часом на лівому боці Дніпра Шагін—герай побудував фортецю, а наступного літа хоче збудувати ще дві фортеці на Правобережжі. Ця річ, очевидно, загрожує великими шкодами для Речі Посполитої, — отож нам, козакам війська запорізького, хотілося б знати думку вашої королівської милості щодо цього… А ще просимо видати дотації на армату і виплати обіцяних вашою милістю десяти тисяч золотих, яких ми й досі не отримали. Просимо також убезпечити нас від насильств шляхти — насильств, які терплять козаки, що мають свої стаційні домики в маєтностях шляхетських… І ще просимо: заспокоєння нашої грецької, православної віри, просимо, аби митрополит і владики, посвячені патріархом, були затверджені вашою королівською милістю!..

— Схизмати! — заревіло з золочених крісел. Маршалок закликав до порядку і сказав:

— До відома сейму: цей лист було прочитано їх королівській милості на парадній аудиєнції. Крім того, посольська палата розглядала козацькі петиції і вирішила підтримати перед їх королівською милістю й перед сеймом справу обіцяної нагороди, скаргу на Калиновських і петицію про видачу універсалів до шляхти. Інші справи, які тут згадуються, мають вирішуватися в законодавчому порядку, цілим сеймом.

Калиновський скочив зі свого місця:

— Я проти будь—якого розгляду вимог про якісь привілеї для схизматів! Маємо унію — тож нехай усі українці пристають до неї, а не придумують собі якоїсь осібної віри! Осібна віра відриває українців від поляків та литовців! Ми не допустимо цього!..

З залу залунало:

— Ми примусимо вас підкоритися унії!

— Тридцять з гаком літ існує унія — пора б уже зрозуміти, що шляху назад немає!

— Визнавайте папу римського, а не патріархів! А не визнаєте — силою примусимо!

Галас, тупотіння ногами… Маршалок даремно намагався заспокоїти пристрасті. Сейм не бажав навіть обговорювати питання про визнання будь—яких прав православної віри.

— Заборонити схизматам взагалі ставити питання про їхню віру! — пролунало від золочених крісел, на яких розсілися Конецпольські, Калиновські, Потоцькі та інші польські магнати. — Хай дякують, що ми їх іще терпимо!

Єжи Сондецький вигукнув іззаду:

— Не довго й терпітимемо! Досить! Вскочив зі свого місця Стефан Хмелецький:

— Панове! Я й сам не прихильник грецької віри, але ж хіба можна отак?.. Я пропоную розглянути це питання на іншому сеймі, бо сьогодні ми не готові до цього. Прошу записати мою пропозицію: справу про грецьку віру пустити в рецес до другого сейму!

Погодилися з Хмелецьким. Але «стронніцтво» ворогів грецької віри знало: й на наступному сеймі цю справу «пустять у рецес»…

Почали обговорювати питання про татарську фортецю на лівому боці Дніпра. Але до чогось певного так і не дійшли. Після довгих суперечок вирішили так: з огляду на договори з турками, з огляду на прагнення мати добрі стосунки з Кримом, на татарську фортецю поки що уваги не звертати, аби не дратувати можливого союзника. Але кварцяне військо має бути вжите тільки для оборони України, а до Балтики посилати його не треба. Козакам же було доручено давати скрізь відсіч поганству, як тільки воно спробує перейти кордон.

— А як же щодо платні? — запитав Вовк. — Адже оскільки є рішення сейму про те, що ми повинні давати відсіч ворогам, то й про платню треба подумати!

— Ніяк думати про платню! — відповіли Вовкові. — У нас коштів не вистачає на надзвичайні кредити для ведення шведської війни!..

— А нащо вам ця війна? — з серцем запитав Кость Вовк. — Не тепер, так у четвер турки полізуть на нашу землю. Ну, цього року ми їх не пропустили, а що буде року наступного?

— Ха—ха! — відповіли з того боку, де сиділи Калиновський та його прихильники. — їх, турків, три роки тому викинув з Криму Шагін—Герай!

— Він їх викинув три роки тому — після того як козаки й донці на чолі з Олександром Чорногорським розгромили весь турецький флот. Але зараз турки вже оговталися, вони вже тиснуть на Крим, у них є там сильна рука — рука мурзи Кантеміра, — відповів Вовк.

— Побили Кантеміра та його родичів при Рокитному та Білій Церкві!

— Не добили! — твердо мовив Кость Вовк. — Повторю знову свої слова, мовлені на початку: поляки, ви позасинали у підступному почутті безпеки й безтурботності. І оця безтурботність може згубити Річ Посполиту!..

— Крим для нас не страшний!

Після сейму до Закривидороги під’їхала золочена карета. Незнайомий пан вискочив з неї, запитав:

— Пан Анджей Закривидорога?

— Ну, і що?

— Прошем пана до карети. Там на пана чекає пан Хмелецький.

Закривидорога підійшов до карети. Хмелецький визирнув з неї:

— Сідай скоріше, пане полковнику! Поїдемо в шахи грати.

— З ким?

— З його королівською милістю. — А він може в шахи?

&nbsp — Ха—ха—ха! — розвеселився Хмелецький, — Дотепний, як мій Яцек Потенга!

Їх справді привезли до короля Сигізмунда.

Обличчя в короля було втомлене. Видно було, що він уже старий і що йому не довго жити на світі.

— А, так це ти умудрився украсти турецького генерала? — запитав він.

— Капітана—баші, — поправив Андрій.

— Зіграй зі мною в шахи, — попросив король. — А ти, — звернувся до Хмелецького, — теж побудь тут.

Шахи вже було розставлено. Залишилося тільки переставляти фігури. Андрій пішов першим — у нього були білі фігури. Король відповів тут же таким же ходом чорними. Андрій пішов пішаком — король відповів таким же ходом чорного пішака… Ага, так; ну, що ж, доведеться підготувати пастку… І Андрій тут же почав її готувати. До дванадцятого ходу пастка була готова. Зараз король повторить хід Андрія — і з тринадцятого ходу почнеться його розгром… Король Сигізмунд уже націлився рукою на фігуру, але не встиг її взяти, бо Хмелецький прошепотів:

— Ваша королівська милосте! Не робіть цього ходу! Тут — пастка!..

Сигізмунд озирнуся на Хмелецького:

— О, мій вірний лицарю! Не витримав—таки, підказав, виручив короля свого!

І тут зробив інший хід. Настала пора думати Андрієві.

Поки ти думаєш, козаче, я хочу в тебе запитати. Андрій підвів голову.

— Маю два листи. Один — від султана. Скаржиться, що козаки потопили якісь турецькі кораблі, чи що… То — як? Справді таке було?

— А тут султанових шпигунів немає? — запитав і Андрій.

Нема, якщо пан Хмелецький не вважає короля Сигізмунда агентом Амурата Четвертого!..

Було так, що козаки Недайборща потопили цього літа чотириста малих галер, шістдесят великих, ну, й кільканадцять бойових галер… Вони везли матеріали для будівництва фортець від Бугу до Дніпра і навіть трохи далі, військо, майстрів, робітників…

— І Недайборщ їх що? Утопив? Усіх?..

— Потопив… Йому, правда, дуже сильна і страшна буря допомогла…

— Так—так… Буря, кажеш? Так вона могла і без Недайборща розправитися з цілим флотом, — як ти вважаєш?

— Могла б… Я теж так думаю…

— Ну, надумав, який хід робити проти мене?

— А ось… — і Андрій пішов конем, відкриваючи прихований шах.

— Тепер мені треба думати… Але поки я думатиму, розкажи мені, за що стражник Сондецький тебе до темниці саджав, а потім мені цидулу писав?! Ти що — і справді ребеліянт?

— Якщо всілякі Сондецькі та Калиновські будуть знущатися з народу і зневажати наші права, я ще й не таке скажу!

— Що ж ти скажеш?

— Ваша королівська милість не помітила прихованого шаха?

— Моя королівська милість помітила шах і думає, куди сховатися… Але мою королівську милість турбує твоє бажання відірвати Україну від Речі Посполитої. Тобі погано жити у дружбі з поляками?

— Ваша королівська милосте, так дружби ж немає! Є бажання зробити нас поляками й католиками — оце і вважається дружбою, єдністю, вірністю!.. Але ж Бог створив нас такими, а вас — іншими…

— Я й сам не поляк, — зітхнув Сигізмунд. — Тому й бачу, що моїй країні загрожує велика біда. Розпад загрожує їй. Будьте хоч ви розумними й терплячими, якщо поляки не такі розумні й не такі терплячі…

— Ми й так терплячі, ваша королівська милосте… Вам — шах!