у якому значний державець та нікчемний підслухач мудрують про високу політику.
Великий візир Ібрагім—паша підійшов до високого вузенького віконця. Побачив сіре, нецікаве небо, з якого сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця.
Розсердився. Хотів ударити в долоні, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на варті як слід, а швендяє туди—сюди, то треба його кимось замінити.
О аллах, знову цей спис! Великий візир щосили ударив долонею об долоню — аж засудомило в руках. Від того розлютувався ще дужче.
У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу.
— Забери вартового од вікна. Відправ його в гарем.
На обличчі Джемаловому, мовби витесаному з цільної замшілої вапнякової брили, — подив. Але то — на мить. Він не сміє ні дивуватися, ні обговорювати накази свого пана й вершителя…
Закутався в халат. Морозило. Чого б це?
Роздратовано пройшовся по кімнаті. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогі тканини вбирали в себе будь—який звук, навіть тишу вбирали вони. А великому візирові хотілося лютого дзвону, оглушливих громів і шалених криків ув'язнених та допитуваних у зіндані. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженілий сипах, рубав би геть усе: і оці килими, й оці леопардові та левині шкури, й оце ганчір'я аж до чинських єдвабів та ангелянських сукон.
Отой спис нагадав йому, як сидів він довгі роки в зіндані на Кандії, куди його було посаджено з наказу султана Османа. І щоразу виглядаючи в заґратоване віконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортіли йому тоді оті грати й оті списи!.. Він уже й вірити перестав у те, що буде на волі — надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тільки двоє кримських ханів — Мухаммед—Герай та Шагін—Герай усе ще сподівались на милість божу. І от — відкриваються двері темниці, і він, Ібрагім, хитаючись, виходить із зіндану, і його привозять до столиці, щоб він став візиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О ні, тепер він свою волю і свій пост візира дешево не віддасть… Тільки з життям!
Він метався від вікна до вікна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче він наковтався криги.
— Сиди! — махнув рукою на чоловіка, що підвівся в кутку. Перед ним стояло кільканадцять підносів з найрізноманітнішою їжею. — Сиди, я просто хочу походити…
— Хай буде благословенна ваша велика милість, — пробелькотіло з кутка, — але ж чи можу я, нікчемний раб, сидіти в присутності такого сонцесяйного пана?
— Сиди! — гримнув Ібрагім—паша і люто підчепив ногою череп'яну піалу з духмяним напоєм.
Чоловік у кутку тут же сів на подушку. Запала тиша.
— Розповідай далі! — наказав візир. Чоловік у кутку відкашлявся.
— Ях'я готується до нападу. У Києві він зустрівся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унію й так само ненавидить нас. Спершу була надія, що Борецький не захоче підтримувати Ях'ю…
— У кого це була така надія? — різко обернувся великий візир.
— У Суса, в мене…
— Ваша справа не думати, а виконувати накази… Далі!
— Борецький підтримав Ях'ю, хоч і вніс у його плани зміни…
— Які?
— Ми ще не знаємо.
— А коли дізнаєтеся?
— Коли дозволить милостивий аллах…
— Чому я дізнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї?
Великий візир, який до того метався по кімнаті й старався не дивитися на джасуса (не хотів сквернити своїх очей), раптом зупинився і вп'явся у благальні хитрі і водночас холодні сірі очі підглядача й підслухача.
— Ми послали до вашої милості свого гінця одразу ж.
— Де ж він?
— Я думав, що про це краще знає ваша найясніша милість. Я ж не знаю нічого. Але якщо гінець не дійшов, то значить він загинув. Ми так це й зрозуміли. Потім послали в Кафу чотирьох гінців. Та, мабуть, і з ними щось сталося…
Великий візир знову заходив по кімнаті. Подумати тільки — доля імперії залежить від якогось нікчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з невірними, й вони його пустили під дніпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усі гроші… Якесь нікчемне життя — і доля імперії! Жах…
— Далі!
— Взимку Ях'я подався на Запоріжжя. Ми хотіли по дорозі його вбити. Але в Ях'ї чудова охорона. Всі прекрасно стріляють і рубаються на шаблях. Ми вирішили підсунути Ях'ї свого чоловіка. Це нам вдалося. Недалеко від Січі одного з наших людей роздягли й відшмагали — аби подумали, що його пограбували якісь розбійники. Ях'я повірив і взяв цього чоловіка з собою.
— Хто цей чоловік?
— Гяур… На жаль…
— Я не про те. Чи — зможе цей чоловік зробити те, що потрібно?
— Він уже нічого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився.
— А може, не ненароком? У козаків теж є своя служба безпеки.
— Є в них така служба…
— Далі!
— Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це тисяч п'ятнадцять козаків.
— І це все?
— Ні. Послали гінців на Дон… Звідти навесні має вийти в море на своїх суднах щось близько десяти тисяч війська.
Так—так… Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це ніби не так уже й багато, але ж це козаки. Скільки їх було під Хотином? Тисяч сорок. А турків — уп'ятеро більше. І що ж? Ех, якби ж то можна було зібрати військо вдесятеро більше та зустріти козаків на місці їхньої висадки…
Великий візир нервово мотався по кімнаті. Джасус мовчав, не перебиваючи йому думок.
А думки справді були невеселі. Султан знову встряв у війну з Персією. Мало йому тих втрат, які приніс імперії Осман Другий! Отож, де ти набереш стільки війська, щоб здолати козаків?.. Але що ж зробити, щоб зірвати авантюру відступника й самозванця Ях'ї?
Треба не пропустити його в море. Треба негайно відправити до Ячакова[108] ескадру Шакір—реїса, щоб замкнув вихід з лиману. І хай там ескадра навіть уся погине, але козаків пропускати в море не можна… Далі, дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоці між Азовським та Чорним морями.
— Коли козаки мають вийти в похід?
— Як тільки зберуться, тут же посилають своїх гінців на Дін, а самі рушають. Тижнів за три—чотири.
— Чому так?
— Очевидно, мають зійтися в морі десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запоріжцям довша дорога, — шпигун показав пальцем у повітрі, як плистимуть запорожці, оминаючи Крим. — А донцям — пряміше.
— А коли приблизно можуть вони піти по Дніпру?
— Мабуть, на початку квітня, не раніше.
— Чому так?
— Чекатимуть, поки зійде крига. Навіщо ризикувати?
— А разом з кригою чи слідом за нею вони не можуть піти?
— Навряд. Раніше такого ніколи не було… «Раніше не було…» Великий візир скривився. Раніше й справді багато чого не було. Раніше не було таких розгромів, як під Хотином. Раніше не було такого, щоб яничари вбивали—своїх султанів та візирів. Раніше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим… Дожилися!..
Великий візир зупинився й подивився лихим оком на джасуса.
— Ти приніс мені недобрі вісті.
Шпигун зблід і тут же впав лицем до землі. Він знав, що за недобрі вісті султани й візири частенько наказували рубати вістунам голови.
— Змилуйтеся, о найясніший з найясніших владик!
— Ти приніс недобрі вісті, — голос великого візира загримів металом. — І тебе треба за це скарати…
— Ай—ай—ай! — заверещав джасус. — В ім'я найяснішого аллаха, не робіть цього!
— Я зроблю це, але не зараз!
— О спасибі, о спасибі, найясніший з найясніших, хай аллах дарує вам щасливі літа!
— Я тебе скараю тоді, коли пересвідчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурів, то я тебе нагороджу!
— О спасибі вашій найяснішій милості! Я врятований і нагороджений, бо наше славне військо обов'язково розгромить гяурів!
Хай поки що живе, він робить свою роботу, йому за це гроші платять. Він ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурів, їсть там свинину, п'є вино, губить свою душу — хоч яка вона в нього нікчемна, а все ж таки душа — і все це в ім'я найяснішого аллаха й Османської імперії, яка мусить владарювати над світом. Ось тільки треба вийти із смуги невдач. А всі ці невдачі — від існування на світі розбійницького зграїща, яке називає себе Запоріжжям.
Це — вічний ніж у спину, це, як казали оті нечестиві греки, Дамоклів меч, що на волосинці висить над Османською імперією, готовий кожної хвилини завдати їй смертельного Удару.
— …смертельного удару, — уголос повторив Ібрагім—паша і здригнувся, почувши свій голос. Шпигун лежав на землі і мовчав.
— Сядь! — наказав, гидливо кривлячись, великий візир.
— Я не смію! Але — сів.
Ібрагім—паша ударив у долоні.
Знову з'явився Джемал. Стоїть, дивиться відданими очима розумного собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу.
— Принеси цьому гяурові вина. Хай вип'є. А я подивлюся.
Джемал зник. Через мить він з'явився, ніби він був не Джемал, а джінн. На руці в Джемала була таця, а на ній — глечик з вином і два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, — і знову зник, мов випарувався.
— Пий, — наказав візир. — А я подивлюся.
Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павіан дудлить богопротивне питво. Всі вони безхвості павіани, а він, Ібрагім—паша, великий візир Баба—Алі, мусить за них думати. Бо в них голів немає. У них є горлянки й черева. Всі вони переконані, що геть усе на світі робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як він, візир. Так само й великий султан вважає. О аллах, навіщо ти забрав розум у султана Мустафи?
Він, великий візир Ібрагім—паша, віддає себе всього державі. Всі оці паші, капудани—аги — в них більше пихи, ніж розуму. Той же Шакір—реїс… Таж про нього ото говорено:
«Дурний, як корок, а нахабний, як два!» І він, великий візир, мусить відповідати за все…
Небо у високому вузенькому віконці було тьмяне, сіре, невиразне, як пика оцього суб'єкта, що допався до вина.
О, павіани!..
Зупинив погляд на джасусові.
Помовчав, наче не наважувався запитати. А потім:
— Ти бачив Ях'ю на власні очі?
— Так, найясніший з най…
— Відповідай коротко. Ти віриш у те, що він — син султана?
Джасус завагався. Забігав очима. Повалився на підлогу:
— Змилуйтеся…
— Сядь! Відповідай! Ну?
— Мені здається, що він — син султана. Але він зрадив віру, він зрадив батьківщину — чи ж може він навіть думати про те, що він — султанський син?! Він здрайця!
— Що це — здрайця?
— Зрадник. Поляки так кажуть… Його треба покарати, посадити на палю, щоб він здох перед очима всього Стамбула.
«Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й плювали на нього», — подумалося тут же великому візирові, але вголос він нічого не сказав.
— Він добре розмовляє по—їхньому. Навчився ще в Чорногорії. Часто переходить на турецьку мову. Козаки її розуміють. Розмовляє й по—польському та по—італійському. Знає латинь і грецьку мову. Надзвичайно освічений, знайомий майже з усіма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, які він перед ними виголошував…
— Що він говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького?
— Казав, що він не зрадник. Казав, що він мріє зайняти належний йому престол… О, найясніший з найясніших, я тільки передаю його нечестиві слова!..
— Далі!..
— Казав, що коли він займе престол, то Туреччина замириться з усім світом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччині переслідувати не будуть. Казав, що велика наша імперія живе не по кишені, казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не візьметься за розум і не стане мирною країною. Колись, казав він, Рим загинув, не витримавши власної ваги. Так само було й з державою Чінгіса. Так само з тімуридами. Не кажучи вже про Македонського — Іскандера Великого…
— Він багато знає, твій Ях'я! — прошипів Ібрагім—паша. — Але він не знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в нові часи. Чінгіс і Тімур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь світ до щастя — ми дбаємо про найлравдивішу, найістиннішу віру — про іслам. Зелений прапор пророка мусить замайоріти над усім світом. І це буде щастя для всього світу. І тая воно й буде. Такий закон історії, така воля аллаха.
Ібрагім говорив це рівним, спокійним голосом, мов карбував, а в душі, десь на глибині, зловтішався в скепсисі малий шайтан… І це лютило.
— Я з захопленням вбираю у себе цілющу воду вашої мудрості, — пробелькотів джасус. — Ваші слова — мов подих пророка Іси, вони можуть оживити навіть мертвих.
«Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка», — подумав Ібрагім—паша.
— Що він ще казав, цей нечестивець?
— Цей нечестивець казав, що коли він стане на престолі Туреччини, він вільно пропускатиме козаків у Середземне море — і аж за Геркулесові стовпи. Що відмінить рабство. Що османи мусять здобувати собі хліб власними руками, інакше вони виродяться. Що бог велів здобувати хліб у поті чола свого, а не розбоєм…
— То їхній собачий бог так велить. А що ж козаки?
— «Істину глаголиці!» — от що козаки. «Веди нас на турка!» — кричать. «Визволимо з неволі наших братів і сестер!» Наш чоловік підпоїв кількох козаків, а вони візьми та й вигукни після того: «Визволимо з турецької, а в польську віддамо!» їх там ледь не розірвали на частини. Кричать: «І до ляхів доберемося, католиків проклятих!»
— Хто кого більше слухається — Ях'я козаків чи козаки Ях'ю? — запитав візир.
— Здається мені, що він їх. Він усе—таки чужинець, боїться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть…
«Нехай ідуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрінемо… На Кафу вони не підуть. Та й інших міст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так—так—так, — вирішив Ібрагім—паша. — Тільки треба негайно розробити план їхнього розгрому».
З неба сипалася дрібненька мряка з крупою, мокре голе гілля шовковиці здавалося вимазаним у дьоготь.
Сиротою стирчав далекий мінарет.
Уже пахло весною.