який сплутує та розплутує людські шляхи…
Яремко Ціпурина, Джузеппе і Йон блукали осіннім Києвом. Опадало жовте листя з кленів, сторічні дуби коло Софії сяяли темно—червоними кронами.
— Екуте, Джереміє, — казав Джузеппе на своїй суміші з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?
— А що таке бона? — перепитав Яремко і тут же здогадався: — Гарна, так? — Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе. і, моди—товно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гар—на!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку високу й красиву поставив?
Яремко ніяково здвигнув плечима. Він не знав того. Він сам уперше побачив Софію й Лавру лиш кілька днів тому, як потрапив у товариство графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже, польські солдати та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям виходити за лаврські мури; «Київ — хоч мати городів руських, та нині цяя мати є рабою. Поляки тут хазяями, їхня влада світська, їхня влада й духовною став… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести. На наші ікони тичуть пальцями і регочуть: примітив, простота, ось ми вам культуру несемо, а ви, темнота непросвіщенна, ще й одбрикуєтеся. Ні, на вас, крім католицького хреста, треба й меча ще польського! Не ходіть за лаврські мури, бо там повно доглядачів і дослухачів польських. Отой граф Болеслав Лозовицький, безперечно ж, має своїх людців, які нишпорять по Києву, видивляючись тих, хто завдав стільки ганьби зацному панові. І вони, будьте певні, знайдуть спосіб «віддячити»…
Ні Олександр, ні Петро, ні Йован старалися без потреби не ходити по Києву. Надіщо даремно ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. Майже у всі столиці Європи пішли листи Олександра, їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подався гонець, там уже чекали на Чорногорця, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу. — …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?
Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми велетенськими свічами підняла під небеса своє викуване з металу полум'я.
Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Де то він зараз? Як подався в далекі німецькі краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, буцім турки його в неволю забрали. «Нічого, ось я підросту і порятую свого брата», — заприсягнувся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків. Та попався, ледь не загинув… Але ж е таки щастя на світі. Виручив граф Олександр, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морський похід, про напад на турків і про зустріч з братом. О, він обійде всю Туреччину, а брата знайде — з найтемнішої в'язниці визволить!..
— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину. Йон, що досі мовчав, озвався:
— Не треба… Хіба не бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить?
— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію. Я ладен лементувати… плакати перед оцією красою… А чому ж люди так її занедбали?
— Не знаю, — зітхнув Йон. — Але слава богові, що в них є Січ.
— Січ? — обернувся Джузеппе. — Якщо не вберегти своєї мови, своєї віри, духу свого — пардон, я мовлю надто пишно — то на якого Люципера тоді потрібна ота Січ?
— Не знаю, — сказав Йон. — На це може Петро відповісти.
— Сакраменто! — гарикнув Джузеппе. — Я говорив з Петром про це. Петро мало не заплакав, коли я це запитав, і сказав, що й досі почуває себе етранже, як кажуть французи, на своїй землі. Він каже, що був меншим етранже в Туреччині та Чорногорії…
Яремко не брав участі у цій розмові. Знову згадався йому його старший брат Мусій — здоровий, з кучмою на голові, з віспинками на обличчі. Приїздив з Києва і дражнив Яремка, джеркотючи з ним по—латині. Яремко нічого не розумів, а Мусій реготав і підкидав його до стелі. Та не тільки хвацько джеркотів. Якось став жартома з п'ятьма чоловіками з охорони графа Лозовицького «рубатися» на шаблюки. Так він їм усім шаблюки з рук повибивав… Як же це він од турків не вберігся?
Йон з Джузеппе про щось своє говорили, а Яремко обдивлявся доокола. Заходило сонце десь за містом та за лісами, його вже давно не було видно, але про те, що воно є, засвідчувало червоногаряче проміння, яке обливало баню дзвіниці, — вона жаріла, мовби розпечена в ковальському горні.
— Агей, гей! — почувся голос. Молода дівчина лозиною гнала корів, і вони ліниво брели, відмахуючись від лозини хвостами.
Яремко перевів погляд управоруч і побачив під кленом кілька чоловік, що пильно дивилися на Йона та Джузеппе. Видно було по всьому, що їм особливо хочеться розгледіти Джузеппе, але він стояв за Йоном, і його гаразд не було видно. Яремко придивився до групи. Нікого знайомого він там не уздрів.
— Йоне, — сказав Яремко тихенько. — Подивися під третій од краю клен: там хтось у нас дуже вшнипився.
Йон повільно повернув голову. Яремко помітив: чоловіки одвернулися.
— Йоне, — сказав Яремко, — вони хочуть роздивитися Джузеппе. Може, Джузеппе їх знає?
— Знає. І я знаю.
— Що ви там шепочетесь? — поцікавився трієстинець.
— Та ось, — озвався Йон, — стрілися з тими поляками, які ще в Лейби сварку хотіли затіяти. Чого це вони тут?
— А—а–а! — зиркнув Джузеппе. — Знайома пика. Пан Станіслав Сулятицький. Сакраменто! Присягаюсь на тисячу дукатів, якщо ця кумпанія не захоче зараз почати бійку.
Але хто то з ними?
— Уперше бачу, — сказав Йон.
— Вони тебе не пізнали. Ну, бо ти ж зараз — парубок, а тоді був барбудо — дід з бородою.
— Але хто ще?
— Якийсь їхній приятель. — Ходімте потихеньку звідси, — сказав Джузеппе. — їх п'ятеро, нас усього двоє…
— А я? — образився Яремко.
— Ну — троє… Я не люблю, коли на мене отак дивляться. Колись в Іспанії на мене отак дивився один тип, а потім ножа в спину загнав…
Вони перетнули зарослу бур'яном площу, швидко пішли вниз.
— Джереміе, — звернувся Джузеппе до Яремка. — Джереміє, ми будемо йти, а ти озирайся, чи не біжать вони за нами.
— Добре.
— Тільки так — як я скажу, тоді й озирайся. Ну, от зараз.
Яремко озирнувся. Нікого не було.
— А ти уважніше. Може, між деревами…
Справді, між деревами перебігали якісь тіні.
Джузеппе сказав:
— Повернімо в завулочок, а там дворами якось перебіжимо. Я так колись у Франції втікав від одного ревнивого чоловіка. О, л'амур,— мрійливо пробурмотів італієць.
— Ну, й що? — поцікавився Йон.
— А, нічого.
Вони повернули в завулок і чимдуж помчали до великого будинку, обгородженого кам'яним муром. За огорожею росли кущі й дерева.
Побігли вздовж огорожі. Потім повернули праворуч. Зразу ж за парканом росло кілька густенних бузинових кущів.
Джузеппе кинувся туди й потяг своїх товаришів. Вийняв два пістолі.
— І ти вийми, Джованні, — кивнув Йонові.
Йон мовчки помахав під самим носом Джузеппе своїми пістолями.
— Стрілятимеш за моєю командою, — сказав Джузеппе. Почувся тупіт ніг — і п'ятеро задиханих переслідувачів зупинилися біля кам'яного муру.
— Я вважаю, що вони побігли ліворуч, — сказав один голос.
— Пан Сулятицький, — прошепотів Джузеппе.
— А мені думається, що прямо, — заперечив довготелесий.
— Ну, що ви, пане Адамку, таке кажете? Якби прямо — ми б побачили. А то вони раптом зникли.
— Тихо, — озвався незнайомий. — А може, вони десь тут причаїлися?
— Що ви, сеньйоре! — реготнув пан Сулятицький. — Вони нас помітили й кинулися тікати, аби чимдуж попередити свого Олександра про…
— Та замовкніть ви, базіко! — визвірився той, кого назвали сеньйором.
— То я є базіка? — верескнув пан Сулятицький.
— Прошу в найяснішого пана пробачення.
— Гаразд, — похмуро озвався пан Сулятицький. — Не будемо про це говорити.
— Так от. Треба нам обдивитися все, що тут е… А там — побачимо…
Джузеппе і Йон перезирнулися й підняли свої пістолі.