Розділ третій (2 кн. 1 ч. Яром-долиною)

де мовиться про переможний штурм Іслам—Кермена, якби такий штурм і справді відбувся…

Над високими, червоними від вогню мурами Іслам—Кермена клубочився дим. Дим був чорний і підіймався аж під хмари. Хмари стояли в нічному небі високо, і якби їх не підсвічував вогонь від фортеці, їх зовсім не було б видно. Не було видно зір, не було видно місяця…

Постріли гриміли з усіх боків, кулі пролітали із свистом біля вух. Одна з них зірвала з Яремка шапку. Але Яремко не боявся — він разом з іншими козаками ліз по драбині на високий мур фортеці. Вогонь вирував збоку і вгорі, мури були розпеченими, і Яремко на якусь мить навіть іздивувався, чому не димиться край драбини, приставлений до кам’яної стіни.

Козаки лізли чимдалі вище, затуляючись від каміння, що летіло згори, дерев’яними щитами, мішками з соломою, якимись уламками, знайденими на березі Дніпра…

Дніпро мовчав унизу, а може, він і ревів, та тільки за громом, гуркотом і галасом, за шумом пострілів з пістолів, рушниць, гармат його ревіння не чути було.

Нічний штурм Іслам—Кермена нагадав Яремкові оту першу нічну баталію під Трапезонтом чи Синопом, коли все море було осяяне вогнями палаючих галер, карак і нефів, коли то тут, то там гриміли вибухи і літали палаючі уламки, мов рукотворні комети… О так, це було таки під Синопом — саме ж там Яремко, рятуючись від сеньйора Гаспареоне, стрибнув у чорне, холодне, розхльостане ураганом битви море…

Зараз, якщо доведеться летіти вниз, то вже не врятуєшся. Внизу — не вода, а тверда, кам’яниста земля. Якщо впадеш на неї, то — смерть!.. Щоправда, внизу підстрахо—вують хлопці—козаки. Вони тримаються за довгі вірьовки, прив’язані до верхньої частини драбини. Якщо вороги й захочуть відштовхнути завантажену людьми драбину від муру, їм не вдасться — міцні вірьовки мало чи не на смерть припинають драбини до мурів!

Яремко лізе й лізе вгору. А повз нього пролітають камені, кожен з яких, якби він поцілив його в голову, тут же обірвав би козакові життя. Але Яремко прикривається дерев’яним щитом — каміння тільки відлітає від нього. Кулі, потрапляючи в щит, втрачають свою силу, одна з них навіть ударила Яремка в плече, але хіба то удар? Навіть не подряпала. Тільки синець і лишиться на день—два!

І тут Яремко побачив, що довга рогатина з—за муру уперлася у верхню перекладину його драбини. Оборонці Іслам—Кермена намагаються драбину відсунути. Але вірьовки знизу повинні тримати міцно. І саме цієї миті Яремко відчуває, що щось негаразд. Глипнув униз — і побачив, що внизу ніхто не тримає вірьовок, — козаки, які тримали їх, кудись поділися! Чи то їх поранено, чи то вони кудись побігли, забувши про своїх товаришів.

Рогатина — її, видно, штовхають кільканадцять ворожих рук! — висовується все далі й далі. А це означає, що драбина відпихається від муру фортеці. А це означає, що незабаром вона, обвішана людьми, стане вертикально, а тоді… А тоді вона повільно—повільно, а потім швидше й швидше, а потім — мов блискавиця, під крики й постріли, упаде на тверду, мов гарматне ядро, землю.

— Хлопці! — кричить Яремко, але крику свого не чує. І здається, що він і справді нездатен подати голос, здається, що все пересохло в нього в роті!..

— Хлопці! — уже не кричить, а думає Яремко і відчуває, що драбина стала вертикально. Ось вона стоїть, стоїть, мов не знає, куди їй іти! Рогатина вже не може штовхати її далі, рогатина у оборонців Іслам—Кермена виявилася не такою довгою, як їм би хотілося! Драбина стоїть, мов роздумує, куди ж їй падати! І, нарешті, вона зважується — ех, якби оце зараз хто—небудь, хай навіть найменший, стояв унизу й підстраховував, якби ж отой найменший потягнув за вірьовку! — і починає падати назад…

Останній крик виривається з грудей Яремка…

… і він прокидається! Протирає сонні очі й нічого не бачить. Нарешті, збагнув: над ним спить ніч. Висока—ви—сока, чорпо—прозора ніч…

Він поклав голову на сідло, укритий своїм жупаном. ‘Грішки прохолодно, але в душі — якийсь жар, і тому Яремко весь дрібно—дрібно дрижить.

— Якої холери кричиш? — питає поряд козак Дерикіт, і Яремко бачить, що в того, як у кота, зеленаво світяться в темряві очі.

— Та… сон смішний приснився!.. — буркнув Яремко, продовжуючи тремтіти.

— Добрий мені сміх! Кричав, наче його на палю посадили… Ще, диви, татар і в перелякаєш на смерть…

— То я так сміявся уві сні…

— Та чую — зуб на зуб не попадає…

— Спи, ще до ранку довго, — позіхнувши, наче йому й справді так сильно хотілося спати, мовив Яремко…

Дерикіт повернувся на другий бік і тут же захріп. Гм, він каже, що Яремко налякає татарів. Уже якщо чим кого й лякати, так це Дерикотовим хропінням. Онде коні пасуться й голови підіймають — думають, що хтось усе поривається заіржати, а ніяк воно в нього не виходить… Чи не виходить, чи просто передумує в останній мент…

Лежав Яремко на землі і дивився на зорі, на оті дивовижні сузір’я—грона в небесах. Онде — Леміш, а ось — Чепіга… Просто над очима — Великий Віз. А онде — Малий Віз… А де ж Зінське Щеня? Щоб побачити Волосожар, треба підняти голову й подивитися над обрій… А ще ж десь тут Утяче Гніздо… Мамаєва Дорога простяглася над Яремком; якщо йти нею щоночі, то прямісінько утрапиш у Крим…

З положення зір на небі бачив, що до ранку ще довгенько — годин зо три. Треба, отже, спати.

Трохи зручніше намагався вмоститися на землі. І згадався щойно забутий сон. Це об цю тверду, мов ядро, землю мав ударитися Яремко, падаючи разом з драбиною! Відчув, як аж закололо у п’ятах. Слава тобі, Господи, що це тільки сон!..

На відстані трьох пострілів з лука височіли вежі Іслам—Кермена… На вежах не спали. Яремко, ледь—ледь примружуючись, бачив, як під сяйвом місяця мовчки ходили вартові зверху. Ходили, чекаючи на козацький штурм…

Не спав у своєму наметі Михайло Дорошенко. Всередині намету світилося. Біля гетьмана сиділи Карпо Недайборщ, Андрій Закривидорога, Павло Мізерниця. Останній був схожий на якогось отця—єзуїта, навіть вуса в нього росли не так, як у інших козаків, — вони були тоненькі, мов щурячі хвостики. Щоправда, Мізерниця останнім часом завів люльку — таку ж, як у Недайборща. Така велика люлька, як у Недайборща, Мізерниці не личила, і все ж він весь час носився з нею, наївно вірячи в те, що й його козаки полюблять, як Карпа. Мізерниця був чоловік славолюбний і мріяв про великі висоти в житті. За це його не вельми любив Дорошенко, зате не раз обдаровував своєю увагою і навіть ніби повагою коронний гетьман Конецпольський…

Завтра будемо говорити з усіма полковниками, — промовив Дорошенко, намагаючись подавати свій голос не так гучно, як завше. Йому важко було стримуватися. — Завтра будемо говорити, але мою думку я вам хочу сказати зараз. Треба все зробити, щоб татарський гарнізон без опору здав нам фортецю. Був би тут Шагін—Герай, я би з ним про це домовився, їй—богу ж. Але раз його немає, то доведеться про все це домовлятися з комендантом… Як ви вважаєте, товариство?

— А чому б не піти на штурм? — пригладжуючи тонкого вуса, запитав Мізерниця.

Людей жаль. І тих, і цих… Довкола стільки крові… — пробасив Дорошенко.

— Ну, це така справа… — ворухнув своїм вусом Мізерниця. — Війна є війна, на війні треба проливати кров.

— А хто сказав, що зараз війна? — здивувався Дорошенко. — Це не війна. Ми просто прийшли зруйнувати Іслам—Кермен, бо ця фортеця нам не потрібна. А війна… Якщо війна й буде, то не тут…

— А де? — нашорошився Мізерниця.

— Мабуть, у Криму… — відповів Дорошенко і тут же перевів розмову на інше: — То як ви щодо спроби мирно полагодити наші справи з Іслам—Керменом?

— Думаю, що спробувати треба, — сказав Недайборщ. Пане гетьмане, — мовив своєю чергою Закривидорога. — Доручіть мені піти до коменданта і провести переговори… Я знаю по—турецьки й по—татарськи… Міг би спробувати дещо таке їм сказати, щоб вони, може, й переконалися в найліпшості мирного варіанту…

— Маєш досвід ведення мирних переговорів, — погодився й гетьман. — Бекір—баші, мабуть би, довго тебе згадував, якби господь Бог дав йому триваліше життя…

— А що з Бекіром—баші? — запитав Мізерниця. Дали йому шовковий шнурок, — відповів гетьман. Він так гарненько про все доповів у Стамбулі, що хоч роби його великим візиром замість Устреба—паші. Але через день чи два після доповіді на дивані хтось із таємної дефтерхани зумів переконати Устреба в тім, що Бекір—баші все набрехав, що ніяких фортець не побудовано і що взагалі Бекір не перемагав поляків та козаків, а сидів під арештом у Закривидороги і грав із ним у шахи…

— Вони й про шахи довідалися? — здивувався Андрій. — Еге, так у них розвідка працює ще ліпше, ніж у нас!

— Може, й так… Ми ж, наприклад, не знаємо, яку гурію сьогодні милує сам Устреб—паша, — усміхнувся Дорошенко. — Отже, Андрію, завтра ми порадимося з усіма полковниками і спробуємо післати тебе до коменданта фортеці…

Блимав каганчик у наметі. Тіні людей, які бесідували про завтра, були химерні. Але чимось вони були схожі і на людей, і на дивних тварин. Дорошенко — на ведмедя, Недайборщ — на носорога, а Мізерниця — на довгого худого пацюка, що взяв у зуби власного хвоста. Андрій чимось нагадував лиса…

— Кого візьмеш із собою на переговори з комендантом Іслам—Кермена?

— Яремка Ціпурину, — не задумуючись, тут же відповів Закривидорога. — Хлопець добре знає їхню мову, та й узагалі — надійний козак.

Одна з тіней ворухнулася, мов би принюхуючись до повітря і дослухаючись до таємних звуків, чутних тільки їй одній…

Двоє вершників з білими прапорами з’явилось під мурами Іслам—Кермена. За сотню кроків від них їхала сотня козаків. Коні весело вимахували хвостами, сонце було тепле, вітер бадьорий.

Двоє вершників усміхалися. Вони їхали з місією миру…

Біля рову вершники зупинилися. Вони чекали, коли буде спущено підйомний міст та відчиниться брама.

Проте брама не відчинялася, підйомний міст не опускався. Татари мовби не збиралися реагувати на появу під своїми мурами козацького війська.

Закривидорога приклав до вуст дві долоні й гукнув по—турецьки, щоб спустили міст і впустили посланців гетьмана Дорошенка до фортеці. Фортеця не реагувала.

Тоді Закривидорога сказав, що козаки будуть скаржитися своєму великому другові Шагінові за те, що комендант Іслам—Кермена не хоче відчинити браму для козаків.

Нарешті загриміли ланцюги, завищали талі та підойми. Міст опустився перед Андрієм Закривидорогою та Яремком Ціпуриною. Розчахнулася брама.

Двоє козаків повільно в’їхали до фортеці. Сотня козаків залишилася чекати під мурами…

Покинувши коней у дворі замку, Закривидорога разом Яремком зішли крученими сходами вгору, куди їх повів один з офіцерів гарнізону Іслам—Кермена. Він вів їх усе вгору та вгору і коли нарешті привів куди треба, Андрій і Ярема побачили, що вони — на маківці вежі. Крізь вузькі вікна побачили і свою сотню, що супроводила їх, і далі — все військо запорізьке. Картина була досить—таки переконливою… Офіцер постукав у двері і через дві—три секунди впустив Закривидорогу й його супутника до кімнати, в якій сидів комендант.

Це був огненно—рудий чоловік із—світлими очима. Він зовсім не був схожий ні на турка, ні на татарина. Скидалося на те, що був він із німців чи голландців, утрапив у полон до турків, став мусульманином, а далі перейшов на службу до властителів Криму. Бо ж воно й справді — де знайти татарина, який би погодився сидіти в фортеці замість того, щоб гасати верхи по степах і горах, по лісах та байраках, шукаючи здобичі?

Вислухавши Закривидорогу, який сказав, хто він такий та хто — його супутник, комендант мовчки вказав на два пуфики під стіною. Андрій і Яремко сіли, підгорнувши ноги по—турецькому.

— Я слухаю, — сказав комендант.

Нас прислав сюди гетьман Михайло Дорошенко, великий друг і союзник найяснішого Магомет—Герая, а також найхоробрішого Шагін—Герая.

— І чого ж хоче ваш світлодумний володар? Якщо він хоче спитати в нас дозволу на прохід на південь, то ми готові пропустити його разом з військом, бо знаємо, що наш друг іде сюди не для того, щоб чинити зло народові нашої держави.

— Наш гетьман не хоче йти на південь. Він може туди піти тільки тоді, коли прикличе його разом з військом запорізьким ваш найясніший государ. Та й то — з дозволу його королівської милості найяснішого Сигізмунда.

— То які ж іще причини привели ваше хоробре військо на чолі з таким світлодумним полководцем під скромні мури нашого тихого замку?

Ого! Цей рудий, не схожий ні на татарина, ні на турка, комендант умів висловлюватися так, ніби вчився цього мистецтва в якому—небудь єзуїтському колегіумі! Ритор!

— Нас привело сюди бажання забрати під обладу війська запорізького оцей ваш тихий замок та його скромні мури.

Комендант заяснів усмішкою. Ну, звісна ж річ, він цілком розуміє бажання козаків, але навіщо їм оці старі, давні руїни, які нікому не заважають, а тільки прикрашають довколишній краєвид?! А крім того, якщо у хоробрих воїнів Речі Посполитої є таке непереборне бажання, то нехай вони поїдуть до Бахчисарая — до хана Ма—гомета. Якщо він дасть дозвіл козакам, а комендантові наказ, то хіба ж воїни цієї скромної фортечки будуть упиратися? Та ніколи!

— А якщо буде дозвіл найхоробрішого Шагіна? — поцікавився Закривидорога.

— Дозвіл найхоробрішого калги — це наказ для нас, — погодився комендант. — У вас він є?

— На жаль, немає, — похитав головою Закривидорога. І признався. — Ми не зовсім добре знаємо, де зараз може бути калга — Шагін—Герай. Якби він був десь тут поблизу, то ми б одразу домовилися з ним про цю вельми нескладну справу.

— Можливо, — погодився комендант. — Але найхоробріший Шагін—Герай зараз далеко — аж за Дунаєм. — Що, неслухняний Кантемір і досі не вгамувався?

— І досі, — погодився комендант, не дивуючись прозорливості Закривидороги.

— Шкода все—таки! — зітхнув Андрій. — Такий хоробрий і вмілий воїн Кантемір—мурза, а не хоче підкоритися ханові й калзі…

Комендант промовчав. Він не мав бажання обговорювати характер Кантеміра, тим паче, що неслухняний мурза, незважаючи на те, що позаминулого року втратив під Білою Церквою та Роштним десятки тисяч своїх найкращих вояків, ізнов підняв айякланму.[8] За Дунаєм зібралися його сили — щоправда, там половина — турки, а не татари. Про це знали й козаки. Але не знали вони, що Шагін—Герай вирішив іти за Дунай, щоб розбити Кан—теміра в бою… Чи не на занадто великий ризик пішов хоробрий Шагін? Треба ж бути й обачнішим! А втім, може, ліпше спалити сарану в її гніздов’ї, ніж випускати її у степ. Там уже не наздоженеш!

— Так, до хороброго Шагіна їхати зараз далеко, — промовив Андрій. — Хоч я й не сумніваюся, що він дав би наказ вам, стійкий Акраме—баші, здати нам вашу фортецю.

— Не знаю, не знаю, — відповів стійкий Акрам—баші. Знову запала тиша. Вона була не вельми зручною ні для коменданта, ні для Андрія з Яремком.

— Я хотів би подумати разом з вами, Акраме—баші, над такою проблемою, — нарешті, порушив тишу Закривидорога. — Оскільки все в руках Аллаха, то можливі різні варіанти. Якщо хоробрий Шагін—Герай розгромить до ноги Кантеміра, то він, повертаючись назад, стріне нашого гетьмана і, керуючись найдружнішими почуттями, віддасть нам цю фортецю. Вона будувалася ще турками, вона стоїть не на вашій землі… Тепер — другий варіант. Припустімо, хороброго Шагіна спіткає невдача за Дунаєм. Усе на світі можливо. Хіба завадять тоді йому хоробрі воїни на чолі зі стійким Акрамом—баші? Не засадять! Отже, зберігаючи життя своїм воїнам і собі, ви досягаєте великої користі для Кримського ханства. Отже, чи так, чи інак, а цю фортецю треба здати… Ми не зачепимо жодного вашого воїна. Ми залишаємо за вами всю зброю, яка є у воїнів, і половину гармат. Ми не чіпаємо ні ваших прапорів, ні ваших скарбів, ні навіть запасів їжі, які зберігаються в підвалах цього скромного замку, що прикрашає довколишній краєвид… Наш гетьман, я думаю так, погодиться написати послання до хана в Бахчисарай з вираженням своєї найглибшої поваги і готовності допомогти йому в будь яку хвилину…

Комендант замислився. Аргументи Закривидороги були вельми переконливі, але…

Але у мене на руках немає наказу, — сказав, нарешті, він. — Мені було сказано раніше, щоб я стеріг зі своїми воїнами дорогу на південь і не пропускав нікого. Я й стеріг і не пропускав…

— Але ж зараз ви нас вирішили пропустити, — м’яко нагадав Закривидорога.

— Щодо цього маю пряму вказівку від калги…

— Отже, — ще м’якше підвів підсумок Андрій, — фортеця уже не виконує своїх завдань. А коли так, то навіщо тримати в ній гарнізон? Га?

Різні відтінки настроїв відбивалися на обличчі коменданта. Яремко не спускав очей з рудого турка чи татарина, який не був ні тим, ні тим.

Шпрехен зі дойч?[9] — запитав раптом Закривидорога.

— О, я, я![10] — усміхнувшись, відповів комендант, і стало ясно, що він — із німців.

— Ви ж розумієте, — продовжував далі по—німецьки Закривидорога, — що це просто дуже невигідно: в той час, коли ханові й калзі потрібен кожен воїн, отакі великі сили тримаються для виконання нікому не потрібних завдань. Безглуздя!.. Ви повинні здати нам фортецю Іслам—Кермен.

— Хочете взяти — візьміть! — сухо відповів, переходячи на татарську мову, стійкий Акрам—баші.

— Щодо цього — можете не сумніватися. Але навіщо нам лити свою і вашу кров, та ще й порох даремно витрачати? — теж перейшов на татарську Закривидорога. — Адже наші сили значно переважають ваші. Але нам не хочеться воювати з хоробрими воїнами дружнього нам Кримського ханства! Нехай ліпше вони віддають свої життя, ллють кров і витрачають порох задля щастя і благоденства премудрого й справедливого Магомет—Герая і хороброго та вмілого Шагін—Герая…

Комендант мовчав. Але не давав розуміти, що аудненцію закінчено…

Тоді Закривидорога сказав:

— А чи не погодився б Акрам—баші на такий варіант? Комендант був готовий милостиво вислухати й таку комбінацію.

— Варіант такий. Ми обстрілюємо зі своїх гармат Іслам—Кермен. Іслам—Кермен обстрілює нас. Але якщо у вас закінчиться порох, то ви маєте право здати нам свою фортецю. Ніхто не звинуватить стійкого Акрама—баші, що він не чинив опору…

— У нас багато пороху! — відповів комендант. — Ми можемо безперестанно стріляти цілих півроку, а то й рік.

Це просто чудово, — усміхнувся Закривидорога. — У нас теж пороху не менше. Ми теж можемо цілий рік стріляти. Але ми цього не будемо робити. Ми пропонуємо вам почесний варіант: цілий день, аж до вечора, ми стріляємо з гармат. Ми — по вас, ви — по нас. Точніше: ми у вашому напрямку, ви — у нашому… А завтра вранці весь ваш гарнізон у бойовому порядку виходить з фортеці. Ми з почестями пропускаємо вас через наші ряди. Гетьман вручає вам листа до хана Магомета, де пише про ваше геройство, про те, що ви стійко трималися, і про те, що ми, вражені вашою мужністю, з почестями пропускаємо ваш гарнізон через наше військо. Майте на увазі: жодна волосинка не спаде з жодної голови ваших воїнів… Я прошу — від імені мого гетьмана — подумати над нашою пропозицією. Якщо ви згодні, то опівдні можете розпочинати канонаду. Ми в боргу не залишимося. Увечері ми першими припиняємо стрілянину. Після нас припиняєте її й ви. Я разом з моїм воїном під’їжджаю до фортеці. Ви чи ваш офіцер виходить нам назустріч — і ми обговорюємо порядок вашого завтрашнього виходу з фортеці. Ви віддаєте нам половину своїх гармат — і йдете в напрямку на Ор—Капу.

— Мова може йти тільки про третину гармат, — сказав раптом комендант. — Ми їх можемо вивезти завтра з фортеці. А сам замок ми можемо самі висадити в повітря. У нас пороху досить. Не треба, щоб ваші воїни казали: нам дісталася фортеця! Нехай вам дістануться руїни!

— Нехай, — погодився Андрій. І підвівся. Підвівся й комендант.

— Отже, до завтра? — запитав Андрій.

— Ми подумаємо, — відповів стійкий Акрам—баші.

Опівдні розпочалася канонада. Заговорили гармати Іслам—Кермена. Ядра летіли у всі боки, але козаки заздалегідь відійшли на безпечну відстань.

Так само заговорили й козацькі гармати. Але їх було менше, ніж на мурах Іслам—Кермена. Вони відповідали зрідка, їхні ядра теж не долітали до цілі.

Так стріляли аж до вечора.

Як тільки зайшло сонце, стрілянина припинилася. Муедзини покликали до вечірнього намазу. Козаки посідали вечеряти.

А Закривидорога разом з Яремком Ціпуриною, взявши білі прапорці, поїхав до мурів Іслам—Кермена на переговори з комендантом Акрамом—баші…

Уранці тисячний гарнізон Іслам—Кермена в повному порядку залишив фортецю.

Козацькі лави розступилися — і татари пройшли повз них під своїми прапорами і при своїй зброї. Сам Дорошенко під’їхав до Акрама—баші і вручив йому пергамен для хана Магомета—Герая.

Ґноти, які вели до порохових складів під кожною вежею, були запалені самим комендантом. Через годину почнуться вибухи…

Того ж таки дня Михайло Дорошенко послав полк Павла Мізерниці до Дністра — назустріч військові Шагіна. Якщо Шагін—Герай переможе, Мізерниця першим привітає його. Якщо калгу поб’є Кантемір—мурза, то полк Мізерниці допоможе Шагінові принаймні втекти від переслідувачів…

З полком Мізерниці пішов на Дністер і Яремко Ціпурина…