Верба

поезія Володимира Омельченка

В тім бойовищі, важкім та упертім,

Там, на чужім перехресті доріг,

З буйним гіллям, при канаві простертім,

Може б, тебе й запримітить не зміг.

В тім бойовищі я, певно, умер би —

Тож не один там упав з-поміж нас! —

Як ти мене вберегла тоді, вербо?

Дивом дивуюсь — гадаю не раз...

Вербо, розлога моя, українська,

Де ти взялась, як зайшла аж туди,

Ще й нахилилась так рідно, так низько,

Мовби над ставом у нас, край води?

Як ти зростала там — не уявляю:

У самоті та в чужій далині...

Може, з отецького мрійного краю

Видивом рідним постала мені?

Може, незримо, крізь далі і грози,

Йшла по слідах та шуміла гіллям,

Щоб аж при тій чужодальній дорозі

Стати, як є, поміж смертю й життям?