Верба
поезія Володимира Омельченка
В тім бойовищі, важкім та упертім,
Там, на чужім перехресті доріг,
З буйним гіллям, при канаві простертім,
Може б, тебе й запримітить не зміг.
В тім бойовищі я, певно, умер би —
Тож не один там упав з-поміж нас! —
Як ти мене вберегла тоді, вербо?
Дивом дивуюсь — гадаю не раз...
Вербо, розлога моя, українська,
Де ти взялась, як зайшла аж туди,
Ще й нахилилась так рідно, так низько,
Мовби над ставом у нас, край води?
Як ти зростала там — не уявляю:
У самоті та в чужій далині...
Може, з отецького мрійного краю
Видивом рідним постала мені?
Може, незримо, крізь далі і грози,
Йшла по слідах та шуміла гіллям,
Щоб аж при тій чужодальній дорозі
Стати, як є, поміж смертю й життям?